Автори / Іван Рябчій / Українська культура на експорт
У своїх лекціях, які Владімір Набоков читав в американських університетах, він акцентував увагу на постатях найвизначніших (на його думку) письменників світу.
Поруч із французом Флобером, ірландцем Джойсом, росіянами Достоєвським і Толстим був і один українець – Микола Васильович Гоголь. Про жодного іншого українського письменника постійних курсів у Гарварді, Оксфорді та Сорбонні немає. І сьогодні можна говорити тільки про це одне ім’я, знане закордоном. На жаль, кількістю пам’ятників популярність письменника не вимірюється – скільки монументів Тарасу Григоровичу не зводь – цікавішим від того для німців, американців чи японців він не стане.
Джентльмени чи паничі?
«Звісно, «Шевченко – наше все», – міркує видавець Ігор Степурін. – З цим ніхто й не сперечається останні 150 років. Та останнім часом за кордоном все частіше при згадці цього прізвища пригадують наші спортивні досягнення. Добре, що в Росії немає кращого футболіста Європи на прізвище Пушкін або Толстой, інакше склалася б аналогічна ситуація». Компанія, якою керує Ігор Миколайович – «Самміт-книга» – одне з небагатьох українських видавництв, де наважуються цікавитись сучасною закордонною літературою без грантів і, навпаки, придивляються до іноземного ринку. «Після того, як книги Марії Матіос в Україні стали видавати додатковими накладами і тиражі сягнули десятків тисяч примірників, європейські видавництва стали в чергу на видання її творів», – розповідає Степурін.
Але таких вільнодумців серед видавців – одиниці. Здебільшого від директорів видавництв можна почути думки на кшталт: «А хто нам заплатить за видання цієї книжки?» чи «А є на це фінансування?». Держава ж веде себе як страус, який, сховавши голову у пісок, робить вигляд, буцімто проблеми немає. Чиновники чомусь настирливо тягнуть закордон постать Шевченка, достоту не розуміючи, як його там подати. Тим часом Шевченко – практично неперекладний. У Франції, приміром, є специфічна традиція перекладання поезії – верлібром. Таким чином, чи то Шевченко, чи то Петефі, чи то Лі Бо – всі французькою виглядатимуть майже однаково. І не виглядатимуть, на жаль, геніями. Але великого горя в тому немає. Адже і для нас лишаються неприступними цілі шари культур інших народів: дуже приблизним буде в перекладі Джойс, завжди виникатимуть суперечки щодо адекватності перекладу Шекспіра і По, читачі завжди позіхатимуть, читаючи Мольєра й Расіна.
Навіть із такою близькою до української мовою, як польська, виникали проблеми. Хтось із поляків (Леонард Совінський, 1831-1887) не може прийняти антипольський пафос Шевченкової поезії – і виникають пом’якшення, полемічність. Так, уривок із «Гайдамаків» «Шануйтеся ж, вражі ляхи, // Скажені собаки…» Совінський переклав у такий спосіб: «Шануйтеся добре тепер, // Панове поляки…» і додав примітку: «Ці два рядки неможливо перекласти дослівно: рука затремтіла від жаху та обурення». Інші польські перекладачі просто не в змозі сягнути рівня шевченківської поезії – простої і водночас потужної – тож переробляють її «під себе». Так само з перекладами на інші мови. Так, Джон Вір у відомому всім уривку «Якби ви знали, паничі…» паничів перекладає як young gentlemen. Григорій Кочур, який переклав 130 книг зі 28 мов, з цього приводу зазначав: «Молоді джентльмени», безперечно, не передають усіх тих почуттів, які викликали в поета-кріпака віршики ідеалізаторів селянського життя, вихідців з поміщицького класу. Отже, тут соціальне звучання твору явно послаблене, приглушене». Ритміка ж Вірових перекладів поезії Шевченка взагалі наближає їх до Байрона. Французи – Е.Ґієвік, Р.Мартель, М.Ф.Жакамон, Л.Араґон – узагалі перекладають Шевченка, як зазначалося вище, прозою.
«Більш помітні ті, хто вміє себе показати, ніж ті, кому є що показати»
Але принаймні класиків у нас знають усіх, за бажання можна піти до бібліотеки та поцікавитись доробком будь-кого з них, склавши, таким чином, собі уявлення про ті чи інші цікаві моменти життя та творчості, скажімо, Ганни Барвінок, Лесі Українки чи Івана Франка. Із сучасними авторами – проблема. Всередині самої України триває дискусія навколо так званого «сучукрліту» – вартий він уваги чи ні, справжня це література чи підробка? Не пристаючи до жодної зі сторін конфлікту, зауважу: саме ця паперова бійка навколо сучасного вітчизняного письменства заважає вибрати ті постаті, які були б варті поширення за кордоном.
«Окрім автора і його видавця (або літературного агента – хоча в Україні людей цього фаху можна зустріти рідко, оскільки просувати нічого, тож фах літературного агента приведе його носія до банкрутства), за великим рахунком, просування книжок на закордонні ринки не вигідне нікому. Це чисто комерційне питання»,– вважає директор «Самміт-книги». Що ж, з реалій сучасного українського книжкового ринку це – правда. Наразі «туди» йдуть лише ті, хто знаходить годящу «шпарину» і знає, як нею скористатися. Велику роль відіграють вже згадані ґранти. Зуміли просякнути на Захід Юрій Андрухович, Андрій Курков, Любко Дереш, Оксана Забужко. Відповідно, українську літературу знають виключно за цими іменами. Але, як вважає молода київська поетеса Ірина Шувалова: «Коли з’являється більш-менш активне літературне середовище (адекватне чи ні – не про це зараз мова), коли відбувається (начебто) багато подій, це притягує людей, і часом більш помітні ті, хто вміє себе показати, ніж ті, кому є що показати».
Андрій Курков має успіх завдяки постійній співпраці із західними літагентами. Фах літературного агента для України – цілковита «терра інкоґніта». «Митцями, яких запрошують за кордон, повинна на перших порах опікуватися держава – аж поки у нас не сформуються спеціальні агенції, фундації, поки не запрацює на повню силу меценатство», – переконаний академік, голова Інституту літератури НАНУ, голова Національного комітету з присудження премії ім. Т.Г.Шевченка Микола Жулинський. Але поки опікуються просуванням молодих авторів (Дереш, Вдовиченко) закордон хіба дві-три приватні благодійні фундації. Так, під час вручення цьогорічної «Коронації слова», переможниці – Галині Вдовиченко – було вручено спеціальний приз: сертифікат на переклад її роману будь-якою європейською мовою.
Таким чином, пізнання України світом відбувається уривчасто. Наче поранене кенгуру, країна стрибає то в той, то в інший бік, іноді надовго завмираючи й не кажучи носа на світову культурну арену… Хочеш рекламувати свою творчість закордоном? Будь ласка! Але – самотужки. Держава і пальцем не поворухне. Пошуки перекладача, видавця за кордоном, літературного агента – все це лягає на плечі самого автора. Тому багато наших дійсно цікавих, потужних авторів лишаються невідомими у Європі. «З реаліями сучасного споживацького постколоніяльного світу моє внутрішнє «я» не вживається», – наполягає письменник Валерій Шевчук. Людина, далека від суспільства споживання (а таких письменників – більшість), зрозуміло, не буде бігати по різних ярмарках, форумах і телешоу, аби порекламувати себе. А найняти літагента (та й де його знайти в Україні?) – на таке у злиденного українського письменника грошей нема. Держава ж до літераторів узагалі байдужа. Книжки Валерія Шевчука, приміром, виходять накладом 500-1000 примірників. Це – не якийсь там «сучукрліт». «Пізнаний і непізнаний Сфінкс» – сучасне дослідження життя і творчості Григорія Сковороди – монументальна річ, яка, коли б її перекласти, скажімо, англійською чи німецькою, вибухнула б, мов бомба, на європейському книжковому ринку. Але для того треба знайти добрих перекладачів (у нашій країні це – величезна проблема; коли ж і знаходяться, то за мізерні кошти працювати не хочуть), домовитися із закордонним видавництвом (хто цим займатиметься?), розробити план-стратегію просування видання (таких фахівців у нас теж – як пальців на одній руці). І головне – знайти кошти. «Сфінкс» (наклад – 500 прим.; це при тому, що таку книжку повинна б мати кожна шкільна і вузівська бібліотека) вийшов у видавництві «Пульсари» за підтримки фонду Леоніда Кучми. «Пульсари» - з ряду тих видавництв («Мистецтво», «Дніпро», «Обереги»), на які чинять постійний тиск окремі особи від влади.
«Цікаві твори пишуться в норах і лишаються на марґінесі…»
Яка ж альтернатива? Що і кого нам везти закордон? По-перше, українська історія та історія української літератури підказують безліч тем і сюжетів, які, безумовно, будуть цікаві в Європі – та й не тільки в Європі. Далеко ходити не треба, взяти хоча б вже згаданого мандрівного філософа Григорія Савича Сковороду; якби хтось написав роман про цього «українського Сократа» - високоосвіченого інтелектуала, космополіта, що не залежав ні від держави, ні від суспільства, ні від моралі; якби знайшлися потім на той роман перекладач і закордонний видавець – великий наклад і кілька перевидань гарантовано. А постать Юрія Дрогобича – українця, що наприкінці XV ст. став ректором першого в Європі університету в Болоньї? А Теофан Прокопович – наскрізь українець і водночас один із фундаторів Російської імперії? Хіба не цікавіший він за митрополита Філіпа, увічненого Павлом Лунгіним у новому фільмі «Цар»? А складні сімейні стосунки Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок? А трагічна постать Володимира Свідзінського? А Павло Тичина, що, за виразом сучасника, мов по розпеченій сковородці ходив? Так, він був співцем режиму, але прекрасно усвідомлював те, що робиться – у цьому його трагедія. Європі, де є Оскар Вайлд, Езра Паунд, Фердінан Селін, Ґабріеле д’Аннунціо – це буде цікаво і зрозуміло…
А так звані «неперекладні класики»? Тарас Шевченко як постать не нижчий за Бернса, Байрона, Містраля, Гайне; Богдан-Ігор Антонич як постать (демонічної долі поет, що за надкоротке своє життя устиг зробити титанічний внесок у літературу) не менш цікавий, ніж Рембо чи Леопарді; Василь Стус та Володимир Свідзінській як постаті (поети-страждальці, що таємничо сконали, ставши жертвами тоталітарного режиму) чи не об’ємніші й глибші за Сент-Екзюпері, Селіна й Камю.
«У нас багато людей енциклопедичних знань, які сидять по своїх норах і пишуть цікаві твори, які так і лишаються на марґінесі. Не тому, що вони малозначущі, а тому, що не викликають зацікавленості широких верств, – констатує кінорежисер Артур Гураль. – От коли я напишу сумнівної наукової ваги твір на кшталт тих, що пише Бузина – скажімо, «Шевченко – маніяк і педофіл», – така книга на Петрівці матиме шалений попит! Ще й замовлення на екранізацію надійде! А якщо навести факти, аргументувати – взагалі вийде бестселер!» Не вміємо ми подати своїх геніїв… «Наша проблема не в тому, що, буцімто, немає чого подати, а в тому, що ми не вміємо, не маємо можливостей. Адже ми унікальна країна! Світ би цікавився нами, якби ми йому таку можливість дали», – впевнений Микола Жулинський.
По-друге, вистачає гідних імен і в сучасній українській літературі. Тут теж треба підходити з розумом. Держава, прописуючи в бюджеті окремим рядком популяризацію української культури закордоном (якщо таке колись буде) і створюючи відповідну широку розгалужену програму спільними зусиллями Мінкультури, Держкомтелерадіо та МЗС, має передбачити ряд ґрантів на переклад творів сучасних українських письменників і їх просування в країнах перекладу. До кожної країни – Греції, Туреччини, Португалії, будь-якої іншої – треба приглядатися, залучати фахівців, досліджувати смаки, уподобання, літературні тенденції. І подавати саме те, що на 80-90% матиме попит. Можна розпочати з Марії Матіос і Василя Портяка англійською, Олександра Денисенка і В’ячеслава Медведя французькою, Євгена Пашковського і В’ячеслава Гука німецькою… Але справжніх кандидатів мають визначати кваліфіковані експерти. Треба зробити так, як давно наміряються вчинити в Шевченківському комітеті: перший і другий ступені відбору кандидатів здійснюються спеціально залученими експертами з певних галузей, зокрема літературної, і вже потім тих, що залишаться, обговорюють безпосередньо члени комітету.
Тим часом чиновники й інтелектуали плекають надії і мрії. «Кабінетом міністрів затверджена концепція Державної цільової програми популяризації вітчизняної друкованої продукції за кордоном. Сьогодні ми спільно з центральними органами виконавчої влади, з місцевими державними адміністраціями працюємо над формуванням цієї програми; цілий розділ присвячено перекладові української літератури мовами народів світу. Кожна держава вкладає кошти у переклад своїх авторів. Адже ми читаємо не лише класичну, а й сучасну зарубіжну літературу!», – розповідає представник Держокмтелерадіо Валентина Бабилюлько. Очолюваний Валентиною Іванівною Департамент видавничої справи та преси справді возить українську літературу (в тому числі видану за програмою «Українська книга») за кордон. Так, на московській виставці «Мистецтво книги» українська книжкова продукція стабільно отримує ряд призових місць. Цього року премії вибороли п’єса Олександра Денисенка про кохання Тараса Шевченка, дитяча книжка радіоведучої Лесі Ворониної, альбом «Історія української вишивки» та чотиритомна ілюстрована хронологія історії України, видана коштом екс-міністра Анатолія Толстоухова. Принаймні в ближньому закордонні Україна більш-менш цікава…
Микола Жулинський, академік, голова Інституту літератури НАНУ, голова Національного комітету з присудження премії ім. Т.Г.Шевченка
Необхідно прописати в бюджеті спеціальну статтю, яка називалася б приблизно так: «Трансляція національних культурних цінностей. За ці кошти ми б посилали за кордон наших знаменитих артистів, художників, творчі колективи. Нині ж закон про благодійництво, який, до речі, доповідав свого часу у Верховній Раді саме я, урізаний і не відповідає сьогоднішнім вимогам. А закону про меценатство немає і до сьогодні. Культурна індустрія в Україні не розвинута. Тим часом, як більшість країн Європи до 30% надходжень до державного бюджету отримують від експорту культурного продукту!
Олександр Денисенко, режисер, письменник, лауреат другої премії «Коронації слова-2009» у номінації «Кіносценарії»
Держава ліпше б не заважала, аніж допомагала. Від держави нічого не вимагається, крім одного: щоб вона була українською і не виконувала настанови ближніх сусідів щодо культурної індустрії України. Нічого нового не треба вигадувати, слід прийняти протекціоністські закони для рідної культури, якщо вона комусь іще тут в Україні з державників рідна. Бо ніде в світі для розвитку української культури таких протекціоністських законів ніхто не створить. Це абсурд. Культура не може розвиватися без рідної землі. Культура народу крокує з культурою його поля, - це сказав Сергій Вавілов. І саме слово culteo означає «обробку землі». Тому розвиватися українська культура може лише в Україні. Ну а починатися вона повинна у родині і місцевій громаді, відтак починати творити закони для українця слід саме з цих осердь і найвагоміших національних часток.
Іван Рябчій, «Главред»
Додав Art-Vertep 08 липня 2009
Про автора
Журналіст, письменник, перекладач. Живе та працює у Києві.Експерт Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, заступник головного редактора культурологічного альманаху "Хроніка 2000".
