Автори / Ігор Калинець / Не стати нудним

Наша газета й справді була заскочена, коли з’ясувала, що львів’янину Ігореві Калинцю сповнюється сімдесят. Попри його високі титули (лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, лауреат ще кількох дуже престижних нагород, до яких щойно долучився ще й орден Свободи, поет, з появою якого в українському літературному процесі почалися дискусії про необароко), Ігор Калинець для більшості перехожих — людина, яка закинувши за спину портфель, неспішно кудись мандрує, зазвичай, занурившись думками сама у себе, або нехапливо спілкуючись із супутником. Так було і рік, і надцять тому. І здавалося, що час і цей чоловік не мають нічого спільного. А може, й так. Бо що таке цокання годинника — як не умовність?

Зрештою, для багатьох важить не те, що Ігор Калинець — активний громадський діяч, один із чільних представників дисидентськосамвидавівського руху в Україні, людина, яка свого часу була засуджена за творчість. А те, що ця творчість вплинула на багатьох поетів пізніших поколінь і співзвучна найновішим поетичним пошукам, що мова про одного із небагатьох українців, який репрезентує сучасну вітчизняну літературу у світі. Коли відшуміли ювілейні урочистості, «Пошта» запросила Ігоря Калинця до розмови.

— Сучасна наука вирахувала, що теперішнє, крізь яке проглядаємо світ, триває лише 34 секунди. Решту часу людина подумки перебуває або в минулому, або в майбутньому. Де частіше буваєте Ви?

— У мене ті 23 хвилини дуже розтягнені і вбирають у себе одне й інше. Думаю, це пов’язано з тим, що маю минуле, яке постійно переслідує, стає на п’яти. Скажімо, нині поезії не пишу. Але якщо чуюся поетом, то прив’язаний до літератури, яка колись була. Так само і громадськополітичні речі. Якщо живу нинішнім днем, то просто усвідомлюю, що цей день, може, й не вдався у такі мірі, як мені мріялося упродовж останніх 3040 років — передовсім через політичну ситуацію у державі. Але живу тими ідеями, які мав усе життя. І так та лінія і тягнеться від найдавніших часів у майбутнє

— Як ставитеся до тези, що за життя людина не змінюється, а розкривається?

— Звичайно, набуваєш досвіду, щось втрачаєш… Але категоричних змін у собі не помічав і не передбачаю. Міняється хіба те, що до багатьох речей втратив цікавість — до сучасної літератури та мистецтва за слабість та постійні повтори. Єдине, що інтригує, — як виглядатиме політична ситуація у державі і те, щоб зміни були на добре.

— За словами письменника та критика Віктора Неборака, якби не Ви, то у поетичному Львові після Антонича запанувала б моторошна тиша. Водночас критики відзначають складність Ваших поезій для сприйняття пересічного читача, оскільки образна система вимагає від нього високого інтелектуального рівня. Тобто, з одного боку, перед Вами скидають шапку, а з іншого — від Вас начебто дистанціюються. Як самі це сприймаєте?

— Думаю, до певної міри — це одна з легенд про мене. Моя поезія — різна: є дуже проста, а є ускладнена. Вважається, що вірші мої складні через те, що мають кілька підтекстів. Але до поезії завжди ставився як до мистецтва, а не як до журналістики, політичної риторики чи просвітянської патетики. Вважав, що вона мусить мати щось від загадки, ребусу, багатозначності. Отож, вступивши до її світу з великим багажем знань, надавав читачеві широкі можливості розшифровувати натяки, асоціації, метафори та алюзії. І, напевно, той, хто був непідготовлений, багато втрачав. Думаю, саме підтекст, натяки на багато різних шарів нашої культури спричинилися до думки, що це складно. Однак, розмірковуючи над читачами книжок загалом, доходжу висновку, що таких поезія сьогодні має небагато. Ще менше має моя. Але побиватися, що мене мало читають, реальних підстав не маю.

— Кожне літературне покоління має тільки йому притаманні риси. Ви — з покоління шістдесятників. А самі відносите себе до них? Адже поряд з оновленням поетичної мови ці люди почували себе ніби виразниками народних сподівань. У Вас все інакше, тихіше.

— Бачите, ще до сьогодні однозначної відповіді, кого вважати шістдесятником, нема: чи то всі поети, які творили у 60ті роки, чи то тільки частина з них. Я дотримуюся думки, що шістдесятники — це синонім до дисидентів. Літератори, які йшли на компроміс, не можуть бути тими шістдесятниками, якими були ми. Про декого з них можна тільки сказати, що розпочинали в 60х роках, але потім зрадили свої ідеали. Тобто шістдесятники — ті, хто був гнаний, сидів у тюрмах, але й ті, хто був на волі, проте не служив комуністичним ідеалам.

— Де було важче вистояти — у в’язниці чи на волі?

— І там, і там було своє зло. Але, напевно, переносити повноту трагедії буття українців у ті часи таки легше було в ув’язненні. Адже в духовному плані ми були вільніші — бачили перед собою ворога і могли говорити з ним відверто, бо вже не було що втрачати.

— У Вашому циклі «Підсумовуючи мовчання» читаю: «Перед цими воротами / хам повинен зупинитися / ці ворота маленькі термопіли /за ними біле полотно / на зеленому лузі / недоторкана держава /поезії за яку також / спізнаємо смак крові». З чого почалося Ваше пізнання смаку крові? Як саме Ви потрапили за ґрати?

— Моя перша поетична книжечка «Вогонь Купала» побачила світ у Києві. Можу похвалитися, віршів?«паровозів» (про Лєніна, «прекрасне радянське життя» тощо) у ній не було, як не було їх і в другому поетичному зшитку, виходу якого очікував у 1967 році. Попри те, що книжка стояла у тематичних планах одного київського видавництва, вона не вийшла. Не треба було бути ясновидцем, щоб зрозуміти — найближчим часом в Україні друкуватися мені уже не дадуть. І я пішов іншим шляхом, узявши курс на самвидав. А життя було таке, що одного року вбили художницю Аллу Горську, іншого — посадили Валентина Мороза, ще іншого Івана Дзюбу вигнали зі Спілки письменників. І як людина небайдужа, я на це реагував і, звичайно, хотів, щоб написане не припадало порохом у шухляді. Попри те, що на виданій за кордоном книзі «Поезії з України» (а мова йшла про мою збірку «Відчинення Вертепу») було зазначено, що вона видана без відома і дозволу автора, система вирішила, що я цілком заслуговую, аби бути засудженим за антирадянську агітацію та пропаганду. Півроку вели слідство, а потім присудили шість років таборів суворого режиму та три роки заслання.

— Ви були заскочені таким вироком? І взагалі, що під час оголошення вироку відчули?

— Заскоченим не був. Уже знав про суд над Василем Стусом, якому дали п’ять років. До того ж на півроку раніше мою дружину Ірину теж засудили на шість років таборів суворого режиму та три роки заслання. Інша справа, що сподівався — дадуть трохи менше, бо спростую багато закидів і що без батьків залишається наша єдина донька Дзвінка. Проте на суді не каявся: не пасувало цього робити після власних поетичних рядків «а воно калина — моя батьківщина, а я її калинець». Коли читали вирок — думав не про себе, дивився на батьків, як вони зможуть це все пережити. У пам’яті залишились спілчанин Георгій Книш, який погрожував мені більше, ніж прокурор і суддя разом взяті, експертна комісія із творчих людей, які навіть у любовній ліриці побачили державний злочин, та власна спроба спростувати усі закиди, що вдалося мені на 80 відсотків.

— Однак Вас все одно посадили. Були хвилини відчаю?

— Ні, бо я собі постановив, що мушу повернутися, вижити, тому в камері був дуже активним: робив гімнастику, багато думав, читав. Вибір у тюремній бібліотеці був невеликим, але російську класику прочитав усю.

— Ви сиділи разом з кримінальниками?

— Слава Богу, ні. Політичних тримали окремо. Разом з кримінальниками ми могли опинитися тільки, коли нас перевозили у тюремних вагонах. І це було найстрашнішим, бо такі перевезення могли тривати до місяця часу. Одні кримінальники співчутливо ставилися, а інші тільки й чекали, щоб спровокувати конфлікт, обібрати тебе чи навіть убити. І в такі моменти думав, нехай буде, що буде, бо можу не доїхати — чи від ножа загинути, чи від пожежі. У дорозі зеки рвали куфайки і на тій металевій ваті варили чифір, а вагони були легкозаймисті. Історія знала випадки, коли вагони загорялися, охорона втікала, а арештовані згоряли. Отож, це було дійсно страшно. А табір був з таких же людей, як і я — в основному українців та прибалтів, росіян було менше. І ми не сиділи склавши руки. Серед іншого писали статті, роздуми, хронологію внутрішньотабірних подій, що їх за кожної ліпшої нагоди намагалися передати на волю.

— Як саме, адже навіть якщо взяти за відправний момент, що ці записи Ви передавали рідним на побаченнях, все одно не віриться, що охорона їх не помічала, бо ж робили обшук.

— Конфісковувала, коли знаходила, а тому ми придумали свій спосіб — спочатку писали на цигарковому папері, а тоді почали використовувати супертонкий папір, який можна було дістати біля електромоторів. Написавши, папір змотували в кульку і тоді обмотували кілька разів целофаном і запаювали вогнем. Правда, цілу книжку чи статтю так не передаси, але невеликими частинами можна. Ці кульки спочатку ховали в задньому проході, а коли нас розкусили, то перед побаченнями з рідними — а такі побачення тривали від дня до трьох — почали їх ковтати (іноді по 1015, а то й 20 кульок за раз), а тоді в туалеті їх вигрібали, знімали з них целофанову сорочину, ще раз обмотували чистим целофаном, запаювали вогнем і ковтала їх уже родина. Усе це — дуже неприємна процедура, але саме так вдалося передати на волю дуже багато табірного матеріалу.

— Скільки таких кульок передали саме Ви і чи були серед тих записів вірші?

— Особисто я — мало, але був одним із писарів. Існувала ціла система того писання і море навколо цього проблем, бо нас пильнували, аби жодна антирадянщина не пройшла. Часом виникали дуже несподівані ситуації. Так, нагрянули до поета Івана Світличного, який якраз писав, правда, на великих аркушах. Не маючи де їх сховати, він просто на них сів. У нього роблять обшук, а він сміється, жартує з охоронцями. Шукали?шукали, а попросити його встати ніхто не додумався… Щодо моїх віршів, то таким способом передавати їх у мене потреби не виникало. Адже «Невольнича муза» була написана так, мовби я був не в таборі — на чужині. І передав її додому в листах — тюремники не зуміли відчитати поміж рядками. Вийшовши у 1981 році на волю, я вже не написав ні рядка, ставши лише імпресаріо колишнього поета.

— Вам не сумно за тим юнаком, який колись вирушив у складну поетичну дорогу?

— Ні, я спокійно з ним розійшовся. Десять років узагалі не писав, то була глуха пауза, аж поки не почав видавати написані ще у таборі дитячі книжечки для дочки, племінників, інших знайомих діток. А одного дня внучка Ганнуся мене й питає: «Дідусю, а що ти всі свої книжки Дзвінці та й Дзвінці, а мені?» Від 1993 року я взявся писати для Ганнусі, хоча донині повністю виклався і в темі, і в формі. А повторів не люблю. Вважаю, що треба вміти вчасно замовкнути і не стати нудним.

— Днями Вас нагородили орденом Свободи. Як розцінюєте цю відзнаку?

— Ніколи не мав слабкості до нагород, а тому майже всі присуджені мені поза мною. Для мене важить інше, аби та чи інша відзнака не була спаплюжена. Державний орден Свободи — новий і тому не протестую, що мені його вручать…

Ярина Коваль, «Суботня пошта»

Додав Art-Vertep 19 липня 2009