Автори / Олександр Бойченко / «Спілка письменників асоціюється з колгоспними ланами і дружбою народів»
Ніколи б не зміг повірити, що літературний критик у нашій країні може стати популярним. Тому постать Сашка Бойченка – перекладача, критика, есеїста – виглядає як мінімум привабливою та загадковою. І безмежно приязною, бо саме він зміг створити свій критичний дискурс іронічним, мудрим і добрим. Читаючи його тексти, хочеться вигукнути: «Кожному письменнику - такого критика!». Про свої погляди на життя і літературу Сашко розповів в ексклюзивному інтерв’ю «Високому Замку».
- Знаю, що після 15 років викладання в чернівецькому університеті ти звідти звільнився – з чим пов’язане таке рішення?
- В ідеалі робота має давати три різновиди сатисфакції: гроші, задоволення від самого процесу і відчуття, що ти робиш щось важливе. На практиці таке зустрічається рідко. брак якогось одного рівня задоволення можна перетерпіти. Але коли нема жодного з цих задоволень, то який сенс ходити на роботу? Про гроші мовчу, їх від самого початку не вистачало. Потім зникла радість викладання: з’ясувалося, що я просто не люблю вчити інших людей. А потім завалилася ціла система освіти. Сьогодні вища школа в Україні – це школа хабарництва. Все можна купити – від заліків до дипломів і дисертацій. якби держава захотіла мене послухати, я б міг запропонувати по-справжньому радикальну реформу в освіті. Треба лише здати в оренду бізнесменам усі навчальні корпуси університетів, натомість під брамами встановити автомати з продажу дипломів. Підходиш, натискаєш кнопку «Українська філологія, звичайний» або «Юриспруденція, з відзнакою», запихаєш відповідну суму – і маєш. Якість освіти гіршою, ніж є, все одно не стала б, зате скільки зекономилося б часу, сил і нервів. Та й оренда давала б постійний прибуток.
- Що саме перекладаєш зараз і чи вийде щось друком уже цього року?
- Перекладаю польські оповідання 1950-80-х років. В Україні існує трохи викривлений образ польської літератури. Ми більш-менш знаємо класику від Міцкевича до Сенкевича, а з іншого боку – найсучасніших авторів від Стасюка й Токарчук до Вітковського з Масловською. Тим часом з поля нашого зору випала, може, найцікавіша польська проза, писана за часів ПНР, але, ясна річ, не «пеенерівська» за суттю. Антологію таких оповідань я і збираюся зробити. Сподіваюсь, наступного року вдасться видати.
- Ти - один із найпопулярніших літературних критиків в Україні, твої фрази кочують з рецензії в рецензію. Якою має бути книга (автор, сюжет, мова, тема...), аби ти взявся писати відгук на неї?
- Взагалі сумніваюся, чи можна назвати критиком людину, яка не вміє написати елементарної рецензії. Критик повинен працювати рівномірно й без особливих емоцій: прочитав книжку – написав про неї – взяв наступну. Я ж пишу або про те, що мене справді захопило, або про те, що «вкурвило». До перших потрапили, наприклад, «Рекреації» Андруховича, «НепрОсті» Прохаська, «Депеш Мод» Жадана. До других – «Фуршет» Марії Матіос, як, зрештою, весь наш «неонародницький дискурс», його представників читати не маю сили. А критик мусив би.
- Як ставишся до літературних премій і рейтингів в Україні, якщо міряти їх такими категоріями, як об’єктивність, впливовість, передбачуваність, розголос?
- От візьми Шевченківську премію. Діставалася вона видатним авторам? Діставалася. А убогим графоманам? Також. Це означає, що така премія нічого не означає, бо її лауреат може належати і до тих, і до інших. Щодо «Книжки року» або Львівського форуму видавців, то вони, звісно, потрібні, але там, як свідчать самі назви, нагороджуються видання, а не автори. Ти можеш переплюнути з поетичного погляду Бодлера з Верленом, але все одно програєш альбомові про козаків.
- З чим у тебе асоціюється Спілка письменників?
- З колгоспними ланами і дружбою народів, але останнім часом чув про якісь скандали. У них там щось покрали чи вони когось обікрали… Одне слово, тепер Спілка асоціюється з кримінально-майновими конфліктами епохи вторинного накопичення капіталу.
- Якою має бути книжка сучасного українського автора, аби стати успішною?
- Якби ж то я знав… Склепав би кілька таких сам, продав мільйонним накладом, після чого нарешті робив би тільки те, що мені подобається. Тобто нічого не робив би; лежав би собі на канапі, читав «Вінні-Пуха», вечорами ходив би на пиво і не написав би більше жодного рядка в житті.
- Як складається твоє спілкування з Віктором Єрофеєвим – чи спілкуєтеся, чи плануєш ще щось їхнє перекладати?
- Єрофеєв у травні заїжджав до Чернівців, то ми з ним пообідали грузинським вином. Дійшли висновку, що на тлі Путіна Сталін таки був хороший, бо грузинське вино не забороняв. Помріяли, що добре було б перекласти єрофеєвську «Енциклопедію російської душі», але не знаю, чи хтось має на це вільні кошти.
- Зараз модно висловлювати думку, що для того, щоб українська література стала популярною в Україні, її вивчення необхідно заборонити?
- Колись протягом одного семестру викладав зарубіжну літературу у фізико-математичному коледжі. Цим юнакам література у принципі була до синхрофазотрона – хоч українська, хоч північнокорейська. Але за кілька занять я їх таки присадив на читання. А вчителька української не присадила і жалілася мені, мовляв, які дебіли. якось запитую їх: «Як це так, дітки, що ви моїх німців з американцями читаєте, а рідних українців не хочете?». «Бо, – кажуть, – ваші німці з американцями п’ють, б’ються, зраджують, скандалять, як живі люди, а українські письменники всі до одного – великі й видатні». Не треба нічого забороняти і не треба ні до чого змушувати. Треба нарешті навчитися розповідати про літературу по-людськи.
- Які книжкові новинки тобі сподобались у 2008 році?
- 2008-ий я до серпня просидів у Польщі: перекладав, редагував, привіз звідти море польських книжок і їх за інерцією дотепер читаю. Найсильніше враження – від освенцімських оповідань Тадеуша Боровського. Правда, цій «новинці» понад 60 років... А з виданого Україні протягом двох останніх років майже нічого не прочитав.
- Чи в житті ти такий же іронічний, як у своїх есеях?
- Якщо скажу «так», то це прозвучить неіронічно і заперечить моє «так», а якщо скажу «ні», то це прозвучить якраз іронічно і заперечить моє «ні». писання есеїв відбувається безпосередньо в процесі життя, хоч якийсь зв’язок тут мусить бути.
- Розкажи про свій «улюблений гріх»...
- Кожен по-своєму приємний. Може, гординя? Бо, подумавши, то іронія – це ж вона і є. Дивиться людина на світ Божий і думає: «Ага, непорядок, не так мало бути, лажанув Ти, Господи». І починає іронізувати. Це якщо говорити про дрібні гріхи. А з великих – то закурю натще, а то й Патріарха всія Русі Кирила забуду в молитві пом’янути…
Довідка «ВЗ»
Олександр Бойченко народився 1970 року. Літературознавець. У вільний від реалізації права на відпочинок час намагається виконувати обов’язки сина, чоловіка, батька і «совісті» української літератури». Автор книжок есеїв «Щось на кшталт шатокуа» («Лілея-НВ»,2003), Шатокуа плюс (ЛА «Піраміда», 2004). Співредактор часопису «Потяг-76». Живе і працює у Чернівцях.
Андрій Любка, «Високий замок»
Додав Art-Vertep 24 липня 2009
