Автори / Сергій Жадан / Кайдашева сім’я (до повноліття Незалежності України)

Влітку 90-го я потрапив до дивної компанії. Було це кілька «Ікарусів», перевантажених патріотичною громадою міста Харкова. Їхала громада до Запоріжжя святкувати якусь патріотичну річницю. Був я тоді молодий, екзальтований і радикально налаштований – одним словом прийняли мене як рідного. Того разу я вперше так близько зіткнувся з патріотичною громадою. Потому, протягом наступних кількох років, років, на які дивовижним чином припали мої університети, я мав можливість зблизька спостерігати за зародженням, розквітом та занепадом багатьох харківських партійних, громадських та підпільних осередків. Хоча, звісно, перше враження і дотепер лишається незабутнім.

Патріотична громада однозначно приваблювала своєї ексцентричністю та галасливістю. Чоловіки тут були або старші, начитані й запеклі, або молоді, галасливі й так само запеклі. Запеклість узагалі характеризувала представників патріотичних організацій у ті прекрасні й неповторні часи національно-визвольних змагань. Зрештою, як і галасливість. Жінки на строкатому чоловічому тлі дещо губились, були здебільшого у вишиванках, а щось окресленіше сказати про них важко. Та й що може бути окресленішим за вишиванки?

Були тут професори університету, котрі на той час уже прочитали всього Грушевського, були тут СУМівці, котрі слухали «Гадів» і бухали як звичайна непатріотична молодь, були козаки в дивних саморобних строях, з зіпсованою вогнепальною зброєю в кишенях. Були адепти РУН-віри, котрі тримались окремо, час від часу влаштовували ритуальні камлання й дивним чином поєднували святкування рідних українських народних свят зі святами радянськими та церковними. Були також прихильники правих ідей, котрі нагадували гопників, можливо тому, що й справді були гопниками, котрих хтось колись помилково зарахував до патріотичної громади. Були відьми, котрі напускали вроки на комсомольських активістів, були члени «Просвіти», котрі постійно сварились із тролейбусними контролерами, були бібліофіли, які збирали діаспорні видання, були кобзарі в потяганих джинсах і кирзових чоботах. Також з’являлися старші поети зі спілки письменників, котрі приходили почитати нові патріотичні вірші. А також люмпени, котрі час від часу вимагали видати їм вогнепальну зброю, хай навіть зіпсовану.

Але більше за все було молоді – довірливої й скептичної, захопленої й лінивої, наснаженої й немитої, прекрасної патріотично налаштованої молоді, котра тоді, наприкінці вісімдесятих - на початку дев’яностих, опинилась на вулицях міст, без опіки, контролю і уваги з боку напіврозваленої радянської батьківщини. Молодь ця з’являлась нізвідки, щоби потім зникнути в нікуди, вона виникала на мітингах, опинялась у пікетах, маршувала в демонстраціях, слухала поетів і пускала на самокрутки діаспорні видання. Це була мальовнича публіка, кожен із них зазвичай мав чітку й окреслену в багряні відтінки картину світу, кожен знав, як наш облаштувати нашу країну, кожен бачив вихід, яким можна було вийти на широкий путівець демократичного розвитку (про євроатлантичний вибір тоді ще базару не було, йшлося як правило про те, що Україна виробляє чавуну та коксу (це не про наркотики) більше за Англію, Францію та Німеччину разом узяті).

Відповідно ця публіка і поводилась. Живучи великою родиною, численною, проте не дружньою, постійно вдавались до з’ясовування стосунків. Окрім згаданих вище скандалів у громадському транспорті практикувались також скандали на міжпартійній, міжрелігійній та міжетнічній основі. Сварились представники громади всюди і з усіма – з водіями автобусів, які не хотіли крутити касети з кобзарським співом, з представниками правоохоронних органів, за те що вони манкурти і яничари, з перехожими, котрі говорять російською, з іншими представниками патріотичної громади, котрі говорять не такою українською, з гопниками, котрі слухають «Гадів», і з представниками «Рун-віри», котрі «Гадів» не слухають із теософських міркувань. Час від часу діставалось відвідувачам ганделиків, де представники громади співали хорових патріотичних пісень. Іноді отримували «на горіхи» відвідувачі, котрі співали не тих хорових пісень. Але як правило вигрібали самі представники громади, причому вигрібали від усіх – від тролейбусних контролерів і правоохоронних органів, від відвідувачів ганделиків і манкуртів з яничарами, а іноді й від тих таки гопників, котрі, здається, слабко відрізняли своїх від чужих, що гопникам, в принципі, можна й пробачити.

Але так чи інакше – я часто згадую те химерне середовище, той солодкий безум і запеклість, котрими керувались вони в своїх національно-визвольних змаганнях. Згадую з трепетом і замилуванням, оскільки була в них усіх дивна жага боротьби та дискусії. І хай боротьби як такої не вийшло. І хай дискусії всі непомітно звелись до внутрішньопартійних розборок. Хай вони так і залишились у свідомості широких народних мас купкою екзальтованих диваків, котрі незрозуміло яким чином розвалили старий-добрий совок із усіма його м’ясокомбінатами. Хай більшість із них давно й безнадійно обламались, підключившись до процесу реформ та ринкової лібералізації. Але той спалах їхньої запеклості, котрий стався таки двадцять років тому, і котрий так чи інакше не міг не мати наслідків, він виправдовує всю непослідовність та маргінальність національно-визвольного руху, всю його неоднозначність та незаперечність. А те, що не всі стали народними депутатами – ну то як говорять тролейбусні контролери, у великій родині таблом не клацають. Одним словом, зі святом Вас, дорогі брати і сестри!

Додав Art-Vertep 23 серпня 2009

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb