Увійти · Зареєструватися
 

Учасники

Потік Афіші Товари Інформація

Автори / Театр одного актора Крик / «Якби я був Президентом…» - Михайло Мельник

Коли я зайшла до театру «Крик», Мельник якраз готував декорації для нової п'єси: чіпляв фату на оголений жіночий манекен. На сцені - червоні маки, ціла коробка метеликів, рожевий пенопласт та три-чотири манекени. «Почекаєте трохи? - посміхається, - бо тут робота в самому розпалі». Готувати декорації допомагає асистентка, але переважну більшість робить сам: ріже пенопласт, укріплює манекен, відкушує плоскогубцями проволоку та закріплює конструкцію. Далі пришпилює на груди жінки метелика, піднімається вище сходами і оцінює зі сторони: «Прекрасно! І оголені ніжки добре виглядають!»

Закінчивши роботу, запрошує пройти в гримерку, миє для мене чашку і вмикає чайник: «У мене тут трохи неприбрано», - вибачається. «Творчий безлад - це нормально», - відповідаю, і з цікавістю роздивляюсь кожну дрібничку. Скрізь - численні плакати, фотографії, афіші, дипломи та різні креативні корисності для п'єс. Окрему стіну займають картини батька. Згодом погляд зупиняється спочатку на фотографії Михайла Васильовича з Ющенком, а потім - на саксофоні.

- Вмієте на ньому грати?

- Навчаюсь спеціально для нової п'єси. Але це поки секрет. Скоро все побачите!

- Розкажіть хоч щось про п'єсу, бо це читачів наразі дуже цікавить.

- Вистава буде називатись «Табу». Про те, як важливо одружуватися чи виходити заміж тільки з любов'ю, бо приблизно через тиждень буде вихор. Тому я б сказав, що це табу на нелюбов. Прем'єра буде, сподіваюсь, в кінці жовтня. Поставлено за повістю Льва Миколайовича Толстого «Крейцерова соната»... сучасна версія, переписана, перероблена, передумана...

- Кінець, як завжди, трагічний?

- Звичайно. Коли життя починається з брехні, воно не може закінчитись добре. Тільки порушується гармонія між людьми, починається трагедія. І добре, якщо вони вчасно розбіжаться. Це теж кепсько, коли люди обвінчані, Богом зведені...  Але це ще півбіди, біда починається тоді, коли є діти. Біда тому, що ненависть одне до одного в сім'ї зразу б'є по дітях. Якщо вже дві долі руйнуються - то це тільки дві долі, а коли руйнується ще й дитяча доля - то вже руйнується Всесвіт. Отже п'єса про стосунки, про сьогоднішній день... Ця вистава тільки для дорослих. Не для ПТУ, не для шкіл... тільки для дорослих людей. Тобто для глядача, який до мене ходить, який розумний, може зорієнтуватись...

- Дітей Ви навіть пускати на п'єсу не будете?

- Категорично не будемо.

- Бо будуть якісь пікантні моменти?

- Якісь є...

- Типу тих, які були у «Лоліті»?

- (Cміється.) Не витягуйте з мене інформацію, я не признаюсь. Ця вистава - великий секрет. Тут будуть певні несподіванки. Просто є речі, які дітям не треба знати. Вони дізнаються про це. Якщо не узнають без мене, то я не хочу бути тим, хто множить це.

- «Лоліта» не йде тільки два місяці, а глядачі за нею вже скучили. Чи не зробили Ви, часом, відеозапису?

- Відеозапис зробив, він буде. Але тиражувати у мене поки немає можливості. На День мого театру, 19 грудня, вже точно буде продаватися. Але до того часу якщо я встигну випустити... бо це недешево, це дуже недешево, хочеться ж, щоб це якісно було. А оригінал зроблено непогано - я задоволений тим, як він знятий.

- Ви колись казали, що інколи дівчата освідчуються Вам у коханні. Як Ви до цього ставитесь і як реагуєте?

- (Посміхається.) Ну добре реагую!!! Як ще можна реагувати?! Я обов'язково обніму дівчину, я навіть поцілую цю дівчину... Не обов'язково в губи. Бо дівчина хоче, щоб я її в губи поцілував, це зрозуміло - ну коли як вийде, якщо я не встигну відвернутись, то виходить, що в губи цілую... Ну як це?... Ну уявіть собі - для мене це так очевидно - тебе людина любить, вона зізнається тобі у коханні, як ти можеш після цього сказати: «Я женат, нє подході ко мнє!»? Ну що за дурня?! Ну ти мусиш віддати тепло хоча б в цю хвилину, коли ти бачиш цю людину. Ти знайдеш слова, за якими дівчина зрозуміє, що взаємна любов неможлива. Але вона можлива все одно, хай це буде платонічна любов, я не можу її не любити тому, що вона мене любить. Як я можу сказати: «Нєт, я от распісан, я нє магу влюбляться!»? Просто я не дозволяю собі чогось, чого б хотіла дівчина, я не можу переступити через моральні речі, я зобов'язаний своїй дружині. Але перед Богом я зобов'язаний і цій дівчині. І ніхто мені не скаже: «Ето грєх! Нєльзя!», як «нєльзя», якщо людина тобі признається в любові?

Вона ж не каже: «Я тебе ненавиджу». Та навіть коли людина каже: «Я тебе ненавиджу», ти все одно мусиш знайти слова, знайти причину, чому тебе ненавидять, і можливо хоч трішки цю ненависть стерти, а не розійтись ворогами: «Я тєбя тоже нєнавіжу!» Так тільки в дурному селі примітивні люди роблять - одна одному дулі крутять. Такого не можна. Ти мусиш на любов відповідати любов'ю. І якщо тебе люблять, ти мусиш відповісти хоча б частиною своєї любові. І мені це дуже подобається. Я не уявляю, як би було, якби мені не признавались в любові. Це жах! Ну як - людина по землі ходить, і ніхто їй не каже, що її люблять?!

Мені це дає сили, і мені це дає азарт для того, щоб я зробив ще щось. Ну скажімо, якщо мені кажуть дівчата: «Ми вас любим», я думаю, що б таке зробити, щоб здивувати цих дівчат, щоб ніхто не подумав, що мені 52 роки? Чим же їх здивувати? А! От я візьму саксофон, і навчусь на ньому грати, і вони прийдуть і подумають: та це під фонограму. А він бере і живцем грає. Хай це буде одна мелодія, але він, актор, не під фонограму, а живцем зіграв мелодію! Скільки разів після цього мені ще признаються в любові? Так це ж класно! А для чого ти живеш тоді на світі? Щоб тільки дулі крутить? Це нецікаво. Це так легко. А от важко - признатись комусь в любові. Це дуже важко, це надзвичайний подвиг. І я розумію, як ця дівчина перед тим, як признатися в любові, перед тим ходила настроювалась... Та ви що!

- А Ваша дружина це нормально сприймає?

- Вона у мене мудра жінка! Якби вона була іншою - вона б не була моєю дружиною. Так, там щось відбувається всередині, безсумнівно, вона ревнує, але вона дівчина... дівчина, я вважаю, бо вона на 14 років молодша... вона досвідчена внутрішньо, у неї є рівень культури, який не дозволяє їй сказати: «А що це таке? Підбігають до тебе дівчата, цілують, сфотографуватись просять...». Вона мені колись сказала: «Було б погано, якби тебе не впізнавали на вулиці. І було б погано, якби тебе не хотіли обняти». Вона в мене мудра, вона в мене - моя мила. 

- А який Михайло Мельник в побуті?

- Ооо! Я такий самий. Все, що я роблю на сцені, те ж у житті. Хоча якщо я так скажу - зразу подумають: «Ааа, так ви вбивця і парфумер!» В якійсь мірі так, не вбивав, але в думках пів міста інколи перестрілював. Інколи буває такий настрій. (Сміється.) А інші скажуть: «Ааа, так значіт он с трінадцатілєтнімі дєвочкамі там має... Бо він же Гумберта грає». Ні. Заспокою - ні. До 13-літніх дівчат я не підходжу - бо я батько двох дітей.

Який я в побуті? Такий же ненормальний. Я вдень, навіть якщо хочу спати, не можу спати - мені шкода свого часу, витраченого на сон. Я весь час поспішаю. Це дуже погано. В моєму віці ходять вальяжно, з хорошими запасиками животів на випадок голоду. Я так дивлюсь - всі друзі з хорошими круглими животами, і виявляється, що дехто з них молодший від мене, а я бігаю серед них як пацан. І мені весь час хочеться казати ним «ви», хоча вони молодше від мене. Але із-за того, що людина обросла так жирком добряче, ходить з таким пузом... І я до цього добре ставлюсь, бо людина може собі дозволити не думати про те, що їй на сцену йти. І що сьогодні можна мені наїстися, а завтра перед «Гріхом» я не маю права наїстись, бо якщо я не буду голодний, то я не зможу голодного на сцені передати, і до мене перестануть ходити і признаватись в любові. (Сміється.) Я люблю життя. Мене так хвилює це листя, яке падає, так хвилюють перші квіти, так хвилює цей світ... Він мене так хвилює, до такої внутрішньої вібрації, що інколи мені здається, що вся земля вібрує, коли я вібрую.

- Ви встигли за це літо кудись з'їздити відпочити?

- Нікуди. Я в кінці літа повіз сім'ю в Бердянськ на два дні, на останні свої копійки, які залишилися, і то - з'їздили туди і назад, бо якраз похолодало на ці три дні. Тобто все проти мене було. Ну що зробиш? Я все одно далі України ніде не був за своє життя. Ну в Росії хіба був. Так що коли мені розказують, що народний артист лопатою загрібає, хай стануть на моє місце. Вони чомусь їздять по закордонах, а я навіть не знаю, де яка країна.

- Давайте поговоримо про політику...

- Отак! Давайте! Я люблю політику! Я всі «Свободи» дивлюсь, я кожен день газети читаю, і плююсь, але все одно читаю, бо розумію, що не можу бути вільним від політики.

- Ви називаєте Ющенка «мій Президент». На найближчих виборах теж будете за нього голосувати?

- Ні.

- Чому?

- Ну тому що. Я називаю його Президентом тому, що він - Президент всієї України, до того дня, поки він буде Президентом. Але голосувати я вже не буду за нього.

- А за кого, якщо не секрет?

- А це ще я буду думати, придивлятися. Бо я вже не такий наївний, як був під час Майдану. Але при всьому тому, Майдан у моїй душі все одно залишив найсвітліші переживання. Я не уявляю життя без цього Майдану. Від того, що мене обдурили, мій внутрішній майдан не став більш помаранчевим, чи голубим - не має значення. Тільки дурна людина може сказати: «О, мене обдурили! О, я думав...!» Я не думав - я жив цим. І мої діти теж жили цим. Мені так хотілося, я знав, що так, як було - не можна. І заради цієї свободи, яка з'явилась... це хоча б одне, що з'явилось - це ж Майдан заслужив! Але за Ющенка я голосувати не буду, я чесно це кажу. Тому, що раз в історії України так на руках винесли гетьмана. Якби мене так народ виніс, перше, що я сказав би... я чекав, що він це скаже... перше, що він мусив сказати: «Я покладу своє життя, навіть якщо мене застрелять чи зірвуть, чи отруять знову - я покладу за вас життя. Я буду день і ніч не спати й думати, як зробити так, щоб вам стало легше і краще. І щоб хоч скільки, але стало більше усмішок на ваших обличчях. Щоб хоч трішечки більше вам захотілося любити цю землю». І багато чого треба було йому сказати. Але він - не Мельник. А мені хотілося, щоб він був Мельником, розумієте? Бо у кожної людини є свої переконання. Я хотів, щоб так сталося. І я б не хотів, щоб він казав в Донецьку, коли він туди поїхав: «Ти розмовляєш з Президентом, а не з пастухом». Коли він сказав це, я зрозумів, що Президента немає у нас. Такі речі не кажуть. По-перше, не «тикають», якщо є рівень. Напевно всі помітили, що я жодному студенту, навіть ПТУшнику, ніколи не посмів «тикнуть» в залі, хоч вони мені в діти годяться. А як же Президенту? Це я на шкірі тільки ворсинки торкнувся, а скільки там всього за ці 4-5 років! Господи, скільки б я зробив, якби я був на тому місці! Я б знайшов компроміс з Росією, я б не розмахував булавою, бо це дурість - однією рукою просити нафту, а другою дулі показувати! Так не люблять розумні люди, а тим більш - правителі. І я поїхав би в Донецьк на другий день після того, як став Президентом. В перший день - признався всій Україні, що покладу життя, а на другий день поїхав би вранці-рано, в шість годин, і до шахтарів, і до тих, хто не голосував за мене. І розпитав би: що мені зробить, щоби ви мені повірили? А вони б сказали: «Ти бендерівець, ми не вірим». А я б спитав ще: «А що б ви хотіли, щоб я зробив, щоб ви повірили?» І таки випитав би, і зробив би. І не було б України розколотої. І сьогодні б шахтарі за мене голосували на другий термін. Але для цього треба бути Мельником. Не тому, що я розумніший від Президента, можливо я краще відчуваю. Можливо йому не дано. Тому я не можу його судити, я просто співчуваю людині, яка втратила таку величезну довіру хай не всієї України, але половини України. А тепер спитайте на тій половині України, люди опускають в кращому випадку очі. Що ж ви наробили? Що ви робите з нацією?

Пам'ятники Голодомору - це не досягнення. Бо з голодомором треба було зробити так, щоб кожен свічку ставив, а не казали, що ви сьогодні робите голодомор. І так далі. Ніби хороші речі. І «Мистецький арсенал»... Але робиться це по-іншому. Щоб це була радість, що ти зробив, і вся нація радіє, так мусить бути. А не просто називати «моя нація». Якщо це твоя нація - віддай все, що у тебе є. Останься в одних штанях і не їздь на мерседесі, раз Україна в кризі. Останнє віддай: свою квартиру, зарплатню... А як інакше? Я так бачу! Так, як Президент Лукашенко, з якого дехто сміється. Так Лукашенко любить весь народ. За те, що він не «тирить». І ніхто не посміє сказати, що банківська система під ним, під ним вся країна, але всі знають, що він не тирить.

- Ну в Білорусії за критичну статтю в пресі можуть посадити...

- Так, без сумніву. Тому я й назвав свободу. Тому я й не сказав, що «як Лукашенко», а «як Мельник». Тому я і кажу, що якщо країна бідна, то я все б зробив для того, щоб у мене залишилась тільки квартира для проживання і все. Щоб люди бачили, що він не тирить, що він справді хоче щось зробить, важко, але він робить, а не палки в колеса один одному вставляють. Місією треба бути тільки тоді, коли люди просять, а не тоді, коли тебе не просять, а ти хочеш місією бути. Такого не буває. Місію ждали.

-  Як Ви думаєте, другий Майдан можливий?

-  Думаю, що так.

-  Будете приймати в ньому участь?

-  Я буду. А ті ліниві, хто має скептичну душу... ну що ж - вони і не жили на цій землі, вони ніколи не відчують тієї радості спілкування, і тієї єдиної мети, яка перед нами стоїть. І кожен з нас має на увазі своє, але кожен виходить і радіє побаченому, а не хапається за ніж. Майдан тім прекрасний, що ніхто не хапав нікого за грудки, як хапають наші парламентарі, бо там більшість зібрались шваль і злодії. Я навіть не можу сказати «обманщики». Бо так чинити люди не можуть. Навіть з чужою нацією. Замість того, щоб кинути всі сили - ну є вже Юлія прем'єркою, так доведіть, що ви не гірше від неї - киньте всі сили, а не ставте палки в колеса!

- У Вас не було бажання піти в політику і стати депутатом хоча б нашої міської ради?

- Міська рада нічого не вирішує. Це дєтскій лєпєт на лужайкє. Якщо йти - то в Верховну Раду, але я не хочу. Та й не можу - якщо вже про це говорити. У мене стільки грошей немає. У мене немає і десяти тисяч. (Сміється.) Я рідко тримав у руках навіть десять тисяч - а туди дуже великі гроші треба.

-         Чула, що Ви написали нову версію гімну України...

 

(Текст нового гімну України, написаний в співавторстві Михайлом Мельником та Ольгою Рекун: 

Всім нам, браття-українці,

Посміхнулась доля,

Здобули ми в Україні

Вистраждану волю!

Якщо рідної країни

Ми є рідні діти,

Всі ми істину святую

Маєм зрозуміти.

 

Приспів:

Міцно руки поєднаймо в непорушнім колі,

Щоб не втратити довіку священної волі.

 

Рідний край наш збережемо

Від Карпат до Дону,

Кобзареві заповіти -

То є суть закону.

Наша сила - у натхненні,

В єдності народу.

Це найкраща запорука

Нашої свободи!

Приспів)

 

- Не я його написав, а ми радились з однією моєю знайомою художницею... Слова до нього написали. Музика і так прекрасна, але слова, ті, що в гімні є - це просто знущання. Поки будуть ці слова - допоки не буде щастя в Україні, запам'ятайте мої слова. Ніколи! Але помінять - не поміняють найближчі десять років. Так ми і будемо по Єнісєю плавати. Бо не можна іти по життю і співать: «Я ще не вмеееер! Я ще не вмер!» і вранці, і на ніч. Про смерть не говорять в нормальній хаті. При курчатах не можна говорити, що хтось помер, бо курчата дохнуть. Ви це знаєте?

- Ні.

- От тепер будете знати. Cпокон віку казала мама: курчата несуться, не кажи нічого поганого, бо видохнуть. А якщо яйця, які лупляться - розбовтками стануть. Уявіть, як нація стає розбовтком при таких словах. Що б мені не казали! Що стало з цими бійцями, які співали ці пісні? Хоч трошки на історії навчайтесь. Де вони? Нема. Ця пісня мусить залишитися в історії. І знати, що була така пісня. Але зробити гімном - це злочин. Це дуже хитрий, підступний злочин. Від великого патріотизму, от. От він патріотизм великий. Краще таких патріотів не мати, ніж такі пісні робити гімнами. Що, немає нормальної пісні, з надією? Скільки житиму - стільки буду казати: я не просто проти, я волаю на всю Україну: змініть слова! І варіант у моєї знайомої художниці вже є, ми в співавторстві їх писали. І вони чудово кладуться на музику! Таких віршів можна придумати тисячі!

Тетяна Гонченко, «Лица»

 
 

Додав Art-Vertep 11 вересня 2009

Про автора

Український театр одного актора «Крик» заснований у 1989 році. Засновником і художнім керівником єдиного в Європі театру одного актора є актор і режисер Михайло мельник, заслужений артист України, перший лауреат Міжнаро

 

Коментарi

12 вересня 2009

мистер мания величия

15 вересня 2009

просто пристрасна людина, яка знає про свій талант. Не думаю, що це манія величі.

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска