Автори / Таня Малярчук / «У мене й пенсії, мабуть, не буде»
Нещодавно Чернівці відвідала одна з безперечно найталановитіших українських письменниць Таня Малярчук. У рамках Літературних вівторків, що вже традиційно відбуваються у культурно-мистецькому центрі «Українська книга», авторка презентувала свою нову – вже п’яту – книжку «Звірослов» (попередні чотири – це «Ендшпіль Адольфо, або Троянда для Лізи», «Згори вниз. Книга страхів», «Як я стала святою» і «Говорити»). Про літературу, рідний Івано-Франківськ і набутий Київ, співіснування з чоловіком-письменником та про всіляке інше ми встигли порозмовляти з Танею перед початком презентації.
– Таню, розкажи, будь ласка, про свою нову книжку, звідки така назва?
– Чесно кажучи, я сама цю книжку щойно побачила. Вона вийшла до львівського Форуму, а я тим часом була в Болгарії на літературному фестивалі, і мені вже дуже хотілося знати, як вона виглядає. Це, може, єдина книжка, виходу якої я справді чекала. Я дуже довго її писала, зо два роки. Назва «Звірослов» ніби звучить трохи дивно, хоча я так до цього слова звикла, що мені воно здається цілком поширеним – так, наче кожна людина в Україні його знає. Коротко кажучи, звірослови – це такі середньовічні енциклопедії про тварин, але не зовсім нормальні з сьогоднішнього наукового погляду. Саламандри там називають тваринами, які не горять у вогні. Носороги – тими, хто виходить вночі і витоптує кукурудзяні поля… Мені дуже подобаються такі фантастичні визначення і класифікації. Ну, і в моїй книжці є десять оповідань, кожне з яких має латинську назву якоїсь тварини. Там є курка, собака, заєць, пума, метелик, медуза, тобто це мовби теж така псевдоенциклопедія, проза в якомусь мінімалістично-анімалістичному жанрі. Але все-таки псевдо, бо насправді у книжці йдеться, на жаль, не про тварин, а про людей.
– Чим ця книжка відрізняється від твоїх попередніх?
– Вона зовсім інша, набагато простіша і на перший погляд примітивніша. Може, хтось так і буде говорити про неї, мовляв, раніше Таня таке гарне писала, а тепер таке дурне. Там просто історії про людей, причому про таких нікому не потрібних, маргінальних людей, яких я зустрічалавпродовж двох років і які мені давали імпульс до писання. Власне, мене не цікавили їхні справжні історії, мені вистачило, наприклад, побачити продавчиню зоомагазину, в якої росте борода. І все: далі я собі вигадую її життя. Сподіваюся, вона ніколи не прочитає цю книжку і не довідається, що стала прототипом однієї з героїнь. А ще у цій книжці немає мене. Я завжди писала таку зовні автобіографічну прозу, де завжди була «я» (хоч це також вигадана я). А тут цього немає, тут історії про інших. Мені було так шкода цих людей, такий всесвітній жаль мене охоплював. Дивишся на людину і думаєш: «Боже, хто її взагалі знає? Ані родичів, нікого, живе в цьому Києві, п’ять мільйонів людей навколо, а вона така самотня…». Але врешті-решт ця книжка не є сумна, вона дуже весела.
– Чи почуваєш ти себе частиною «станіславського феномену»?
– Так. Хоча мені здається, що його вже немає. Напевно, він існував лише в якийсь певний період часу. Тоді це було потрібне й нове, і ніде не творилося стільки літератури, як в Івано-Франківську. А зараз усе кудись розлізлося, розбрелося. Але в будь-якому разі я відчуваю, що маю якийсь стосунок до Івано-Франківська, до цієї літературної традиції чи що.
– А як тобі тепер живеться у Києві? Не тужиш за «малою батьківщиною»?
– Та ось усі попередні книжки писала в Івано-Франківську, а якщо і не там, то у зв’язку з ним. Він завжди десь був, той спосіб життя і той спосіб мислення були дуже івано-франківськими. А ця книжка – це вже щось зовсім київське. Там навіть діалекту західного вже нема.
– Далі плануєш жити в Києві?
– У мене є така божевільна ідея – переїхати в малесеньке село біля Києва, за 120 км, і жити в ньому. Ми там купили хатинку, там нічого немає: ні каналізації, ні Інтернету, ні мобільного зв’язку, тільки пічка, криниця, а відразу за хатою ліс, гриби, там білки на горіхах живуть… Можливо, я колись це зроблю – втечу взагалі від усього. Бо там справді добре.
– Там буде можливість байдикувати?
– Та я все життя байдикую. Що я зробила насправді? Я ж нічого не роблю, просто лінь лінню. Оце віднедавна працюю журналісткою, та й те лише тому, що мені вже стало ліньки вдома сидіти, захотілося раптом людей, комунікації. А до того я три роки просиділа, як ведмідь у барлозі, нікуди не виїжджала. Навіть коли мене кудись запрошували, то я казала: вибачте, я не маю часу, я така зайнята. А насправді дивилася по десять голівудських кінокомедій на день.
– Тоді чим є література для тебе?
– Це теж спосіб себе розважити. Я відчуваю насолоду, коли пишу.
– А на що будеш жити, коли станеш старенькою?
– Ой, ось про що не думаю, це про старість, у мене й пенсії, мабуть, не буде. Я навіть не знаю, чи у мене є десь трудова книжка. А, піду на Миронівський ринок продавати пиріжки, і хтось напише про мене книжку, таку сентиментально-сумну.
– Твій чоловік Олег Криштопа – також письменник. Як уживаються дві творчі особистості на одній кухні?
– Добре уживаються. Тому що у той момент, коли одна творча особистість вважає себе дуже творчою, інша намагається бути дуже побутовою. У нас уже виробився баланс у сім’ї: поки один пише і живе у своєму книжковому світі, інший ходить на роботу, готує їсти, пере шкарпетки і труси.
– Рідні не ображаються, коли впізнають себе у твоїх книжках?
– Ні, рідні давно обрали таку стратегію, що просто перестали мене читати. Приїду в гості – прекрасно: нагодують, поговоримо про дачу, про те, як правильно саджати помідори, як обрізати дерева.
– Чи ти читаєш сучасну українську літературу?
– Боже, як же вирулити з цього питання, щоб нікого не образити. Ні, насправді я її читаю, у нас дуже хороша література. Ось я приїхала до Чернівців і познайомилася з Христею Венгринюк і Сашком Горським: талановиті люди! Взагалі в Україні багато талановитих людей і чи не в кожному місті є гарні письменники.
– Щось нове вже пишеш?
– Поки що ні, хоча плани є. Коли я буду стара і страшенно мудра, то напишу альтернативно-історичний роман про українське бароко. Я вже навіть знаю, хто у мене буде головним героєм. Його звати Теофіл Кролик. Він був другом Теофана Прокоповича і один-єдиний раз згадується в якихось барокових анналах. З цього одного речення про нього треба зробити роман. Це було б цікаво.
– Як ти реагуєш на критику, адже й тебе не завжди тільки хвалять?
– Ага, можуть, наприклад, написати: «Таня дурна». Звичайно, від чогось такого приємно не стає, але останнім часом мені навіть подобається читати всілякі погані речі про себе. Я вже навчилася кайфувати від того всього і зі сміхом потім розказувати іншим.
– Але критика буває і професійна. Чи допомагає вона виправляти якісь помилки?
– Я глибоко переконана, що насправді критика ще жодному письменникові не допомогла. Бо я не уявляю, як я можу змінитися від того, що хтось так захотів. Я все одно буду писати так, як пишу.
Наталя Краско, «Молодий буковинець»
Додав Art-Vertep 28 вересня 2009
Про автора
Таня Малярчук (1983 р.) Народилася в Івано-Франківську, закінчила Національний Прикарпатський університет імені Василя Стефаника (а в школі Таня навчалася разом з іншою молодою письменницею – Софією Андрухович
