Автори / Кому Вниз / Гот, якому вгору
Андрій Середа про болотяність української дійсності, порнографічність еліти та користь ламання продюсерів через коліно.
Його прізвища ви не знайдете в гламурних журналах, кліпи його гурту, який уже давно став легендою українського року, не крутять на модних музичних телеканалах. Його голосом до наших дітей промовляють телепузики і трансформери, а до дорослих звертаються герої численних рекламних роликів на ТБ. Але у фронтмена «Кому вниз» рідко беруть інтерв’ю журналісти, адже політкоректність – це не про нього. Андрій Середа – найвідоміший гот української рок-сцени і патріот з ультраправими поглядами. Він запросив Тиждень до свого улюбленого ресторанчика на Подолі. Розмова вийшла веселою, невимушеною та відвертою, як і має бути за пляшкою горілки.
Ми мріяли займатися музикою професійно. Коли «Кому вниз» розпочинав музичну діяльність, всі члени гурту мали фінансово вигідну роботу. Але згодом ми покинули все та об’єдналися в команду. Із самого початку це була фантастична авантюра, адже жоден із нас не мав ні музичної освіти, ні досвіду. Одразу отримали перший дзвоник: два роки сиділи на шиї батьків, бо не мали жодної можливості заробити. Тільки час довів нам, що все ж таки можна займатися професійно музикою. Причому музикою, що не має стосунку до поп-сцени. Я пишаюся тим, що всі твори «Кому вниз» цілковито відповідають нашим і музичним, і політичним, і моральним поглядам на життя.
Тільки взаємна глибока повага протримала «Кому вниз» разом 21 рік. Ми можемо набити один одному морди, повибивати зуби, а потім витерти кров і далі йти разом. А ще тому, що не думали про заробіток.
Продюсер – це важко. Єдина людина, з якою ми досить довго співпрацювали (1997–1999 рр. – Ред.), – такий собі Ігор Федорович, чувак із діаспори. Він вийшов на нас сам, ми нікого не шукали. Платив досить непогані, як на той час, гроші – $30 на місяць. Федорович – людина романтична, як Герінг. У нього було багато бажання, але мало вміння, проте він мав прекрасну властивість оточувати нас людьми, які були повними непрофесіоналами без жодного художнього смаку, але класними чуваками.
Зазвичай українські продюсери не мають живих грошей. Заробляти вони можуть лише на нездоровому потязі хлопців із верхів до порнографії. Якщо еліта не має на меті захисту національних інтересів, відповідно її апріорі не може цікавити нічого, окрім найнижчого, первинного, що не потребує жодної естетики та художності. Продюсер – це своєрідний флюгер, який має обертатися за вітром смаків тих, хто може платити за музику. Враховуючи, що народ не бажає обирати собі вождів, вони приходять самі. З відповідними музичними смаками.
Гроші вимагають холодності. Я ніколи не вмів паралельно із зізнаннями в коханні рахувати грошові одиниці. Тому здох би, якби у нас концерти були частіше. Я відкрив для себе одну цікаву фішку: багато людей, які знають назву «Кому вниз», ніколи не чули нашої музики. І це супер, бо ми таким чином провокуємо фантазію тих людей. Знаєте, чому в «Роллінг Стоунз» більше прихильників, ніж у «Квін»? Тому що у «квінів» музика – це перфект, майже ідеал, там нічого доповнювати, про це навіть не думаєш, слухаючи їх. Натомість «роллінги» все життя були і є напівсирою командою, але люди з цього музичного тіста ліплять свій образ, тут є маневр для фантазування. Те саме, сподіваюся, відбувається і з «Кому вниз».
Беріть свої гроші, не цурайтеся їх – кожна праця має бути оплаченою. Але потрібно завжди чітко обирати, з ким можна співпрацювати, а з ким – ні. І ще одне: повірте, ніщо так добре не діє на єврейську душу, власниками якої є більшість наших продюсерів, як правильне ставлення до фінансових питань. Адже вони, постійно брешучи, стають неповноцінними, тому намагаються зробити такими самими всіх інших. Цього не можна допускати. Тож, музиканти, підкоряйте продюсерів, інакше вас ламатимуть через коліно і зневажатимуть. І не слід забувати, що музикант в Україні не може бути просто музикантом – він ще й громадський діяч, поет тощо. Статусу треба відповідати.
У Росії майже всі гурти, які можна назвати великими, існують ще з допродюсерських часів. Юрій Шевчук мені розповідав: він досі шкодує, що його найкращі твори на ТБ і радіо так і не пускають; більшість репертуару становлять хіти, що стали ними ще до епохи шоу-бізу. Також слід ураховувати, що Росія більша за розмірами, тож, організувавши тур селами та містечками, можна навіть щось заробити.
Я не вірю в існування альтернативи як такої в Росії. Якщо ти хочеш вижити в країні з імперським мисленням, у тебе немає іншого вибору, окрім як співати про «берьозки» та «велику душу». Найкраще ж про це співається, сидячи в еміграції та попиваючи дороге французьке шампанське.
Більшість українців не хочуть слухати якісну музику з тієї самої причини, чому в нас немає хороших доріг. У будь-якій нормальній країні знають, що хороші дороги знижують витрати на пальне і вартість перевезення продукції. Відповідно можна збільшувати податки. Народу є чим ці податки платити – скарбниця поповнюється, держава процвітає. А сучасна українська дійсність така абсурдна, що не потребує того, щоб люди платили податки. І слухали хорошу музику. Дійсність такою робить нинішня так звана еліта, яка бере від цієї країни те, що їй треба.
Саме держава має опікуватися музикою – музична індустрія є вторинною від цього меседжу.
Музика задає умови, вона порушує питання, на які потім дає відповідь усе суспільство. Саме за цим сценарієм розвивалася наймогутніша музична індустрія в світі – у США. І нехай вас не лякає слово «держава». На кожне «так» має бути своє «ні», тож і на будь-який офіціоз буде своя неформальність, на будь-який шоу-біз буде своя альтернатива.
Влада в Україні аморфна – вона нічого не забороняє, дозволяє цілковиту анархію. А ніщо так не живить альтернативну музику, як заборони. Однак загальна болотяність суспільного життя розбиває агресивність альтернативи і взагалі можливість її існування.
У нас не надто шанують професіоналізм, натомість шанують душу, тому будь-яка музика є народною, суб’єктивно-українським поглядом на світ. Не хотілося, щоб в Україні, як це зараз сталося у всьому світі, панували кілька корпорацій-монстрів а-ля EMI. Найкращий варіант – це велика кількість маленьких лейблів із максимально вузькою цільовою аудиторією. Це, з одного боку, дасть змогу знайти свій шлях музикантам будь-яких стилів, а з іншого – люди завжди зможуть знайти щось цікаве для себе. Такі лейбли нададуть можливість підвищити рівень професіоналізму самим музикантам. Адже коли ти пишеш альбом на студії, де записуються всі – і попсовики, і рокери, і «академіки», то і якість відповідна – не можна вимагати від режисера знати все. На маленькому ж лейблі простіше знайти людину, яка зрозуміє «собачу мову» музикантів, котрі дуже рідко вміють словами висловити те, що вони хочуть почути від своєї музики.
В українців є важке захворювання на некрофілію: шанують і люблять когось тільки після його смерті. Сто років не чув музики «Братів Гадюкіних», а тут, наступного дня після смерті Сергія Кузьминського, проходячи Петрівкою, з кожного другого динаміка лилася або «Америка», або «Було не любити». Я дуже радий, що прощання з Сергієм було позбавлене цієї некрофілії, шмарклів, виття. Він лежав у домовині трошки усміхнений. Було таке враження, що він зараз розплющить очі й «підкольне». І знаєте, так по-чоловічому зворушливо виглядала сцена, коли його труну понесли вниз Вірменською вулицею (у Львові. – Ред.) крізь напівтемряву його рідного старовинного міста та мерехтливе світло ліхтариків. І процес прощання був кльовим, без пафосу. Попрощався з Кузею, піднявся на другий поверх, трохи випив горілки, поспілкувався. Мішаня (барабанщик «Гадів». – Ред.), коли я йому подарував футболку з римським орлом, що тримає тризуб у лапах, раптом побіг вниз, на перший поверх. Потім повернувся і сказав: «Я Кузі показав – йому сподобалося». Взагалі я якось ніколи не сприймав Кузю у відриві від гурту. Це наші родичі. Ми рідко зустрічалися, але це наша рідня. І не вірте, що він не хотів дожити до пенсії, – хто хоче померти в 46 років? Це цілковита фігня.
Я не люблю озвучувати саме фільми. Дублювання вбиває гру акторів і їхню мову – як актор, я розумію це досить гостро. Тож мій досвід у цій діяльності вельми скромний і майже стовідсотково мультиплікаційний. Хоча насправді озвучування саме українською мовою дуже потрібне нам – Україні катастрофічно не вистачає кіношних героїв. Коли дитина побачить україномовного Брюса Вілліса, вона віритиме, що це український герой. Нічого страшного, що це не так, – на безриб’ї і рак риба. Дитина виросте і зрозуміє, що Брюс – зі США, але час пішов, і вона вже хоче слухати українською й мати своїх героїв.
Не треба примирення з минулим – треба просто дізнаватися правду. Адже не може стояти пам’ятник Леніну біля центральної вулиці української столиці, й не потрібно на вулиці Ватутіна ставити монумент воїнам УПА, які його вбили. Треба нарешті визнати, що свастика є українським національним символом, нехай від того в якогось ліберастика волосся дибки стане, але ж правдою від цього воно не перестане бути.
Політика не треба любити – для цього в нього є мама і тато. Політикові не треба вірити, бо вірити треба тільки в Бога. Політика потрібно використовувати – не більше й не менше. І я радію, що українці все менше слухають політиків. Але цей їхній пофігізм пов’язаний не з піднесенням свідомості, а з лінощами. Більшість наших людей слабкі духом і не хочуть брати на себе відповідальність. Саме тому в Україні виникають або псевдовожді а-ля Тимошенко, або медіа-віруси на кшталт Яценюка. Інша гидотна прикмета часу – цинізм українців. Якщо хтось думає, що цинізм – це модно і постмодерново, то глибоко помиляється. Цинізм – такий самий вияв неповноцінності й слабкості, як і відверте боягузтво. І невідомо, що гірше.
Тактика «дволикого ануса», коли однією дупою намагаються всюди всістися, довела країну до того жалюгідного стану, в якому вона перебуває зараз. Наші можновладці самі живуть за принципом «раз – не п...дарас» і хочуть довести, що це є нашим національним менталітетом.
Тільки праві ідеї та праві рухи дають країні змогу розвиватися. В Україні просто у повітрі відчувається загальне поправіння, і це правильно. Я впевнений, що Україна буде змушена пройти етап тоталітарної національної влади, – це нормальний шлях розвитку, без якого не можна знайти себе і своє місце у світі. Без цього етапу не буде й еліти. Бо звичайний еволюційний шлях її формування нам не підходить через його довгість. Етап національного тоталітаризму зможе сформувати аскетів, які й мають формувати еліту. Бо елітарність – це аскеза в ім’я нації та її найвищих інтересів. Така система має дати українцям образ сили, культивування мужності. Взагалі у нас зараз влада слабаків. А слабаків не можна прощати.
Богдан Буткевич, «Український Тиждень»
Додав Art-Vertep 02 жовтня 2009
