Автори / Богдан Ступка / Перший у списку
Майже анекдот. «Богдане Сильвестровичу, — звертається до великого актора школяр, — а скажіть, чого ж то майже всі гетьмани українського кіно на одне обличчя — ваше обличчя?» Не знаю, що відповів би жартуну лицедій, а я з цього приводу зауважу: «Бо обличчя занадто виразне! Не тільки на гетьманів, а ще й на гурт генсеків вистачить».
Перший у списку (від нашого театрально-кінематографічного «блоку») — «і крапка!», як сказав би Віктор Андрійович.
Вже цієї осені Ступка виходить до загалу з гучною прем’єрою «Серце на долоні» (режисер Кшиштоф Зануссі), за яку актор отримав престижний приз Марка Аврелія в Римі на міжнародному кінофестивалі. Днями актор їде на зйомки до грузинського майстра Отара Іоселіані (фільм «Шантрапа»).
Взимку Олександр Роднянський обіцяє йому роляку в «Білій гвардії», екранізації роману Булгакова. У свою чергу Констянтин Худяков запрошує в блокбастерну кримінальну сагу «Якось у Ростові».
А от у Національному театрі імені Івана Франка, який святкує свій ювілейний — 90-й сезон, художній керівник бере чергову акторську паузу. І обіцяє (принаймні під час нашої розмови) вийти в новій ролі на рідну сцену років десь так через два. Мовляв, хай інші награються…
«Миколайчук для мене як Нострадамус»
— А тим часом, Богдане Сильвестровичу, на горизонті — один цікавий ювілей…
— А що ви маєте на увазі?
— Ну як же, сорок років старту кінокар’єри. Перший ваш фільм — «Білий плах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Стрічка, яку регулярно показують у переддень Незалежності, хоча вона оспівує дещо інші «світлі» ідеали.
— Це справді той фільм, який відкрив мені двері у світ кіно. Адже до того майже не знав специфіки кінозйомок.
І запримітила мене, саме років сорок тому, одна добра людина…
— Хто ж той хрещений батько?
— Уявіть — Осика. Леонід Михайлович побачив, як ми грали у Львові з актором Володимиром Глухим «інтермедії». І спалахнув бажанням «повінчати» мене з кіно. Так і трапилося.
Згодом я спілкувався на знімальному майданчику з режисером Іллєнком, геніальним Іваном Миколайчуком, який, до речі, написав сценарій до «Птаха», в тому числі і про свій край, свою родину (у картині — це родина Дзвонарів). Про час, у якому так багато було намішано…
І ту роль, яку зіграв я — Ореста — він писав «на себе».
Але доля, у вигляді ЦК партії, втрутилася в творчий процес. І Іван Васильович у фільмі грав брата Петра, який вибирає Червону армію, а я — Ореста, котрий іде у ліс до УПА.
—Чому ЦК партії все-таки не довірив Миколайчукові образ «лісового брата» Ореста? Це правда, що буцімто боялися зіпсувати позитивну харизму Івана Васильовича?
— У партії ж були свої «параметри» розподілу на ролі. До того ж дійсно комусь не хотілося «псувати» імідж Івана Васильовича, який раніше грав Тараса Шевченка у «Сні» Володимира Денисенка. Орест — образ (на той час) із негативним забарвленням. Такий собі «антирадянець», який каже: «Я — гуцул, я — ґазда в цих горах і я вирішую, кому в них жити!».
Так що певною мірою я навіть завдячую ЦК, що довірив мені таку відповідальну роботу…
— У цього фільму справді якась фатальна історія: на з’їзді КПУ його поливають помиями, потім один із вождів партії Петро Шелест сприяє потраплянню «Птаха» на Московський міжнародний кінфестиваль, потім міжнародні нагороди і насторожене ставлення в Україні… Чому?
— Страхувалися, мабуть, про всяк випадок.
— Ви часто спілкувалися з Миколайчуком на зйомках і після «Птаха»? І як би ви — і для себе, і для нас, а років вже минуло ого-го скільки, — його зараз охарактеризували?
— Ну що сказати? Він же був для мене як Нострадамус. Сказав колись під час зйомок «Птаха»: зіграєш Ореста і загримиш на увесь Союз!
Майже щовечора ми тоді спілкувалися. Розмовляли про мистецтво, про життя. То були чудові дні нашої молодості — на тлі прекрасної природи.
А зйомки на Буковині, в мальовничих місцях! Ось одна цікава деталь, яку часто згадую: режисер Юрій Іллєнко разом із дружиною Ларисою Кадочниковою під час зйомок жив у обійсті, де мешкала сім’я маленької Марії Матіос, нині відомої письменниці, а тоді дев’ятирічної дівчинки.
Після «Птаха», звісно, доля нас з Миколайчуком розводила: у мене — театр у Львові, потім у Києві, у нього — кіноекспедиції в різні куточки країни.
Але мені здається, що між нами завжди був духовний зв’язок. Він для мене як наставник. Хоча ми ж однолітки, одного літа народилися.
Пам’ятаю день, коли Івана Васильовича не стало. Ми якраз із Костем Петровичем Степанковим були в Одесі на «озвучці» в режисера Наталки Мотузко. Коли почули страшну новину, тієї ж миті помчали до аеропорту. Квитків на літак уже не було. Ми якось напросилися на борт.
І — Київ, Байкове. Ллє дощ, земля розходиться під ногами… Щось жахливе…
— Можливо, були інші ролі, які ви за «рознарядкою» партії також вимушено ділили в українському кіно з Миколайчуком?
— Та ні, більше нічого не було, крім «Птаха». Я, правда, інколи із сумом жартую: мовляв, мимоволі відібрав у Івана таку бажану для нього роль…
— І це, очевидно, стає приводом для бульварних спекуляцій, буцімто ви «перекреслили» йому кар’єру?
— Я нісенітниць не коментую… Знаю лише те, що знаю.
— Чому люди сьогодні так часто використовують мертвих, аби заплямувати живих, своїх сучасників?
— А звідки ж я знаю? Бо дурні, мабуть… Якось відпочивав у Кончі-Заспі і зустрівся там з академіком Патоном. Гуляли з ним на свіжому повітрі. І він запитує: «А вже розпочався опалювальний сезон у місті, Богдане? Ні? От дурні...»
Отака і моя вам відповідь — «бо дурні!».
«Мазепу і досі кортить розгадати»
— Гаразд, але ж бурхливі емоції деяких ваших колег стосовно того, що й Мазепу ви свого часу «перехопили» — а бажаючих зіграти гетьмана наприкінці 90-х також було чимало?
— То був вибір режисера — Юрія Іллєнка. Хоча я спочатку не хотів грати Мазепу.
— Та невже?
— Так. Бо я тоді був міністром. І передбачав, що відразу ж почнеться: фінансування відкриває на себе і ролі собі вибирає.
Не хотілося того чути! Зіграти Мазепу мене переконали дві людини. Актор Дмитро Миргородський, з яким ми знімались у фільмі «Вогнем і мечем». І Єжи Гофман.
Я розумів, що Мазепа — феноменальний, бажаний для кожного актора образ. Але були й сумніви. А от Миргородський наполягав: такі сценарії трапляються дуже рідко, не проґав.
Вже потім я прийшов до Гофмана: «Ребе, ти наймудріший і найрозумніший… Мене ж битимуть на кожному кроці і говоритимуть, що дав гроші «на самого себе», якщо це зіграю…» І режисер відповів: «Навіть якщо ти не зіграєш тієї ролі, тебе однаково битимуть і лаятимуть, бо ти міністр…»
От так усе й склалося.
— Фільм Іллєнка, як відомо, має важку екранну долю, не всі його бачили. Кажуть, плівка «спочиває» десь у сейфі продюсера Дідковського. Але ж образ Мазепи і нині приваблює! От ви б зіграли знову гетьмана, але в новому кінопрочитанні — можливо, менш метафоричному?
— Я?! Звісно, це цікаво… Бо Мазепа — загадка. То таємна постать, яку кожному актору, режисеру, сценаристу кортить розгадати.
Пригадую, як свого часу мучився великий художник Данило Лідер, для якого, здавалося, всі таємниці розкрито в мистецтві, бо він був геній… Але ж казав у свої останні роки: «Богдане, мене мучить Мавка, хочу розшифрувати тайнопис Лесі Українки…»
— Богдане Сильвестровичу, наразі у вас досить несподівана робота в Отара Іоселіані, культового кінорежисера з бурхливою громадянською позицією. Його фільм називається…
— …називається «Шантрапа». Одну з головних ролей грає внук кінорежисера. Це взагалі авторська історія. Є паралелі з особистим і творчим життям Іоселіані.
Я там з’явився несподівано. Продюсер Олег Кохан сказав режисерові, що буде у творчій групі і представник від України. Ним я і став… Граю впливового чиновника Держкіно…
— Такого собі Тимофія Єрмаша, якого звинувачували в «боротьбі» з прогресивним кіномистецтвом?
— Наш чиновник стає у фільмі послом Радянського Союзу у Франції… Я ж приїхав у Тбілісі: перші репетиції, перші дублі. І починається щось несподіване. Іоселіані каже мені: «Солнышко, Ступочка…»
Що ж то таке, думаю? Мене тільки в школі так колись називали — «Ступочка», додаючи певні прикметники.
Потім таємниця пестощів відкрилася. «Знаєш, — сказав згодом режисер, — я ж очікував на майданчику зірку, актора з вимогами, а можливо, й пихою, а ти… звичайнісінька людина!».
Так ми й порозумілися — на одній хвилі. Як кажуть у Львові — «так сі стало…»
— Цієї осені український глядач побачить іще один ваш фільм — «Серце на долоні», за який вас уже вшанували в Італії.
— Ніхто взагалі не передбачав нагороди. Під час зйомок я, правда, жартував: мовляв, непогано було б щось заробити за таку серйозну працю. І от — велика честь і несподіванка, приз Марка Аврелія.
— Ви ж, до речі, у фільмі олігарха граєте. З когось конкретного «списували» героя?
— Та ні! Просто фантазував. Бачив себе в запропонованих обставинах. До того ж грав польською мовою. Мову знаю. Але не так блискуче, як польські актори. І тоді я запропонував Зануссі — а він філософ, мудрець, — давай, кажу, дозволимо нашому олігарху розмовляти дуже повільно… Щоб я встиг ще й перекласти з української на польську! Та й олігархи — і наші, і їхні — вони ж нікуди не квапляться. Бо в них стільки мільярдів, що кожне слово на вагу золота.
— І все ж таки, мабуть, ви спостерігали за Абрамовичем чи Пінчуком, які справді знають «ціну» слову — зокрема в медіа?..
— Та кажу ж — ні! Я згадую час тих зйомок ще й у зв’язку з майже фатальним для мене випадком.
Якось після роботи відпочиваю в готелі. А по польському ТБ йде передача, присвячена знаменитому акторові Густаву Голубеку. Він грав, якщо пам’ятаєте, у фільмі «Все на продаж». Показують його інтерв’ю, подають роздуми. І от одна фраза, після якої мене підкидає: «У театрі і в кіно можна йти на будь-який експеримент… Але коли в тому експерименті немає любові до людини — то велике хамство».
Я наодинці з телевізором. І ця його світла думка, виявляється, завжди в мені сиділа, але я не міг чітко це сформулювати. А він узяв — і висловив…
— На кого такою «думкою» натякаєте? Може, на Жолдака?
— Я ж кажу: «так сі стало!». Вже неодноразово я розповідав і про прекрасний прийом стрічки Зануссі. Зокрема в Римі. Коли аудиторія сміялася, плакала, аплодувала. Взагалі не приховувала емоцій…
«У «Бульбі» пафосу занадто…»
— Ніхто, як відомо, не приховував емоцій і з приводу вашого «Бульби». Стільки галасу…
— «Багато галасу — даремно» — Вільям Шекспір.
— А Бортко, до речі, в одному з інтерв’ю знову ж таки досить емоційно розповідав, як ви дискутували з ним під час зйомок на ідеологічні теми. Він нібито переконував вас, що Русь свята в Гоголя — це і Україна, і Росія «в одному флаконі». А ви, мовляв, заперечували в стилі Кучми: «Україна — не Росія!».
— Він що, так сказав?
— Так.
— І все ж таки ми про це на зйомках не розмовляли. Інша річ — я про це думав… Але обговорення не було.
— Тоді навіщо режисер виносить такі речі на загал?
— Не знаю. Під час зйомок Володимир Володимирович говорив українською мовою. А зйомки, як відомо, проходили в Запоріжжі, Кам’янці-Подільському. Але якихось публічних диспутів — ні, цього не було.
Це вже коли вийшов фільм… Власне, то його власна позиція.
— Минуло вже кілька місяців від дня прем’єри «Бульби». У картини рекордні касові збори, кілька нагород на фестивалях, запекла критика. Попереду —телеверсія. Запитання просте: головний недолік цього фільму (на ваш погляд)?
— Може — пафосу занадто?.. І може в деяких сценах — зокрема з дружиною Бульби — забагато фантазії?
— «Бульба» Бортка залишиться поза часом? Чи все-таки стане знаком лише певного часу, нашого суперечливого часу?
— Гадаю, фільм витримає випробування часом… Витримає. Он як гарно сказав наш художник Сергій Якутович: «Я би подякував Росії, що вона все-таки зробила такий фільм — і саме про Україну!».
Ми ж тільки «хотіли». Але не змогли. І Депардьє хотіли, і багатьох інших відомих акторів. Але, очевидно, вже так випала карта, «так сі стало» — і зіграв я.
Хоча навіть не думав про цю роль! Як узагалі я міг помислити про Бульбу, про героя Гоголя, який і за фактурою далекий від мене? Двадцять пудів… А пуд — 16 кілограмів. Це ж 320 кілограмів! Звичайно, тут і гоголівська гіпербола. Але однаково — величезна відповідальність… Тому і вдячний Володимиру Володимировичу Бортку, що не побоявся відповідальності і запропонував мені такий образ.
— Яка сцена у фільмі виявилася найважчою?
— Кожна сцена важка. Особливо на конях. Або оті монологи. Або — «Чую, синку…»
— Чи втручалися ви, як авторитетний актор, в особливості суто режисерської концепції?
— Не дуже сильно втручався. Хоча вирішення деяких сцен пропонував. Наприклад епізод з люлькою. Адже він хоче померти саме в бою і ніби навмисно губить ту люльку. Нахиляючись, каже щось своєму коневі… Режисер до моїх пропозицій прислухався.
— У Росії вас краще стали сприймати після гучного успіху «Бульби» саме в сусідів?
— До мене там завжди добре ставилися.
— Знаю, що була ідея — вже у театрі — поставити «на вас» того ж таки гоголівського «Тараса»?
— Це крутилось у повітрі. Але інший київський театр почав роботу над п’єсою, яка передбачалася для нас. І ми вирішили не змагатися.
Хоча режисер Дмитро Черепюк придумав тоді цікавий «фокус»: на екрані — кадри з фільму, батальні епізоди, а потім уже на сцені — сам Бульба, ніби з потойбіччя. Тією ідеєю все й закінчилося. А Дмитро вже випустив «У неділю рано зілля копала» за мотивами Ольги Кобилянської — у нашому ж театрі.
«Нова сцена конче необхідна»
— Тоді… переходимо до любові… До вашого театру, який розпочав 90-й сезон. І от у зв’язку з ювілейним: чим суттєвим і знаковим вирізнився український театр початку ХХІ століття, знову ж таки — на ваш погляд?
— Ну, це глобальне питання… Якби я був Зануссі, я би вам сказав!
За весь український театр відповідати не буду. Скажу лише за наш. Я радий, що за ці непрості роки вдалося зберегти насамперед франківську трупу. Нікого не звільнили. Нікого не виставили за поріг. Більше того: поповнили трупу цікавими творчими особистостями — режисерами і акторами. Ці імена вам відомі. Вони активно працюють із сезону в сезон.
І головне — не зрадили глядача, який шукає, а можливо, й знаходить у нашому театрі відповіді на вічні питання, які й сьогодні хвилюють у творах Софокла, Шевченка, Достоєвського, Гоголя, Бомарше, Марло, — а це наш, франківський, репертуар.
Ювілейні плани — відомі. На кону — осіння прем’єра за твором Кобилянської. Попереду — Джон Бойнтон Прістлі, видатний англійський драматург і прозаїк, над його комедією працює Юрій Одинокий. Далі — один з найкращих сучасних драматургів Європи — Ерік Еммануель Шмітт (його п’єса «Бульвар злочинів»). Подальші плани пов’язані з творами Булгакова, Шекспіра.
— Хтось в’їдливий, можливо, смикне вас за рукав: а сучасні автори?
— А сучасні автори — Сергій Жадан, від якого чекаємо п’єсу. Його творчістю дуже захоплений Одинокий. А коли він захоплюється чимось, то знає твір напам’ять.
Одинокий — цікавий режисер. Ви тільки уявіть, що «Брати Карамазови», надзвичайно складний роман, цей режисер не просто переніс на нашу сцену, а зробив глядача своїм щирим союзником у великій виставі.
Зараз Юрій відкриває для театру зовсім нового автора — Люко Дашвара. Це псевдонім Ірини Чернової, можливо, хтось читав її талановиті твори — «Молоко з кров’ю», «Райцентр». Хотіли б стати першовідкривачами її творів саме в театрі. Можливо, не тільки на основній сцені…
— …Ви все-таки не втрачаєте надії, що згодом відкриється і нова сцена, про яку мріяв іще Сергій Володимирович Данченко?
— Наш театр «включено» в реєстр культурних об’єктів — до Євро-2012. Можливо, 2012-го року така сцена і запросить глядачів? Сцена, яка театру конче необхідна! Там би могли творчо співіснувати і майстри, і актори-студійці. А згодом, дасть Бог, та сцена із залом на 200 місць стане і автономним художнім майданчиком? Дочекатися б. Я, до речі, мрію й про третю сцену! Мріяти ніхто не заважає. Але що ті мрії, якщо реальність —інша. На жаль.
— У чому ж тоді «гримаси» сценічної реальності? У тому, що український театр більшою мірою зараз потрібен «сам собі»? У тому, що загострилася боротьба між «бульваром» і «високими істинами», а також між творчістю та аморальними «високими інстанціями»? Чи в тому, можливо, що фаховий рівень театральної зміни — це частіше рівень ПТУ, а не солідних інституцій? У чому ж, Богдане Сильвестровичу?
— Я так відповім про «гримаси»… Влітку ми були з великими гастролями у Севастополі. Частенько туди їздимо. Там завжди франківців прихильно приймають. Але останній раз — щось неймовірне… Навіть для мене несподівано! Російськомовний регіон, складна ситуація (про яку ми читаємо у ЗМІ), і такий шалений прийом, постійні аншлаги — саме на виставах українського театру! І чому? Тому що ми ніде жодним словом не обмовилися про політику… Ми просто робили свою справу. Щиро робили. І так має бути скрізь. У державі, в театрі… Як казав один чеховський герой: «Справою треба займатися, панове, справою…» Тоді й розмов менше буде про негаразди, гримаси…
— До речі, ту фразу сказав чеховський професор Серебряков — не найкращий представник інтелігенції… І все ж таки — коли чекати вашу роль нову саме на франківській сцені? Ближче до ювілею, можливо?
— Я б не хотів загадувати наперед. Хоча є мрія, яку я вже колись озвучив… Мрію зіграти німого!
— Це як?
— Роль — без слів!
— Вам не вистачає часу вчити «гектари текстів» у класичній драматургії?
— Мені хочеться створити художній образ «без слів». Через рух, пластику, через крупний план, що можливо також і на сцені. Тепер шукаю таку п’єсу. І, уяви, про це дізналися. І вже навіть запропонували — Горбатого у п’єсі Славомира Мрожека.
—А якщо все-таки зі словами?
— Тоді, можливо, буде комедія. У Львові в мене були комедійні ролі. На сцені франківців — частіше драми, трагедії. Інколи думаю про шекспірівського Шейлока. А чому ні? Інколи — про мольєрівських героїв…
— Отже, з певним «тягарем» минулого ви хочете розлучитися саме з усмішкою?
— А чого плакати? Які там наші роки!
Олег Вергеліс, «Дзеркало Тижня»
Додав Art-Vertep 12 жовтня 2009
