Автори / Ігор Бондар-Терещенко / Наодинці із задзеркаллям: погляд зблизька і здалеку
Від редакції. Як не дивно, першим на появу книги Ігоря Бондаря-Терещенка «У задзеркаллі 1910–30-х років» (Київ, Темпора, 2009) відгукнувся 91-річний Ігор Качуровський із Мюнхена. «Українотеренні» критики все ще тримають паузу. Тим часом, ЛітАкцент запропонував долучитися до розмови про конроверсійну студію ІБТ 28-річному Олегу Коцареву, який також має фаховий інтерес до тих-таки 1910–1930-х. Ось що із цього вийшло.
Ігор Качуровський. Кишенькове люстерко до «задзеркалля»
Повернення літери «Ґ» наші земляки сприйняли по-різному. Дехто тримається білодідівського погляду, що ця літера зайва, бо її нема в росіян; інші вважають, що дозвіл на «ґ» стосується лише таких слів, як «дзиґлик» та «ґудзик», а всі чужоземні імена й запозичення належить писати так, як пишуть росіяни; треті погодилися: так, літера «ґ» потрібна – тільки де її вживати?
Тож академіки пишуть «Й.Г. Ґердер», професори-літературознавці – «Віктор Ґюго», а звичайні смертні – «Ґамбург». Тому натрапивши в тексті Іогря Бондаря-Терещенка (далі вживатиму лише «І. Б.-Т.» або «Автор») на слово «геґелівський», я не повірив очам: невже на Україні є грамотні люди?
Далі я переконався, що Автор послідовно дотримується Єдиного Академічного правопису, зокрема — в іменах російських літераторів лише експльозивне «Ґ» (Ґорький, Ґаршин…), а навіть вживає заборонене слово «мистець». Принагідно згадаю, що узаконена форма «митець» не постала наслідком певних етимологічних змін: її створено штучно – це гібрид зі слів «мистець» (що означає «майстер») та «метець» – спритна, метка людина, пронира, пройдисвіт…
Маю, однак, враження, що Автор не надто пильно вчитувався в українську художню літературу Двадцятих Років; він не помітив, що слово «духовний» мало тоді точно окреслений конкретний зміст і стосувалося лише установи («духовна семінарія») або особи («духовний сан – священик»).
А «духовий», «духовість» — то слова для означення нематеріяльних – спіритуальних абстрактних явищ і процесів.
Із «духовістю» й «духом» тісно пов’янане слово надхнення (рос. «вдохновение»).
Андрій Ананьйович Хвиля (що його в нас роблять «Мусульбасом», а насправді він німець Олінґер) був людиною дотепною, тож, глузуючи з нашої мови, він замінив «надхнення» слівцем «натхнення», а слово те мало інше конкретне значення. Щоправда, іменника такого я не стрічав, натомість широковживане «натхнутись» – насмердітись:
лежало біля падла – натхнулося здохлятиною…
(звідси – тхнути, тхір, російське «тухлий») – мені не раз доводилося чути…
У словнику Грінченка слово «тхнути» має два значення: 1) дишать, дохнуть, пахнуть, 2) издавать запах, вонять, гнить, портиться…
Коли людина, що звикла до нормального написання того піднесеного стану поета-творця, без якого немає справжньої творчості, натрапляє на слово «натхнення», це – попри всі логічні міркування – викликає певну відразу до «натхненного» твору…
Я тому так докладно зупинився на цих кількох словах, що «Задзеркалля» писано не радянською, а таки українською мовою.
Тому, що «Задзеркалля» має не суто-науковий, а науково-популярний характер, Автор не користується модною заумною лексикою наших гендерних структуралістів – і це робить книжку легкочитабельною, приступною для найширшого читацького кола, а не для самих лише літературознавців. А щодо кількости поданого матеріялу, то його вистачило б на кілька поважних досліджень.
Запевняю: який би не був обсяг ваших знань, ви обов’язково натрапите на щось невідоме, на події й на постаті, що залишалися дотепер поза вашою увагою. Для себе я відкрив майже не згадувану на Заході родину Алчевських. (Поза статтею про співака Алчевського в журналі «Пороги» жодних матеріялів про цю сім’ю (в нашій еміґраційній пресі я не знаходив, а мій колеґа назвав одну зі своїх збірок «Туга за сонцем», тому що так називалася перша збірка Христі Алчевської).
Неабиякою заслугою Автора я особисто вважаю те, що він розглядає-аналізує українську літературу двадцятих-тридцятих років не як буцімто окрему самодостатню цілість (такою нам її підносив зокрема Юрій Лавріненко)…), лише як специфічну, але невідривну частину всесоюзної. Виявом, я сказав би, державницького мислення є, зокрема, увага до одеської групи російськомовних літераторів. Шкода, що Автор подеколи втрачає міру і переводить читача з ділянки багатої на інформації науково-популярної літератури до іншої ділянки, де ті інформації розраховані на читача бульварної преси.
На жаль, у книзі є три місця, які справили на мене прикре враження. Назву два перші. Це іронізування з приводу Олени Теліги та її загибелі. Це також образливий випад проти Багряного і його твору «Чому я не хочу повертатися до СССР». А книгу писано під час акції червоних людоловів, коли виловлено і силоміць відправлено до таборів смерти два мільйони неповоротців (авторові цих рядків не по-щурячому, як запевняє пан І. Б.-Т., а по-мишачому довелося ховатися в кукурудзі), а в Мюнхені чекісти, на очах у американців, які спокійно жували ґуму, стріляли на вулиці втікачів.
Третє неприємне для мене місце – це панегірик людині, котра найменше на це заслуговує. Але про це – трохи пізніше.
Автор книги не без іронії згадує УНРаду і Плав’юка. Думаю, що не шкодить нагадати: УНРада пройшла два дуже відмінні етапи. Коли вона творилася, до неї увійшли всі партії – крім гетьманців. Створено її на базі «екзильного уряду», що його очолював Андрій Лівицький і на позиціях якого стояла більшість українських письменників, мистців та науковців на Заході (досить порівняти об’єднання письменників «Слово» – 56 засновників – із тією жменькою літераторів, що їх намагався об’єднати Леонід Полтава після виходу з УРДП). У бандерівців, які невдовзі вийшли з УНРади, були натомість організованість, дисципліна і цілеспрямованість – не кажу вже про масовість членства.
Діяльність УНРади була позначена перманентними кризами, її видатні члени – політичні діячі – вмирали один за одним, а після смерти Витвицького її очолив син «екзильного президента» Микола Лівицький. І то вже була пародія на «уряд».
Розповім такий конкретний випадок.
Десь на початку сімдесятих років минулого сторіччя мене сповістили, що з Аргентини приїхав мій досить близький приятель Микола Сліпченко, тож я поспішив на адресу, де тоді містилася УНРада. Сліпченко саме розмовляв із «президентом», а до мене підійшов голінний дідусь:
— Дозвольте відрекомендуватися: штабс-капітан (він назвав своє ім’я). В чотирнадцятому році я служив у дванадцятому кавалерійському полку її імператорської величності Марії Федорівни. А ви в якому полку служили?
— Я, - кажу, — ні в якому не служив, бо ще не був народжений…
Я не договорив, бо дідуся підхопили і відволікли від мене: «Пане генерале!.. Пане генерале…»
От із таких генералів складався уряд Лівицького-сина…
Пізніше Плав’юк і Жила намагалися врятувати якусь бодай видимість уряду. А коли вручили державні клейноди щойно обраному президентові незалежної України, я писав до Володимира Жили, що вони, мовляв, зробили це передчасно.
Але повернімося до «Задзеркалля». Перейдімо до третього пункту, що спричинив — для таких, як я — неґативне враження.
Конфлікт між Слісаренком та Максимом Ґорьким Автор розглянув сумлінно й докладно, чого, здається, іще ніхто не робив. У розділі «Як козаки до Сталіна їздили» він, трохи відхилившись від теми, нагадує, як Слісаренко звернувся до Ґорького з проханням дозволити деякі скорочення у перекладі повісти «Мати». Далі йде — в перекладі — відповідь: «… мені здається, що й переклад цієї повісти українською говіркою так само не потрібен».
Варто перечитати, як цю історію викручує-перекручує Юрій Смолич — і перед нами роззирається уся штучність і фальшивість тієї літератури, що мала визначення «радянська».
Характерна й реакція Володимира Винниченка, до творів якого я — перебуваючи на Заході — фактично не мав доступу: окремі спроби видати чи перевидати його романи завершилися ні сіло ні впало публікацією параноїдального «Щоденника».
Але в книзі як несподівана перевага до щойно цитованого розділу стоїть розділ, присвячений Ігореві Костецькому. Невідомо, з яких причин Автор уважає Костецького у середовищі МУРу «якимось-інакшим». Насправді він належав до центральної групи цієї організації:
Росте-кипить наш рух мистецький:
Скрізь Шерех, єресь і Костецький, —
писав тоді гуморист Теодор Курміта.
Центральна група МУРу фактично складалася з чотирьох осіб: Косач, Костецький, Шерех, Віктор Петров. Шереха і Косача єднала тоді міцна дружба, роками були вони, як то кажуть, нерозлийвода, також приятелювали Костецький і Косач. Не кажіть, що ні — це потім вони посварилися. Нагадаю такий випадок: у Мюнхені відкрилися перші повоєнні крамниці. Котроїсь ночі Косач і Костецький побачили крамницю із меблями, — ліжками і фотелями. Вони розкодохали вітрину і повкладалися спати. Немало зусиль (а, мабуть, і коштів) витратили наші громадські діячі, щоб довести: це не бандити, а українські письменники…
Натомість Євген Маланюк у листах до автора цих рядків називав «МУР» не інакше як «Московский Уголовный Розыск». Маланюк був сам по собі.
Троє з щойноназваної чвірки, як ми тепер знаємо, були радянськими аґентами, а четвертого Юрій Клен у статті «Бій може початись» зарахував до «людей з певними завданнями».
А група «Світання» виступила з окремою заявою, яку ви можете прочитати в журналі «Дзвін» за жовтень 2008 року.
Я особисто не можу нарікати на Костецького: він писав рецензії на мої твори, і — хоча позиченої йому книжки («Ход Коня» Шкловського) не повернув, зате надіслав копії двох дуже потрібних мені книжок і подав думку перекласти «Пісню про Ролянда», що я й зробив. А його моральне обличчя (якщо тут взагалі можна говорити про якусь мораль) нас не цікавить.
Але тут я хочу нагадати одну неприємну історію, котра на сторінки «Задзеркалля» чомусь не потрапила. І мені трохи дивно: як можна засуджувати Ґорького за зневагу до української мови — і водночас підносити Костецького, який вимагав цю мову взагалі скасувати.
А справа, власне, така. У Москві було кілька Віноградових, тож один із них, професор-мовознавець, вирішив буцімто українська мова цілковито безвартісна і непотрібна, і тому має бути скасована. Пригадую, що в обороні нашої мови виступив тоді Володимир Солоухин. Тоді Костецький написав чималу розвідку, де на прикладах доводив, що українська мова ні до чого не придатна, від неї треба відмовитись — і перейти на російську.
Редактор Іван Кошелівець опублікував статтю Костецького у журналі «Сучасність».
На виступ Костецького зреаґували — з одного боку письменник Василь Чапленко, який подав обурену статтю до журналу «Визвольний шлях», а з другого — з поміж діячів «Прологу» (а «Пролог» видавав журнал «Сучасність») піднесла голос Дарія Ребет. Тож Кошелівця зняли з редакторства заснованої ним «Сучасности». (Принагідно згадаю: це закрило для мене на якихось дванадцять років сторінки журналу: новий редактор, Вольфрам Бурґгардт, сказав Борисові Олександрову: «Твори Качуровського до друку не надаються».)
Невже історія зі статтею Костецького і зі зняттям Кошелівця не дійшла до автора «Задзеркалля»?
А якщо б він прочитав довжелезну — малощо не двохсотсторінкову — передмову Костецького до перекладу віршів Стефана Ґеорґе (але мова про все на світі, а найменше про самого автора перекладених віршів), то він би переконався, що теза передмови така: Шевченко, Франко і Леся Українка —це взагалі не література, а їхня творчість перебуває поза межами красного письменства… Боюся, що Автор якоюсь мірою поділяє цей погляд…
Не думаю, що І. Б.-Т. читав мої твори, але він повторює думку, яку я десь і колись висловлював: так звані самогубства в багатьох випадках були насправді актами вбивства. Автор книжки має на думці насамперед Міхновського, а я додав би ще Григорія Голоскевича і Василя Гайдарівського. Знаний мені особисто російський літератор Михайло Бойков (його отруєно цигаркою…) у книзі «Люди советской тюрьмы» твердить, що Сергій Єсенін не повісився сам, лише його було повішено…
Прикро мені це казати, але Автор книги не позбувся суто російської звички давати замість повного імени лише першу літеру. Недавно я мав у руках своєрідну антологію російської поезії, упорядковану із участю самого Шолохова: там немає імен — самі ініціали (мені був потрібний Павел Радімов, що писав гексаметри про корів, про пійло і стійло, але там був лише «П.Радимов»). Я колись був присутній під час суперечки двох робітників: Апушкін і Апухтін — це той самий поет, чи різні; пізніше я десь читав про таку самісіньку суперечку.
Тож дивує мене: у книзі на сторінці 186 натрапляємо на перелік західних письменників, котрі відвідали Сталіна: Ромен Ролян, Андре Жід, Анрі Барбюс, Бернард Шов, Теодор Драйзер, Ептон Сінклер, Генріх Манн… А поруч: О. Каменева, Л. Троцький, Л. Каменев…
І не спало на думку авторові, що в культурному світі пишуть, або повне ім’я письменника — або не пишуть жодного, коли це хтось загальновідомий: Данте, Шекспір, Сервантес…
Тож мені тут доводиться повторити власний афоризм: Незалежність вже маємо, а до Самостійности ще далеко…
Із цими ініціяльними літерами у Автора часом трапляються помилки чи недоглади: А. Толстой та А. Толстой.
А однак це різні особи: перший граф Олексій Костянтинович, другий —псевдограф Олексій Михайлович.
Подеколи знижує рівень книги оперування припущеннями, здогадками, неперевіреними чутками — як конкретними фактами. Так, слова, буцімто сказані Сталіним про Фойхтванґера, дійшли до мене цілком інакше — у формі чотиривірша:
Лион Фейхтвангер у дверей
Стоит с подобострастным видом.
Но я боюсь, чтоб сей еврей
Не оказался также Жидом.
Нагадую, що Андре Жід після відвідин Радянського Союзу написав гостро-негативну статтю про радянський лад.
На мою думку, найвартісніші сторінки книги «Задзеркалля» — це ті, що їх присвячено трагічній постаті Володимира Свідзінського. Але спочатку скажу кілька слів від себе. Не знаю, котрий саме філолог з атестатом про закінчення лікнепу довів, буцімто в нашій мові після «З» має стояти не «І», а «И». До перших кляс старої гімназії він не дійшов, бо там учили: «фамилии вне правил правописания».
Тож прізвище «Свідзінський» наші знавці мови виправили на «СвідзИнський». Але — це в минулому: у когось розвиднілося в голові — тож поет знову став «Свідзінським».
Аналізуючи поезію «Зрада» двоє наших відомих літераторів дійшли такого висновку (цитую):
«Те, що дружина залишила поета, він уважав зрадою, та, можливо, була й сама зрада.
І тут я дозволю собі навести в оригіналі тезу Бориса Ярхо: “Абсурдно искать соответствие между действительностью и преломлением этой действительности в творчестве поэта”.
Мені давно було відомо від Ольги Мак, яка хвалилася, що носила на руках маленьку Мирославу, - Зінаїда Сулковська (вона була набагато старша за чоловіка) застала в поетових обіймах — покоївку.»
Тепер, завдяки дослідженню Ігоря Бондаря-Терещенка, ми знаємо, що то була не покоївка, лише красуня Олена Піліньська.
Другий істотний факт дослідження — це правда про страшну поетову смерть.
При тому Автор спростував від початку до кінця брехливу розповідь Смолича про загибель Свідзінського. Проте — Смоличеві, як то кажуть, і Бог велів брехати, бо інакше він би не вижив. Натомість обурливе те, що й за часів Незалежности новітні дослідники намагаються зняти з карних органів відповідальність за смерть поета. Так, у довіднику «З порогу смерти» свідомо виправляю з радянської мови на українську) авторка статті про Вол. Свідзінського переказує версію Смолича, нібито потяг, у якому був поет, загорівся від німецької бомби. А закінчує: «Існують перекази про насильницьку смерть у полум’ї підпаленої клуні… (…) під канонаду наступаючих гітлерівських військ. Але поки що то лише версії».
Для персони, яка це писала, — на відміну від Смолича — я не знаходжу виправдання.
Автор «Задзеркалля» натомість насамперед зупиняється на двох — свідомо брехливих твердженнях Смолича, який запевняв, буцімто поет ніколи не був заарештований, а — відмовився взяти талони на виїзд через «хворобу дружини». Він наводить текст «реабілітації», де зазначено дату арешту. Далі наводжу цитату з книги: «Насправді ж до евакуації в’язнів з Харкова до пуття не дійшло. Частину з них, а саме близько 1000 обсіб, було спалено перед відступом більшовиків у сумнозвісному будинку на вул. Чернишевсього, де знаходилася в’язниця Управління НКВС. Решту ув’язнених справді виводили з холодногірської тюрми в напрямку м. Куп’янська, всередині жовтня 1941-го року. Серед них бува також Володимир Свідзінський. Але у зв’язку із швидким наступом німецького війська маршрут змінили, і долю в’язнів було вирішено розв’язати на місці. Це сталося 18-го жовтня в селі Непокритому, що під м. Салтовим».
Зі свідчень учасниці тих подій, розшуканої харківським «Меморіалом», стає знати про таке. «Прибули у село Непокрите і побачили там жахливу картину: згорілий величезний коровник і гори скалічених вогнем трупів, ще палали. Селяни розповідали, що корівник підпалили з чотирьох боків, він був зачинений, і нікому не дали вийти, тих, кому вдалося вибратися, пристрілювали. Почали розтягати гачками трупи, щоб закопати. Були ще живі, страшенно обпалені. Конвоїри намагалися добити прикладами, але люди не давали, жінки кричали: “Живий, живий, облиште!” Перенесли до порожньої хати. Дивитися було страшно — по всьому тілі суцільні пухирі, страждали жахливо. Залишили з ними солдата, мене і ще одну жінку. Медикаментів не було, лікувати нічим. Були ми так днів зо п’ять. Потім прибув ще етап (теж інтелігенція). Німці наступали, і нас повели далі. Обпалених кинули, селянки розібрали їх по сусідніх домівках. Мабуть, всі повмирали. Навіщо спалили людей? Щоб позбавитися, щоб менше було тягнути, годувати».
Додам до цього, що Дмитро Нитченко наводив спогади професора Рибалова, який чи то був випадковим свідком, а чи належав до «недопалених», - цього ми не знаємо.
Юрій Лавріненко оповідає, буцімто Олександр Сорока тікав, але чекіст наздогнав його на мотоциклі і застрелив. Але вірити оповідям Лавріненка я не рекомендував би.
Неабияку полегшу я відчув, читаючи розділи про Хвильового: адже не так давно, в книзі моєї колишньої студентки, я прочитав, що Хвильовий найбільший прозаїк України. Прочитав — і схопився за голову: невже я міг сказонути таку дурницю на своїх лекціях? Але мої погляди на Хвильового та його творчість я маю намір висловити в іншому місці, тож не хочу сам себе повторювати. Тому що «Задзеркалля» — це перша (здається…) спроба схопити увесь культурно-політичний процес доби з 1910 р. по 1930-ті роки, там, поруч із добре знаними іменами, я особисто зустрічаю малознані, а часом і взагалі невідомі.
Я, наприклад, з цікавістю прочитав сторінки про незнаного мені дотепер Леоніда Ліпавського.
Якщо окремі сторінки «Задзеркалля» мені було неприємно читати, то інші розділи — на мій погляд — заслуговують на слово вдячности.
Так, І. Б.-Т. - чи не вперше — мав відвагу сказати правду про пам’ятник Шевченку в Харкові: «Ну, стоїть один такий, найкращий, до речі, з існуючих, у самісінькому центрі міста, і що? Досі не визначилися з його авторством (…) Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з акторки Н(аталки) Ужвій, яку натоді вже лупцював чоловік-футурист М(ихайль) Семенко, але автором цього конкурсного проєкту 1935 був далеко не Матвій Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець-заробітчанин Кость Бульдин».
Іменем мого покійного побратима я й закінчую цей огляд.
Олег Коцарев. Ібт починає нову розмову про «розстріляне відродження»
Нова книга Ігоря Бондаря-Терещенка «У задзеркаллі 1910-30-их років» претендує на певне узагальнене бачення літератури й частково інших мистецтв «Розстріляного відродження» та по-своєму втілює всі недоліки й переваги нинішнього бачення тодішньої культури.
Дивна річ, але роздуми щодо книжки про українську культуру 1910–1930-х років доводиться починати з розважань етичного характеру. Прочитавши цю книгу, я кілька разів хотів обговорити її з деякими обізнаними та освіченими людьми, котрим явно було би що сказати з цього приводу. Та щоразу стикався з небажанням навіть чути про «Задзеркалля», через те, що його написав ІБТ. Я не сумніваюся в тому, що ці шановні люди справді могли зазнали якоїсь прикрої особистої образи від цього автора або від висловлення ІБТ про когось іншого чи, зрештою, через його підхід до, наприклад, літературної критики. Але мені здається просто необхідним, особливо в нинішній культурній ситуації нашої країни, розрізняти персональну етику і текст. Як можна не звертати уваги на книгу про такий важливий період в історії української культури (книгу, котра давно «просилася», котра давно мала б уже з’явитися) тільки через особисті питання? Зрештою, на неї не можна було б не звернути увагу, навіть якби написана вона була на замовлення яких-небудь «реваншистів» і мала на меті відновити сталінську візію «Червоного ренесансу». Бо якщо продовжити такий «етичний відбір», то можна, скажімо, заперечувати художні досягнення Винниченка на підставі його трагічних для України політичних екзерсисів.
Людину, яка повелася неправильно, можна зневажати, не вітатися з нею, висловити претензії публічно або ще в якийсь спосіб, але навіщо замикатися від речей суто культурних?
А тепер – до самої книжки. Вона стала насправді одним із перших, а може, й першим виданням, яке намагається охопити згаданий історичний підхід у цікавій формі популярної культурології. І перша половина ХХ століття, треба визнати, являє собою якнайвдячніший для цього матеріал. Цікаві залаштункові хитросплетіння, особливості життєвого стилю, філософія побуту, невідомі факти особистого життя, літературні курйози – скільки всього цього в означеному періоді! Й очевидно, ІБТ тут претендував не на якісь кардинальні відкриття, а на живе й пізнавальне узагальнення вже існуючої історико-культурної картини. Як наслідок, у багатьох недоліках «Задзеркалля» можна побачити недоліки не тільки й не стільки автора, скільки недоліки нашого знання про «Розстріляне відродження». І назва книги набуває тут особливо символічного звучання.
Стара ковдра у розбитому дзеркалі
Ось, наприклад, явно головна проблема «Задзеркалля» – те, що книгу зшито з абсолютно неспівмірних і логічно не відповідних одне одному кавалків. Узяти хоч би стилістику. Один розділ може бути написано в звичному стилі «злого постмодерніста ІБТ» – нескінченна іронія, гра слів, тонни цитат, усезагальне презирство. А вже в наступному натрапляємо на щемкий життєствердний пафос і цілком панегіричний підхід до, скажімо, Міхновського чи родини Алчевських, а ще на дивовижні пропагандистсько-викривальні пасажі щодо етнічних меншин та дуже симптоматичне написання слова нація з великої літери. Більш ніж дивний перехід. Або радикально відмінні оцінки одних і тих самих персонажів (приміром, Олени Теліги) на різних сторінках. Цікаве враження справляють і стрибки авторської думки, те, що наступний фрагмент тексту може не мати жодного логічного зв’язку з попереднім.
Словом, книга «Задзеркалля» розлазиться на шматки, як стара ковдра, або розсипається на кавалки, як побите дзеркало. Але говорячи про цю не дуже приємну «мозаїчність», не можна обмежитися претензіями до ІБТ. Повторюся: книга блискуче відбиває загальну неперетравленість першої половини ХХ століття нашою сьогоднішньою культурою. Наші знання такі самі мозаїчні. А відомі та осмислені мистецькі явища тих років – ніби маленькі острови у сірому морі непам’яті, які не мають між собою ані безпосередньо фізичного, ані бодай смислового послідовно-логічного сполучення. І це починаючи від елементарних речей. Наприклад, активно пропагованої в усіх підручниках і дослідженнях «літературної дискусії». Яка літературна дискусія? У дев’яти з десяти джерел вона зводиться до кількох публіцистичних текстів Хвильового, абсолютно позбавлених контексту навіть для освіченого читача. Мимохідні занурення в суть «дискусії» створюють такий «запах», після якого, здається, нікому не хочеться порпатися в цьому далі, проте гучне й порожнє словосполучення «Літературна дискусія» продовжує привидом блукати між книжок, статей і передмов.
Так само плутано й самозаперечно виглядають у нашому інформаційному полі важливі персонажі доби. Валер’ян Поліщук, котрий скрізь автоматично постає «першим і головним конструктивістом української літератури», але тексти якого практично ніде й ніколи не цитуються, навіть у спеціальних дослідженнях про авангард можна знайти лише куці уривки з них. Аркадій Любченко, який був, з одного боку, майже «спадкоємцем» Хвильового та «прапором» тих, хто вижив, але не зламався, а з іншого, в умовах окупації з радістю занурився в уже новий, нацистський соцреалізм. Що вже казати про Михайля Семенка, який чи то «реформатор вірша», чи вийшов «на вірний шлях» лише у поемі «Німеччина» (часом в одних і тих же джерелах!).
Єдиний спосіб позбутися плутанини – послідовно публікувати й осмислювати тексти (і вже в другу чергу часто містифікаційні маніфести й заяви, за якими чомусь багато хто – в тому числі й ІБТ – судить про той чи інший літературний напрям). Це відбувається, але дуже повільно. І часом публікуються далеко не найкращі речі – такі, як «Мир хатам, війна палацам!» Смолича чи «Вуркагани» Микитенка. А втім, без усвідомлення того, що абсолютна більшість тогочасної літератури все-таки була сірою ідеологічною половою, нормальне засвоєння теж навряд чи можливе. Як і без усвідомлення того, що насправді суто літературні відмінності між основною масою письменників із ворогуючих літературних груп були мінімальні. Але для цього треба ще багато опублікувати й прочитати.
«Інформація», що нам лишилaсь
Ще одна сумнівна риса «Задзеркалля» – незрозуміле походження інформації. Цитати тут – просто цитати в лапках, інші дані з’являються просто з-під клавіатури автора, і ми можемо лише віддалено здогадуватися про їх джерела. За таких умов не дивно, що ІБТ часто оперує чутками так, ніби це доконані факти. Особливо щодо особистого життя або героїнь жіночої статі, котрі в цій книжці з’являються винятково як чинники інтимних перипетій.
І знову-таки, після цих закидів можна поставити питання: а що натомість може запропонувати читачеві українське академічне та популярне літературознавство? На жаль, майже нічого. Детальна інформація про культуру і побут 1910–30 років або забулась, або загинула, або все ще лежить в архівах (де вона часто буває викладена з, м’яко кажучи, далеко не найоб’єктивнішої точки зору «органів» або їх інформаторів). Тож Бондарю-Терещенкові слід подякувати за те, що він принаймні зібрав докупи ту «інформацію», що є. Навіть у такому вигляді вона здатна зацікавити, заінтригувати і надихнути. Адже ІБТ демонструє на сторінках «Задзеркалля» справді неабияку ерудицію та широту фактажу (хай факти і не справляють враження перевірених).
Окреме питання – мова книжки. Звісно, це риторично не зовсім коректний прийом і дуже суб’єктивний підхід, але мені здається, що «Задзеркалля» є своєрідною метафорою того, що чекає на нас у разі повномасштабної правописної реформи. Залишити живу мову і загальний рівень грамотності «за дужками» заради умовної історичної справедливості чи геополітичних ворожінь на майбутнє – і ось Лаціс на сусідній сторінці стає Лацисом, Троянкер перетворюється на Троян, а загальна кількість мовних ляпів не піддається опису.
Справді чимало претензій, і то вельми істотних. Але все одно: це перша така масштабна книга, яких за роки незалежності мало би вийти з десяток. І тому вона потребує не рефлексій на тему моральності чи аморальності life style ІБТ, а серйозних обміркувань самого тексту, підходу до матеріалу та загальної нашої поінформованості щодо 1910–1930-х років. Саме на ґрунті такого осмислення й творяться цікаві та якісні культурні явища. Адже так не хочеться вірити, що на «Задзеркаллі» розмова й зупиниться…
Ігор Качуровський та Олег Коцарев, «ЛітАкцент»
Додав Art-Vertep 22 жовтня 2009
