Автори / Олександр Ірванець / «Стой, хто ідьот?». Кілька слів про країну Вахтерію
Якось у нападі особливо гострої любові до рідної країни я написав вірша, що починався рядками:
Ти країна швейцарія,
Ти країна вахтерія...
Давно це було. Років уже понад десять. Та й по сьогодні я час від часу замислююся над психологічною мотивацією цих дивних особин (переважно чоловічої статі), які своєю життєвою функцією обирають сидіння за столами у віконечках вахтерських будочок на прохідних численних закладів, включно з редакціями видань, з якими я співпрацюю. Тож спробую поділитися певними спостереженнями, набутими за роки спілкування з тими, хто переважно називає себе не вахтерами, а охоронцями (дослівно – «охранніками»).
Вахтер не вітається. Коли я за інтелігентською звичкою з порога кажу «добрий день», він у кращому разі може з розумінням на обличчі ледь кивнути головою. Та в переважній більшості випадків вахтер (охраннік) у відповідь на привітання каже «ви к каму?» На зауваження з вашого боку, що, мовляв, спершу пасувало б поздоровкатись, вахтер (знову ж таки в кращому разі) відповість: «Я здоровался, тока ви не слишалі...» Зверни увагу, читачу, фраза набагато довша за звичайний «добридень». А вимовляється вона з виразом невдоволення й крайньої пихи на обличчі. Проте звичайного «доброго дня» у відповідь ви від нашого вахтера дочекаєтеся хіба за окрему грошову винагороду.
Пропускати відвідувачів до і з довіреної йому установи – зовсім не є головним завданням вахтера. Його життєві та службові функції загадкові й незбагненні. Одна з них – розмовляти по телефону. Часом, коли ви після п’яти-шести хвилин топтання перед його віконечком намагаєтеся про себе нагадати, то у відповідь чуєте: «Падажжітє, мущина, ви шо, нє відітє, шо я разгаварюю?.» Заперечити нічого, ви це чудово бачите, ви спостерігаєте за цим процесом уже певний (іноді доволі тривалий) час. Говорячи по телефону з близькими та рідними, вахтер буває багатослівним і сентиментальним. Та не розраховуйте, що коли ви потелефонуєте на цей самий номер, то зустрінетеся з такими ж виявами доброти й приязні.
Вахтер зазвичай не запам’ятовує вас. Навіть якщо ви десять хвилин тому ввійшли, а потім із приятелем вийшли на ґанок випалити по цигарці, вас неодмінно знову перепинять уже згаданим вище загадковим запитанням «ви к каму?» Просто метафізика якась. При цьому вже десять хвилин, як вас записали до журналу відвідувачів, зазначивши час прибуття з точністю до хвилини.
Саме з записуванням пов’язано й останнє з моїх спостережень. Вахтер під час реєстрації запитує ваше прізвище. В мене особисто прізвище – Ірванець. Так от, у дев’яти випадках із десяти (чи навіть – у дев’яносто п’яти зі ста) наші вахтери вписують до журналів прізвище «Ирванець». На моє зауваження щодо першої літери, мовляв, є в алфавіті така паличка з крапочкою вгорі, я лише одного разу почув пояснення, котре бодай щось пояснювало. Старший чоловік у давно непраному камуфляжі підвів на мене свій важкий погляд і після кількасекундної паузи повідомив: «Когда я учілся, такой букви єщо нє било...» В його хрипкому голосі бриніла непереборна переконаність у своїй правоті. Мені лише пригадалася заяложена фраза з «Поля чудес» – «Нєт такой букви в етом словє!»
У своїх будочках із віконечками вони часом дивляться телевізор, розв’язують кросворди, п’ють чай чи якісь інші напої з пляшок або з термосів, їдять приготовані заздалегідь бутерброди. Інколи лускають «сємочки», акуратно складаючи лушпиння на газетку. Вони певні своєї важливості в цьому світі й захищають, обстоюють свою незамінність – фраза «ходять тут всякіє» народжена саме ними. Їхнє надзавдання – не дати вам тут ходити. Ідеальний світ у їхньому розумінні – це світ, де кожен припнутий до свого місця, записаний у журнал і з дев’ятої до шостої перебуває там, де його завжди можна знайти.
Часом я міркую: а які вони в побуті, поза службою? Коли скидають свої камуфляжні куртки, «здають зміну», приходять додому, сідають на кухні за стіл і їхні дружини подають їм вечерю? Про що вони розмовляють, що кажуть? Якщо напружити уяву, можна домислити таку, наприклад, фразу: «Как я устал сєводня! Тяжолая всьо-такі ета професія – охраннік...».
Олександр Ірванець, «Український Тиждень»
Додав Art-Vertep 06 листопада 2009
Про автора
Поет, прозаїк, драматург, перекладач. Народився у січні 1961 року у Львові. У 1988 р. закінчив Московський літературний інститут ім. Горького.
