Автори / Сестри Тельнюк / «Від того, що робить канал «Культура», хочеться повіситись»
Їхнє прізвище найбільше асоціюється з двома речами: виставою «УБН» та умінням вдало експериментувати з поетичними текстами.
Один з таких творчих експериментів сестер Тельнюк, Лесі та Галі – кілька версій синглу «Назавжди» на слова Богдана-Ігоря Антонича. Тельнюк одні з тих, хто нагадав Україні, що цьогоріч ми святкуємо 100 років від дня народження поета.
З цими чудовими співачками ми зустрілись не у якійсь кав’ярні, а у магазині музичних інструментів. Та ще й яких! Наша розмову про музику, закордонні гастролі, родину та Україну підслуховували кілька шикарних роялів Steinway.
Вас не часто можна побачити на великих концертах, більше влаштовуєте камерні. То які саме вам до душі?
Галя. Та різні. Але коли про нас говорять як лише про ліричних та романтичних дівчат, я розумію, що люди нічого не знають. Вони не бачила виставу «Український буржуазний націоналіст», не чули інших гострих речей. Хоча, можливо, в тому й цінність – наша творчість дуже багатогранна. Ми можемо співати під рояль, а вже за день виходити на площу з гострими, деякою мірою навіть агресивними і радикальними текстами Євгена Маланюка. Жмуток образ, викликів в його поезії – не можуть не зачепити. У цій надмірності є правда, яку кожен народ, який прагне державності, має знати і мусить ставитись до себе критично – як до свідомої істоти, яка знає про свої хвороби та вміє їх лікувати. Такі проблеми є в кожної людини і в кожного народу. Українці ж іноді поводяться дебілкувато, ніби вміють лише прислужувати, танцювати, забавлятися, їсти вареники і розважати всіх.
Ви довгий час мандруєте світом. Коли ж чи не найперший раз вирішили поїхати за кордон, ви сказали, що тут ви не потрібні. Зараз відчуваєте, що часи змінились?
Галя. Ми і тоді були потрібні (сміються). Але наші виступи за кордоном були певним протестом. Саме тоді, на початку 90-х, зароджувався наш кульгавий шоу-бізнес, розпочалася страшна «фанерщина». У нас виникла внутрішня відраза до всього цього. А за кордоном ми створили близько десяти своїх літературно-музичних програм. На наших концертах були різні слухачі: від темношкірих до ірландських аристократів.
Який у вас досвід закордонних поїздок?
Леся. Ми не сидимо на місці останні п’ятнадцять років. Кожного року виїжджали по декілька разів. Останній час до виходу альбому «Жовта Кульбаба» Галя жила в Америці, навчалася. Можливо, досить солідний географічний розрив між нами наштовхнув на думку створити щось мульти-мега-континентальне: «Над нами небо» – українсько-канадсько-американський проект- саме і був таким творчим «дитятком». Поезія, музика, живопис (художник Ігор Поліщук з Канади), відеоряд, звук, світло. Це було дуже серйозно, відповідально і складно, особливо з технічної точки зору. І головне, що нам це вдалося.
Яка з європейських країн вам найближча?
Галя. З ірландцями завжди цікаво. Вони сентиментальні, але їхній сентимент – дуже здоровий, я б сказала, гоноровий. Немає надмірної сльозливості, як у нас. Ми, українці, складаємося із болю. А вони - із здоров’я та оптимізму. Вони дуже добре відчувають свою кельтську силу. Враження, що їм сама земля підказує незбагненну містичну мову музичних формул, якими, до речі, з успіхом останні півстоліття користується весь музичний світ.
Леся. І разом з тим ірландці нещасні, бо їхня мова вже фактично вважається мертвою. Вони намагаються відродити її: викладання в школах, заохочувальні програми, суботні курси ірландської мови при церквах. Досить часто можна побачити людей із значками: «Я розмовляю ірландською».
У цьому ми схожі?
Леся. Частково. Для їхнього населення – це є справжнім культом.
Галя. І в плані мови, і в плані музики ми можемо тільки позаздрити ірландцям. Українські ж етноколективи в своїй переважній більшості, є звичайнісінькими шароварно-весільно-дурнувато-розваговими одиницями, що вбивають саме поняття «етно», перетворюючи наш генетичний код на щось потворне, лицедійне, скоморошне, драглисте. І проблема України в тому, що таких псевдоетно з’являється дедалі більше. Знаєте, як раніше жартували, що дружина єврейка – це не розкіш, а спосіб пересування (малося на увазі «пересування» закордон). Зараз українська етномузика – це також не розкіш, а спосіб пересування, спосіб виїхати кудись у Європу, пограти на вулиці, потрапити на якийсь фестиваль у кращому разі. І всі виконують одне й те саме: нехитрий набір акордів, дурнувата пика, вигуки, неадекватні дії. І все це називається «етномузикою»? Перепрошую, це не вона.
За кордоном ви співаєте виключно українською?
Галя. Так, звичайно. Але для англомовної публіки дещо перекладали. Треба сказати, що для західного або американського слухача первинною є музична мова (якщо йдеться про іноземний продукт). У нашому разі надзвичайно важливим є текстовий матеріал, бо саме музична мова вірша є головним імпульсом в написанні музики, подачі, виконанні. І публіка одразу відчуває, коли виконавець є оригінальним, індивідуальним, а коли просто «злизує». Музика для американців, приміром, – це відкритий, вільний простір, де немає «форматів» або «підпіль», де є можливість обирати згідно з особистими смаками чи бажаннями. Це не Україна, де ми бачимо набір одних і тих самих артистів по всіх каналах телебачення, радіо і знаємо все про їхні фінансові прибутки, але ніколи не почуємо від них нічого, пов’язаного з культурою або мистецтвом.
Леся. Американці не заангажовані, відкриті до всього нового. Але це не означає, що їх можна обдурити, підсунувши чергове «псевдо» або відпрацьований second. Виступати перед ними завжди відповідально і приємно.
Українці інші?
Леся. Українці дуже вимогливі й емоційні. Якщо наша публіка вже аплодує, то вона знає, за що. Вона не буде роздавати авансів. Проте загалом про усю публіку не можна говорити однозначно. У кожного виконавця вона своя. Порівнювати тих людей, які прийшли на когось із попсових виконавців і на нас, не можна.
Галя. Від західної музики ми відстаємо приблизно на 50-60 років. І ще не навчилися говорити правдиві речі. І мовою музики також. Для Лесі як для композитора це дуже важливо. Але не менш важливим є професійний рівень – музичної мови, текстової мови, віршованої мови, виконання. Коли ці речі збігаються, тоді народжується сила, стається вибух, що перетворюється у надзвичайне культурне явище, цінне та необхідне.
Леся. У нашій країні «альтернативна музика» може сформувати правдивий пласт слухачів, людей, які сприймають це життя неприкрашеним. Бачать його філософську глибину, думають про питання життя та смерті. У процесі глобалізації виникає новий тип індивідууму – потужного, знаючого, чуттєвого, розумного, розвинутого. І в контексті цього ми всі повинні над собою працювати, аби зберегти свою індивідуальність, а не розчинитися у натовпі.
Здається, багатьом з нас до такого сприйняття далеко?
Леся. Та ні, ми вже йдемо цим шляхом. Багато саме молоді приходить на наші концерти.
Галя. Молода українська інтелектуальна майбутня еліта, не зашорена рекламно-ринковою формулою: увага-зацікавлення-бажання-продаж, шукає «свою» незалежну музику не з екранів телевізорів, розуміючи, що на цьому етапі формування музичного ринку в Україні про це не може бути й мови, і ця формула принизлива для тих, хто шукає цінного, правдивого, вічного, якщо хочете. Нам доводилося говорити з деякими «іменитими» директорами піар-агенцій, менеджерами, піар-технологами, які одразу запитували: «Який ваш месідж? Яка ваша цільова аудиторія?». А я собі нічого такого «цільового» не уявляю, коли сідаю до комп’ютера. І переконана, що Леся також не уявляє собі, кому вона сьогодні «пошле месідж» від Рільке, коли сідає за рояль. Треба говорити про загальну неграмотність, гуманітарну неосвіченість, перш за все тих, хто намагається впливати на «цільові аудиторії». Рятує Інтернет. Рятують люди, які висловлюють свій інтерес та зацікавлення «комерційно безнадійними» сестрами Тельнюк і приходять по інтерв’ю до них. У таких випадках можна вважати, що ситуація в країні вимальовується дуже позитивно.
Але й духовної їжі не може бути багато
Їжа, секс, стоматологія і целюліт – найбільш популярні теми для розмов. Про це можна говорити щодень. Телевізійні програми з такими темами – найуспішніші. Але й духовної їжі справді не може бути забагато. Не можна насаджувати високі матерії насильницькими методами: щодня довбати людей високою поезією і «ґвалтувати» класичною музикою. Від того, що нині робить канал «Культура», дійсно хочеться повіситись або піти на концерт «могилевської». А коли вмикаєш єдиний національний канал, то хапаєшся за голову від «псевдоправди по Першому»: суцільна оголена потворність. Українці не можуть бути лише співучими потворами, злегка божевільними і сліпими на одне око, але при цьому обожнювати Україну. Можна ж любити Україну і при цьому бути здоровим, сучасним, розбиратися в мистецтві, їздити за кордон.
Один з каналів у своїй програмі показує, як можна любити Україну...
Леся. Це і є відображення ситуації. Справжня любов такою бути не може.
Галя. Бідному населенню «впарюють» вдесяте перетравлену жуйку з тих самих облич, жартів, пісень. Люди не мають вибору і ковтають ту «любов», яку їм «щедро» пропонують з екранів. Наш батько в 1960-х роках писав, що ми «не народ», а лише «кільканадцять економ районів». І нині нічого не змінилось, та й не могло змінитися, адже народ ніхто не поміняв. Люди залякані, забембані. Цей страшний генетичний код закладений у кількох поколіннях українців радянської доби. Ці покоління народжені в страху. А якщо говорити ще про той вантаж, який в українців був після революції – зречення церкви, заборона мови, то стає все зрозуміло. А ми тут лише говоримо, що хтось не приходить на «Антонич-фест»! Це вже малопомітні результати на фоні трагедії, яка відбулася з українським народом протягом століть... І якщо ми з Лесею, десь їздячи по світах та створюючи свою музичну мову, відіграємо бодай найменшу роль у процесі відродження, вже добре. Але в якісь великі перетворення я не вірю. Ми раділи, коли їздили зі «Стусовим колом», «Вітром століть» Східною та Південною Україною, де люди навіть української мови не розуміють. І студенти сиділи тихо, як миші, слухали, а потім стоячи аплодували і плакали, казали, що у свідомості відбувся переворот. От за такі «маленькі перемоги» варто боротися.
Леся. Правильно, тому що просвітництво і те, що ми називаємо гуманітарним навчанням, обов’язково потрібне. Бо люди і хотіли б знати, і хотіли б чути, а не мають можливості. Вони живуть в замкненому інформаційному просторі. І не можна нікого звинувачувати, що хтось чогось не знає, адже багатьох поставили дуже вузькі рамки.
Всі виправдовуються, що нині важкі часи
Галя. Всі знають, якщо ти будеш їсти несвіже, то колись у тебе буде інсульт. А якщо слухати шансон, то інсульту не буде? І раку вуха також? Насправді, хвороба швидше розвинеться від неякісного духовного матеріалу, ніж від неякісної їжі.
Леся. Має бути здоровий, нешароварний патріотизм. Якщо ти патріот, ти будеш приносити користь своїй країні, дбати не тільки про свою сім’ю, а думати у більш глобальному масштабі. Хотілось би побажати багатьом бізнесменам, аби вони зазирнули у своє серце. Не єдиним споживацтвом живе людина. Все на той світ з собою ми не заберемо. Зовсім інші речі візьмемо в ту далеку дорогу. Про це варто думати кожному, і тоді щось може зміниться.
На цьогорічній «Червоній Руті» була ностальгія?
Леся. Так, звичайно.
Галя. Чесно кажучи, в мене ностальгії не було. «Червона Рута» – надзвичайно великий, сильний і важкий хрест у нашому житті. Це не лише позитивні емоції. Наприклад, мої рожеві окуляри після першого фестивалю досить потемніли. Я так здивувалася, коли всі, схопившись за руки, бігали по стадіону, навколо ватри і співали: «Піду втоплюся у річці». Моєму здивуванню не було меж: «Так ось чого прагнули, виявляється!? Оце підпільна музика? Це андеґраунд?» Всі навколо радісні аж лопаються.
Леся. Хоча тоді абсолютно правильно, гарно, правдиво і щиро співали «Кому Вниз», Тарас Петриненко, в своїй іронічній формі – «Брати Гадюкіни» та Віка.
Галя. Але саме вони опинилися на узбіччі.
Але ж є ті, хто досі перебуває у пошуках?
Леся. І сьогодні ми із задоволенням слухаємо гурти, які залишилися справжніми. Тих, хто не зрадив собі. Їхня сила тільки подвоїлася, а професіоналізм зріс. Це сильні воїни, які можуть казати праведне слово.
Галя. Ми зажди говорили, що «Кому Вниз» – це наші брати, які не зраджують собі вже протягом двадцяти років.
Леся. А «Мертвий півень»? Місько Барбара чудово переосмислив нашу пісню «Назавжди» на слова Антонича. Коли людина працює зі словом по-справжньому і щиро, це одразу видно. Він говорить кожне слово так, що ти відчуваєш цей запах, цю вулицю, цей вечір, абсолютно все. Тут немає ні слова фальші, ні неправди.
Вам з дитинства подобалось співати чи заняття були примусовими?
Леся. Взагалі це було з любов’ю, але також і примусово. Наша мама намагалася інтелектуально збагатити всім, чим тільки можна.
Галя. У нас Леся з дуже раннього віку почала проявляти нахили до музики. Її одразу віддали в музичну школу - і мене з нею як «довєсок», аби їй не страшно було. Отак я за нею, мов приблуда, ходила. Я була деталь, але необхідна.
Але найбільший критик був батько?
Галя. Так. Але він нам роздавав і аванси. Поряд з ним неможливо було не почати писати музику або тексти. Він постійно нам говорив, що ми особливі, талановиті, що все вийде.
Леся. Він міг включити у кожній людині пружину, відшукати необхідний ключик для творчості. Він якось провокував на ці знахідки, пошуки. Весь час у нас не було спокою, він весь час нас по-хорошому тероризував.
Батько спонукав не тільки до співу?
Галя. І домашній театр був, і шахові турніри. Це було дуже смішно, коли я була шахісткою в шість років. Ми робили чемпіонат світу, вивішували таблиці на повному серйозі. Вмів з нами правильно грати.
Вам, киянкам, сучасна столиця подобається?
Леся. Звичайно, воно входить в гени, в кров. Проте для мене зараз Київ не такий привабливий, яким був. Він інакший. «Гламурний». Я його таким не люблю. Таке відчуття, ніби впізнаєш місто як знайому людину і одночасно дивуєшся тому, як вона змінилася.
Галя. Київ вже не здобуде свого обличчя. Він його втратив за часів радянської влади. Тоді це була радянська провінція. Київ називався столицею, але виглядав досить убого. І зараз, коли прийшла нова форма, вона не веде до кращого. З такого старовинного красивого міста намагаються зробити Нью- Йорк. А цього не можна робити.
Проте іноземці від Києва в захваті
Леся. Київ – особливий. Але іноземці ж багато чого не бачать. Так, по центру пройдуть, зайдуть до ресторану. А взагалі, звичайно, хотілося, щоб це був не тільки центр країни, щоб культура міста розвивалася і зберігалася. Європейські міста і містечка цінні своєю неповторною атмосферою.
Галя. Наша одна дуже добра знайома якось сказала, що треба не одну годину посидіти в Інтернеті, аби знайти справжню хорошу українську акцію. Треба бути одержимим, треба весь час перебувати в пошуку. На поверхні нічого не лежить. Пошук мистецьких подій у Києві – це такий собі важкий вид спорту.
Тетяна Катриченко, «Главред»
Додав Art-Vertep 13 листопада 2009
Про автора
Дует, як професійний колектив, сформувався в 1986 році.
