Учасники

Автори / Юрій Винничук / «Мені доводилося ставити автографи на стегнах і персах панночок»

Юрій Винничук – відомий знавець гарненьких панночок, літературних містифікацій, львівських кнайп, горілки, кави й усілякої чортівні. До того ж він чудово вміє розказувати сороміцькі оповідки та легенди про Львів. Не менш цікаво письменник розповідає й про випадки зі свого власного життя.

– Нещодавно світ побачила ваша книга «Кнайпи Львова». Ви львів’янин, який ваш найулюбленіший заклад?

– Зараз я не живу вже таким кнайповим життям, як раніше. У 90-х роках була кнайпа «Вавилон», вона була розташована на початку проспекту Шевченка. Там завжди можна було зустріти знайомих людей – хлопців із гуртів «Мертвий півень», «Плач Єремії», різних художників, письменників. Зараз уже немає такого осередку, де би зустрічалися всі. Я люблю заходити в «Мазох», «Львівську кнайпу».

– Але ж сьогодні відкрилося багато нових кнайп, власники яких намагаються привабити туристів саме «львівським духом»…

– Здається, це в них виходить досить добре. Різні приколи, жарти… Візьміть хоча б пиво «Зенек», яке пропонують у «Криївці». До речі, ви знаєте, хто такий Зенек?

– Ні.

– О! Це легендарна особа з львівського фольклору. Байка така: сиділо товариство за столом. І час від часу підіймали тост: «За кого п’ємо?» «За Зенека!» Один із присутніх не знав, що це означає, але йому соромно було спитати. Він пив-пив за Зенека, і нарешті йому захотілося до вбиральні. Пішов туди, а там на стіні було написано: «Бий москалів. Зенек».

– Зараз ви очолюєте легендарну газету «Поступ», проте ваша редакторська біографія майорить більш екзотичними назвами. Так, ви редагували газету «Гульвіса»…

– Це було еротичне видання. Ідея створення, назва, рубрики були моїми. Тоді взагалі в Україні всього було тільки два еротичних видання: «Пан+Пані» і «Гульвіса». Але це були не суцільно оголені тіла й відверті листи. Тут друкував свої вірші Сергій Жадан, були письменницькі переклади – цікаве було видання. Пізніше через нього я організував продаж сексуальних аксесуарів. Секс-шопів ще тоді не було. Купував у Польщі потрібне причандалля і перевозив контрабандою до України. Ховав усе це добро до багажника, зверху сипалися огірки і помідори, і так я перетинав кордон. Митники відкривають багажник – бачать овочі, й до мене жодних претензій (сміється).

– Ви були редактором відділу містики і сенсацій у «Поступі». Як воно – мати справу з містичним?

– Газета «Поступ» була революційною. Це були перші роки незалежності. В ній я реалізовував теми, які досі замовчувалися. Зрештою, саме містична література мене вабила з юності, я навіть відвідував спіритичні сеанси.

– І з ким хотіли вступити в діалог?

– Зазвичай викликали Леніна, Сталіна. Але ж це все дурня! Ті, хто організовували спіритичні сеанси, – вони й нашифровували діалоги з того світу. Немає жодної гарантії, що викличуть дух, із яким бажаєш поспілкуватися. Замість потрібного духа може з’явитися диявол. Взагалі, я вважаю, що не варто турбувати мертвих.

– Нещодавно на екрани вийшла стрічка за вашим твором «Діви ночі», із «бригадиром» Павлом Майковим у головній ролі. Це не перша екранізація…

– За моїми творами зняли два анімаційні фільми – «Казка про Поросятко» і «Метелик, який вивчав життя». Був ще один короткометражний фільм «Трагічна любов до зрадливої Нуськи». До речі, передувало екранізації драматичне оповідання «Граната для двох» – воно вийшло на екрани і перетворилося на комедію…

– Епопея з екранізацією «Дів ночі» тривала чи не тридцять років?

Частину роману я написав наприкінці 70-х. Відніс рукопис до редакції часопису «Жовтень», де він пролежав років двадцять – заввідділу прози не міг наважитися його надрукувати. Рукопис довго мандрував, доки не потрапив до Богдана Жолдака. Тоді студія «Рось» уклала зі мною контракт на зйомки двосерійного фільму. Не вийшло – студія «накрилася». Ще була пропозиція зняти 12-серійну стрічку для телебачення. Чергова пропозиція була від «1+1», яка врешті-решт і зняла «Діви ночі».

– Але продюсери наполягли, аби події було перенесено в сьогодення…

– Так, згідно з угодою, події твору було перенесено в наш час, продюсери вирішили, що так буде цікавіше. Хоча в книжці йдеться про 70-ті (я писав її по «гарячих слідах» – тоді я працював фарцовщиком і сутенером) в радянському Львові зі спекулянтами й іншими рудиментами того часу – а перенесли у невизначене місце… До того ж картина російською мовою, продюсери орієнтувалися, як її подати на Росію. Добре, хоч назву зберегли – якби назвали «Ночниє бабочкі», я б ніколи не здогадався, що це фільм за моїм романом. Проблема не в мові, а в тому, що пропав увесь львівський колорит книги, який читачам більш за все й подобався. Але фільм знято професійно, і якщо дистанціюватися від мого роману, то дивитися можна.

– Не намагалися закріпити за собою коротеньку роль?

– Ні. Свого часу я виступав у театрі, грав різні ролі, працював режисером. Але мені ніхто нічого не пропонував у «Дівах ночі». Та й зараз знову почалося якесь затишшя, зима в театральному житті країни.

– Електронна енциклопедія «Вікіпедія» досить незвично характеризує вас як письменника: «…поціновувач усього самого найжахливішого, що коли-небудь існувало в українській культурі, зокрема літературі…»

– Маються на увазі кілька антологій, які я укладав: «Чортзнащо», готична проза й збірки еротичної прози. Не знаю, чому інтренетівські лоби вирішили охарактеризувати мене саме так. Антологія «Чортзнащо» – кумедна, вона про доброго чорта, який допомога людям…

– Яку найжахливішу й найрозбещенішу книгу вам доводилося читати в своєму житті?

– Маркіза де Сада. Аби читати содом содому, треба мати велике терпіння. Повірте на слово.

– Яким книжкам легко потрапити до кола вашого читання?

– Я не є бібліофілом. Не колекціоную якісь рідкісні видання, збираю тільки ті книги, які мені потрібні для роботи, ну, ще казки різними мовами. У мене збірок казок уже понад дві тисячі. Люблю читати українську класику. Маю багато непрочитаних книг, які подарували друзі-письменники. Шкода, що при обшуку в 1974 році в мене вилучили західноукраїнські довоєнні видання, які належали моєму діду…

– У вашого товариша Грицька Чубая, який славився великою бібліотекою, було попередження: «Книги на руки не видаються. Це не громадська читальня». Чи можна у вас допроситися книжки?

– Ну, взагалі книжки в мене допроситися важко, особливо гарненькій панночці – вони ніколи не повертають. Та в мене й так зникають книжки. Сам Гриць грішив – свиснув у мене пару книжок. Я вже потім упізнав їх у нього на поличці. Але я в нього теж свиснув пару книжок. Якісь казки. Таке траплялося серед моїх друзів поголовно. Книжки, пензлики цупили один в одного. Я завжди обурювався. До речі, в Гриця можна було допроситися книги. Він мав спеціальну поличку з книгами в туалеті, і коли хтось наважувався попросити щось почитати, він пропонував книги саме з неї…

– Стосовно гарненьких панночок. На якому найнезвичнішому місці вам доводилося ставити автограф?

– На стегнах і на персах – було. А більш незвичного, здається, нічого не траплялося. Хоча могло би бути, чому ні…

Спілкувалася Іра Татаренко, «Друг Читача»

Біографічна довідка

Юрій Винничук
Народився 18 березня 1952 р. в Івано-Франківську.
Освіта: Івано-Франківський педагогічний інститут, філологічний факультет (1969-1973).

Працював вантажником, художником-оформлювачем, режисером Львівського естрадного театру «Не журись!», редактором відділу містики та сенсацій газети «Post-Поступ», головним редактором газети «Гульвіса».

Автор збірки поезій «Відображення» (1990), збірок прози «Спалах» (1990), «Вікна застиглого часу» (2001), «Місце для Дракона» (2002), повістей «Ласкаво просимо в Щуроград» (1992), «Діви ночі» (1992, 1995, 2003), «Житіє гаремноє» (1996), роману «Мальва Ланда» (2000), краєзнавчих книг «Легенди Львова» (6 видань, 1999-2003), «Кнайпи Львова» (2000, 2001), «Таємниці львівської кави» (2001), фітологічної енциклопедії «Книга бестій» (2003). Упорядник антологій української фантастики ХІХ ст. «Огненний змій» (1989), української літературної казки ХІХ ст. «Срібна книга казок» (1993) та ін.

Додав Art-Vertep 16 листопада 2009

Про автора

  Юрій Винничук — український лінгвіст, журналіст, письменник, редактор. Біографія Освіту отримав у Прикарпатському університеті імені В.