Автори / Емма Андієвська / На перехрестях традицій
Критик Ґаетан Пікон висловився колись про Анрі Мішо, що, мовляв, він «не знає жодного письменника, про якого так важко було б говорити». Йшлося йому не так про якусь особливу ускладненість самих творів Мішо (він же легко міг назвати герметичніших і складніших для читання авторів), як про непросте завдання чітко прикріпити творчість цього автора і митця до конкретної естетичної та ідеологічної традиції, втиснути його доробок у рамки якогось провідного тогочасного «ізму», а то й з’ясувати як слід, яка основна мистецька функція цих творів: що вони, врешті-решт, «собою представляють».
Більшість коментаторів української культури другої половини ХХ та початку ХХІ ст. натикаються на аналогічні труднощі, намагаючись інтерпретувати і вписувати в культурологічний контекст тексти й картини Емми Андієвської. Попри категоричні заяви Володимира Державина про приналежність її поезії до сюрреалізму та попри безперечну наявність сюрреалістичних рис у її творах, цю авторку (як і Мішо) нелегко з чистою совістю зарахувати до послідовників Андре Бретона. Хоча б і тому, що «автоматичне письмо» навряд чи може послідовно втілюватися у впорядковані і строго традиційні (навіть якщо по-новаторськи модифіковані) форми, як доведені до віртуозності (після створення сонму варіантів) сонети із консонасними римами. А про фантастично барвисті, сомнамбулічні картини Андієвської (яких намалювала вона уже понад 7000) говорити аж ніяк не легше, ніж про твори Мішо, й не легшеприручити їх у межах якихось зручно відомих мистецьких напрямів і стилів.
Твори Андієвської (як і Мішо) перебувають осторонь від головних культурних течій, на маловідвідуваних перехрестях традицій. Може й тому між творчими методами цих авторів і митців можна відчути щось спільне, навіть на рівні зовнішніх атрибутів, а то й тем? Може тому мала проза Андієвської, зокрема раннього періоду, співзвучна із циклом Мішо «Такий собі Плюм» (1930), хоча й водночас принципово відмінна? Обидва автори відображають подібні, на перший погляд, перипетії персонажів, чиї сутички з дійсністю, коли на них дивитись з перспективи пересічної людини, раз-у-раз завершуються поразками. Особа Плюма неодмінно викликає підозру, осуд, а то і знущання. Він зайва людина, яку, приміром, у ресторані звинувачують, що їсть не позначену в меню страву, й змушують каятися перед метрдотелем, поліцейським, а тоді й начальником таємної поліції; йому не дозволяють відпочити в готелі, відвідати Колізей, а до поїзда не пускають, бо залізницю, мовляв, будували не задля нього. В «Термометрі» Андієвської персонаж Д. в аналогічно абсурдний, здавалося б, спосіб бореться зі сваволею буденних предметів і програє. Втім, у інших її оповіданнях (як «Чоловік із чайником у руці») виринає альтернативна (й ключова для Андієвської) інтерпретація цієї теми, мовляв, саме серед таких абсурдних випробувань людина й отримує шанс збагнути парадоксальний сенс свого буття.
Марко Роберт Стех, Торонто. «Український журнал»
Додав Art-Vertep 20 листопада 2009
Про автора
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 р. в м. Сталіно (тепер Донецьк) в Україні. З 1943 р. на Заході. У 1957 р. закінчила Український Вільний Університет. Американська громадянка. Тепер живе в Німеччині.
