Лесь Подерв’янський / Заборонено забороняти!
У Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії відбулася літературна акція «АнтиНЕК: ні цензурі!» за участю Юрія Андруховича, Андрія Бондаря, Леся Подерв’янського.
Привід для спільного виступу настільки відомих і водночас несхожих літераторів, на жаль, вже добре відомий. НЕК — Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі — надзвичайно дивне державне (тобто фінансоване за наші з вами податки) утворення, котре уславилося заборонами фільмів і книжок. Враховуючи не тільки цілковиту абсурдність рішень НЕК (на пропозицію представника Української Гельсінської Спілки Євгена Захарова надалі називатиму цю структуру Нацкоммор), а й вплив тих «рекомендацій» на видавців та кінопрокатників, можна казати про спробу відродження у начебто незалежній і демократичній Україні справжньої цензури.
На початку Юрій Андрухович нагадав переповненому залу історію сумнозвісного Закону «Про захист суспільної моралі». Його співавторами були такі, м’яко кажучи, неоднозначні персони, як — тоді ще депутат — Леонід Черновцький (ініціатор) і людина, що на посаді генпрокурора старанно виконувала замовлення кучмістського режиму — Геннадій Васильєв (автор поправок). У таких батьків навряд чи могло б вийти щось добре; ба більше, закон прийняли з кричущими порушеннями: він двічі не набрав необхідної кількості голосів, тому його просто не можна було ставити на голосування на тій же сесії Верховної Ради. Однак, вочевидь, для вітчизняних моралістів закон не писаний, і 20 листопада 2003 року відбулося результативне голосування.
А втім, згадаймо — для епохи Кучми такі казуси не були рідкістю. Режим потребував ще однієї палиці для приборкання незгодних. І так у нашої бюрократії повелося: все, що створюється для репресій і утисків, працює добре й довго: вже і Кучми нема, і революція відбулася, а закон діє, і утворений згідно з ним Нацкоммор випускає свої «рекомендації», чомусь обов’язкові для виконання (!)
Власне, в «Ні цензурі» були два аспекти: мистецький і політичний. Літератори можуть протестувати доступними їм способами, що вони власне й робили. Андрухович прочитав уривки з нової книги-щоденника подорожей — про готелі й повій Києва та Мінська, також він і Андрій Бондар взяли на себе виконання віршів Сергія Жадана, котрий не зміг приїхати. Найбурхливішу реакцію зала, звісно, викликав Лесь Подерв’янський із абсурдистсько-сатиричною п’єсою «Блєск і ніщета під***сів».
Критикована сторона була представлена членом Нацкоммору актором Богданом Бенюком. Його вихід на сцену справив надзвичайно прикре враження. Пан Богдан розказав вульгарний антисемітський анекдот, намагаючись пожартувати, нагрубив якійсь дівчині із залу, і доволі плутано намагався пояснити корисність і необхідність комісії, періодично посилаючись на аргумент, що тут всі в залі «однієї крові». Глибоко шануючи акторський талант Богдана Михайловича, все ж зауважу, що кров у всіх людей однакова — червона, і ще як українець не потребую таких захисників, як ксенофоби і расисти з маргінальної партії, членом якої наш улюблений актор, на жаль, є.
Підсумком вечора стало проголошення своєрідного маніфесту опору: Андрухович, Бондар, Подерв’янський, Жадан закликали всіляко боротися як проти цензури загалом, так і проти Нацкоммору зокрема (з текстом можна ознайомитися тут: http://bndr-ndrj.livejournal.com/257597.html). Які наслідки це матиме та чи матиме взагалі — покаже майбутнє; щоденна боротьба за свою свободу ще не стала для української громади звичною практикою.
Насамкінець я поставив учасникам акції запитання: «Чи загрожує Україні відродження цензури?»
Лесь ПОДЕРВ’ЯНСЬКИЙ:
— Загрожує. Бо є всі наявні ознаки. Мене цим не злякаєш, бо я 40 років жив у совку, і що це таке, я знаю. Я того лайна наївся вдосталь, так що такі речі я відчуваю в повітрі. Насправді те, що зараз — дитячий лемент на галявинці порівняно з тим, що було. Наскільки це далеко може зайти — не знаю. Я не Касандра. Врешті-решт, багато чого залежить від нас. Від нас усіх.
Андрій БОНДАР:
— Так. Це речі елементарні. Поновлення цензури — це повернення до совєтизації, до реалізації старих моделей, які вже були тут і десятиліттями визначали культурне життя. Як правильно сказав ще на прес-конференції Юрій Андрухович, історія нашого мистецтва до 1991 року — це історія цензури. Лише після 1991-го ми мали золотий час літератури, коли цензури не було. І тому дуже гостро в середовищі — вільних, підкреслюю — митців, відчувається поновлення цього явища, і відбувається це у ситуації поступового поправішання суспільства. Все те може призвести до плачевних наслідків. І цензура як така менш небезпечна, ніж цензура художника, викликана страхом. Цензура — це повернення страху. Повернення художника в ситуацію, коли він мусить «фільтрувати базар».
Юрій АНДРУХОВИЧ:
— Цензура завжди є загрозою, адже це обмеження людини в її правах. І коли ми говоримо про пріоритет загальнолюдських цінностей, коли проголошуємо, що йдемо демократичним шляхом, до європейської спільноти і так далі, а паралельно з цим починають творитися отакі структури, як НЕК, то мені стає незрозумілим, куди ми насправді йдемо. Я боюся, що то може виявитися не випадковий рецидив тоталітарного минулого, а тенденція теперішніх можновладців, яким важливо забезпечити собі більш-менш комфортне майбутнє, а для цього контролювати кожного з нас навіть у найінтимніших, найіндивідуальніших сферах.