Отар Довженко / Отар Довженко: заплутана чистота

Отар Довженко — відомий літератор і публіцист, фіналіст конкурсу «Книжка року Бі-Бі-Сі 2006». Його активна громадська позиція і неабиякий хист журналіста сприяють тому, що можна назвати позитивною, чистою енергетикою. Отже, розмова із Отаром Довженком: чистота думок і складність обставин.

— У мене до тебе дві групи питань. Перша, звісно, про твою книгу «Квітослава». Але перемогло бажання розпитати тебе про «українське верлібрідо», тож матимемо чудову нагоду зустрітися ще раз. Сьогодні ж поговорімо з Отаром Довженком — письменником, а не журналістом. Читаючи твої публікації, неможливо не помітити нелюбові до сучасної української поезії у її верлібровому варіанті. Звідки вона?

— Та ні, це не можна назвати нелюбов’ю. Це просто дивна любов. Знаєш, «люблю Россию я, но странною любовью…». Насправді я все життя намагаюсь полюбити поезію, розібратись у ній, налаштуватись на неї таким чином, щоб розуміти сутність. Ми ж не беремо книжку, не відкриваємо її на будь-якій сторінці і вичитуємо: «О, це буде мій улюблений вірш». Як правило, джерело улюблених поезій, що врізаються в пам’ять — якісь пісні, цитати, особливі декламації. Тоді поезія запам’ятовується. Наприклад, треба дякувати групам «Плач Єремії» і «Мертвий півень» за те, що вони відкрили широкій українській публіці багатьох прекрасних поетів. Після того, як наслухаєшся «півнів», неможливо не любити Неборака чи поета-Андруховича… Та коли я потрапляю на поетичний вечір, де автор читає верлібри, мені часто стає нудно. Я напружуюся, заплющую очі, намагаюсь налаштуватись на хвилю… З іншого боку, на вечорі Коцарева, Лазуткіна, Коробчука і Горобчука «Міцна чоловіча поезія», який пройшов у видавництві «Смолоскип» 16 листопада, вірші, щонайменше, двох із них мені дуже сподобались. Тож не такий я вже й антиверлібрист…

— Так, але, коли ми з тобою спілкувались через океан і говорили про сучукрліт, ти заявив, що у справжньому римованому вірші, побудованому за найкращими традиціями силаботонічної системи, кожне слово стоїть на своєму місці і виглядає гармонійно. А наші верлібри більше схожі на недобудовані споруди…

— Ну, це правда, але не зовсім. Коли верлібром називають просто текст, написаний неповними рядками, без пунктуації і синтаксису, то так і виходить — недобудований будинок. Так виглядає значна частина верлібрів, написана нашими молодими поетами, які не розуміють, що вірш — це літературний твір, і в ньому має бути концепція: тема, ідея, сюжет, композиція і жанр. Ці п’ять складових концепції мають бути в будь-якому художньому тексті, навіть у моновірші з одного рядка, які публікують на Самвидаві. Нехай на мікрорівні, але вони бути повинні. Чомусь багато хтось вважає, що можна просто взяти свої емоції й думки, виписати їх у нерівний стовпчик… Оце мені не подобається. Наприклад, у випадку Андруховича, навіть при тому, що тексти із збірки «Пісні для мертвого півня» у плані метафорики,художніх засобів, ідей є бездоганними, все одно тієї музики, фантастичної образності, яка була в його римованих віршах, немає. Достатньо взяти в одну руку «Пісні…», а в іншу «Екзотичні птахи та рослини», почитати — і нічого вже не треба пояснювати, бо стає зрозумілим, що поезія, а що — не зовсім поезія.

— Часом уявляється, що сьогодні в нашій літературі існують два табори: одні славляться сучасними верлібристами, інші — такими собі нео-міто-класиками, ледь не уламком шістдесятництва…

— Ага, і двотисячництво — це верлібри, а ті, хто пишуть силаботоніку — шістдесятники? Це при тому, що верлібри стали популярними ще наприкінці ХІХ століття…

— Приблизно так. І «верлібристи» стверджують, що у «шістдесятників» ідеєю фікс є цукровий патріотизм і ледь не народництво. Чи існує, на твою думку, така суперечка між цими двома групами?

— Знаєш, я нещодавно познайомився з однією молодою письменницею. Вона була на «Міцній чоловічій поезії», і після завершення акції я її запитав: ну, як тобі? Вона відповіла: «Я не люблю неримованих віршів». І все. Не знаю, чи слухала вона, але їй не сподобалось… Я думаю, все-таки треба до того підходити диференційовано. Верлібр може бути прекрасним твором, фантастично гармонійним, у якому, як ти зацитував, кожне слово на своєму місці, і вони грають, як самоцвіти. Для цього верлібр має бути або породженням дуже великого натхнення і поетичного прозріння, або ж над ним мають дуже круто попрацювати. А наша молодь працювати не любить, хоча прозріння у неї час від часу бувають. Працювати немає часу, бо всі ж займаються чимось іншим — працюють, гуляють, слем-вечірки організовують… Коли ще працювати над текстом? Та я знаю кількох молодих поетів, які реально сидять над своїми текстами. У них немає випадкових слів.

— А хто вони?

— Я не хотів би називати імен: когось забуду, когось перехвалю, хтось образиться… Двотисячники — герметична і не дуже дружня тусовка, тому в ній бажано зберігати добрі стосунки, а для цього не варто когось пере-, а когось недо-хвалювати, принаймні, публічно. Скажу так: у кожному поколінні є поети, а є хороші люди, які пишуть вірші. Час відокремить одних від інших.

— Отже, тих «двох груп», які мені привиділися, немає, а значить, суперечки між ними бути не може?

— Розумієш, тут постає питання: а хто вони? Хто конкретно? Коли я дивлюсь на двотисячників, бачу конфлікт не концепцій, а особистостей. Бо якщо говорити про конфлікт, наприклад, між стронґовським і Олегом Романенком, то це не є конфлікт якихось двох протилежних поглядів на поезію… Концептуальних протистоянь «стінка на стінку» я ніколи не помічав. Такий конфлікт передбачає вироблення маніфестів, кодифікацію художнього методу… Футуристи проти неокласиків, щось таке. Якби була хоча б спроба оформити це концептуально… Втім, спроби були. Колись у житормирського «Неабищо» був маніфести постфутуризму. Та в мене особисто він не відклався у пам’яті. Я не можу сформулювати, в чому полягає їхній художній метод і чи є він насправді. Якщо говорити про «Неабищо», то нещодавно Богдан-Олег Горобчук мені показував їхній часопис. Там є автори, яким по 16–18 років, і є одна 72-річна поетеса. Їхній художній метод полягає в тому, що вони замість кириличної літери "з" пишуть латинську "z". Насправді ж там абсолютно різні поети — від юнацької (чи старечої) графоманії до глибокого психологізму. Поки немає якихось визначених художніх платформ і підходів, не буде ніякого конфлікту. Буде перетягування ковдри двотисячництва: «Ти двотисячник? Та який ти двотисячник, та подивися на себе, ти ж у 99-му році почав публікуватися!».

— Виявляється, я нічого не знаю про українську літературу…

— Я теж не знаю. В жодному разі не претендую на системність розуміння цього дискурсу. Знаєш, це щось із області критики «Карподереша». Коли я чую про поганих, дешевих, неглибоких і низькохудожніх «карподерешів», хочеться запитати: а ви Карпу читали? А Дереша? Я сам нещодавно впіймав себе на тому, що критикую Карпу, не прочитавши жодної її книжки.

Всередині літератури щось вариться, булькотить, якийсь радше стосунковий, ніж текстовий суп. Усі ці Ірпені, вечори, поїздки… Я нічого про це не знаю. Я читаю тексти, а тексти — лише верхівка айсбергу.

— А чи повинно так бути?

— Повинно. А як інакше? Так було завжди. У дев’яностих було ще гірше (сміється). У дев’яностих ще були живі-здорові соцреалісти, які тепер, слава Богу, вимерли. Були різні вісімдесятники, різні дев’яностники, були люди, які називали себе постмодерністами, були інші, які казали, що оті — казли, а постмодерністи насправді саме вони… Тепер ми читаємо і шануємо окремі твори з 80-х і 90-х, як класику, а багато того, що тоді здавалось класним і перспективним, уже зараз виявилось половою. Тепер частина цієї полови голосно заявляє про себе, вимагаючи себе реабілітувати — мовляв, це ми справжня література, а не ті, кому пощастило прорватись у двотисячні роки.

— Мій друг Руслан Гончаров нещодавно захистив дисертацію на тему «Форми реалізації авторської свідомості у ліриці Михайля Семенка». Я почав її читати, і в нас із ним зав’язалися довгі нічні дискусії на навкололітературні теми. Я поставив запитання, яке мого співрозмовника здивувало: що таке література і яка сутність літпроцесу? Власне, коли дивишся на період відродження української літератури у 20-х роках, розумієш, що «література могла бути іншою» (перефразовуючи Андруховича), якби її еліту не перестріляли гебісти, порівнюєш ту літературу із схожим процесом після 1991 року, та ще й до того замислюєшся над сутністю літератури як такої, якщо текст — лише верхівка айсберга, мозок відмовляється будь-що розуміти. Саме ця тема видається мені цікавою: сутність і зміст сучасного літпроцесу. У 20-х роках усе було структурованіше і зрозуміліше…

— Але, якщо поставити питання: «якою була аудиторія футуристів 20-х років? Хто були ті люди, які читали їхні вірші, купували книжки й часописи?» — нам стане страшно. Це ж була, цитуючи Володимира Ілліча Леніна, гівняна інтелігенція. І шматки того недобитого соціалістичною революцією «гівна» становили ключову аудиторію літератури. Просто уявімо: кому були цікаві такі вірші?

Так само й зараз: є одиниці, які цікавляться сучасною літературою. Із цих одиниць ще одиниці намагаються її зрозуміти і щось запам’ятати — хоча б імена і прізвища. Тоді, я думаю, було ще гірше. Я не беруся судити, можливо, Руслан знає точніше, наскільки популярними були українські футуристи і хто становив їхню аудиторію. Але то було мистецтво, абсолютно відірване від життя. Наближеною до тодішнього життя була більшовицька романтика, вона читалась. Я не фахівець із літератури 20-х років, але підозрюю, що прогресивне футуристичне мистецтво не було мейнстримом, і в них були ті самі проблеми. Вони так само плювались на лубочну літературу, як зараз плюються на Спілку письменників.

Олег Карпинець