Ярослав Грицак / … плюс делюмпенізація усієї (У)країни
Ніде так виразно не бачиш, як у Дніпропетровську, що ліками на хвороби України є її делюмпенізація.
Балтімор у степах України
Наприкінці 2004 р. – на початку 2005 р. моя варшавська колеґа Марія Левицька досліджувала регіоналізм в Україні на прикладі кількох західних та східних областей. Опитування показало те, чого можна було чекати – словами Кіплінґа «Схід є Схід, і Захід є Захід, і близнята ніколи не зійдуться разом». Несподіванки з’явилися при переході до дрібнішого масштабу. Якщо Західна Україна була одностайною щодо своєї нелюбові до Сходу, то Схід розпадався на кілька частин: з усіх сусідів Донбасу ніхто не любив Донбасу, і тільки Донбас любив одного себе.
Особливо добре це було видно на прикладі Дніпропетровської області: при досить високому рівні антипатії до Донбасу тут були помітні симпатії не лише до Києва, але навіть до Львова. Під час Помаранчевої революції по Дніпропетровську були розклеєні листівки з характерним гаслом «Победили немецких – победим и донецких», а Ющенко переміг Януковича в окремих районах міста.
Історія повторилася 2010 р. Тут у першому турі виграв Тігіпко, а до старих листівок «Победили донецьких…» додалася нова: «Днепропетровск – это родина президента, а не окраина Донецка». І знову Янукович переміг у спальних, найбільш пролетарських районах міста. Натомість центральні райони були і залишаються антиянуковицьким.
Нелюбов між Дніпропетровськом і Донецьком тягнеться віддавна. Тут не можуть чи не хочуть забути, що за Російської імперії колишня Юзівка була всього-на-всього окраїнним селом великої промислової губернії, центром якої був Єкатеринослав. Дніпропетровськ не може пробачити Донецьку, що з кінця 1990-х той почав його обганяти у боротьбі за владу та ресурси. Переломним був арешт Павла Лазаренка, який на початку свого прем’єрства взявся розчавлювати донецьких донів, аж поки його самого не арештували. Власне Лазаренко був автором гасла «Дніпропетровськ – місто не перше, але й не друге», котре віднедавна перебрали донецькі, звісно, замінивши при цьому «Дніпропетровськ» на «Донецьк».
Лазаренка тут досі поважають так звані «державники» – старша адміністративна еліта, яка лояльно ставиться до тих, хто при центральній владі. Тимошенко вийшла з-під Лазаренка, але подібної поваги та уваги до себе не заслужила. Дніпропетровськ тим і відрізняється від Донецька, що не вибирає свого лише тому, що він свій. Тут добре пам’ятають як «подвиги» Тимошенко, коли вона ще не була при владі – так і її тиск на дніпропетровських заради своїх власних бізнесових інтересів, коли прийшла до влади. До Тігіпка тут ставлення амбівалентне, але з перевагою позитиву: той поставив свій бізнес, користаючи владою, але не надто зловживаючи нею.
На відміну від Донецька, Дніпропетровськ не є моно-містом: тут немає ані однієї-єдиної промисловості, з якої росте весь місцевий бізнес, ані одного-єдиного політичного лідера, за якого голосують усі. У Дніпропетровській області представлені різні галузі виробництва: від сільського господарства до ракето-будівництва. Подібно політичний спектр міста теж є дуже широким. Найслабші у ньому комуністи: вони все більше відтискаються на край і, як виглядає, скоро зовсім зникнуть. Їхнє місце як виразника «інтересів пролетаріату» тут займають регіонали (нагадаю: за Януковича у Дніпропетровську голосували спальні райони). Однак місто має – знову ж таки, на відміну від Донецька – сильний і чисельний середній клас, котрий вибирає політичну середину. Про його чисельність найкраще говорить статистика товарних оборотів та співвідношення площі місцевих супермаркетів до кількості населення. За цими показниками Дніпропетровськ найближче до Києва або навіть випереджує його.
Ніде так виразно не бачиш, як у Дніпропетровську, що ліками на хвороби України є її делюмпенізація. Про це вже писали під час і після виборів, тут тільки повторю: Янукович є якби українським Уґо Чавесом. З тією різницею, що, на відміну від Чавеса, говорити переконливо він геть не вміє. Та й, зрештою, не потребує: його електорат любить його просто так, як втілення мрії «про нашу людину при владі». Там, де люди живуть не від зарплати до зарплати, а відкладають і тратять гроші, Янукович не має великого шансу (звичайно, якщо «там» - це не Луганськ і не Донецьк).
Ці історії та спостереження минулого тижня я чув від місцевих дніпропетровських підприємців, які запросили мене прочитати лекцію у своєму бізнес-клубі. Перед лекцією мене возили історичними місцями Дніпропетровська. Як львів’янина, мене тяжко здивувати історією. Тому найбільше враження на мене справляють не старі, а новобудови. За останні п’ять років на набережній Дніпра постає новий «давнтавн» з двома високими вежами та новітніми модерно-скляними будинками. Ті мої з київських знайомих, хто був в Америці, порівнюють цей район з Балтімором. Принаймні у Києві нічого схожого немає. Особливо ефектно цей район виглядає, коли дивишся на нього при в’їзді до міста з лівого берега. І це якраз звідти рухаються донецькі, коли в’їжджають своїми кортежами до Дніпра. Це якби виразний їм сигнал: ваш Донецьк порівняно з нашим Дніпропетровськом – просто діра.
Якщо старий «репресансний» дніпропетровський вокзал виглядає як міланський, збудований за Мусоліні, то центр міста за кількістю та еклектикою новобудов нагадує сучасний Берлін. Місто віддали на відкуп групі молодих місцевих архітекторів, які будують з розмахом і смаком. Одна з їхніх «фішок»: нові будівлі вбудовують і добудовують навколо старих фасадів. У цьому, як мені кажуть, вони йдуть за лондонськими зразками. Мені ж у голову приходить інша паралель – Будапешту кінця ХІХ століття, де свідомо будували місцеві копії Вестмінстерського палацу, віденської Площі героїв та чікаґського метро. І то з виразною метою: показати всім і собі, що тут народжується нова метрополія з новими політичними амбіціями.
Мене запросили до Дніпропетровська прочитати лекцію про Україну як модерний продукт. Оскільки лекцію організував місцевий бізнес-клуб, то організована вона була по-бізнесовому: лекція була публічна, але прийти на неї міг тільки той, хто попередньо зареєструвався. Результат перевищив очікування: зареєструвалося стільки людей, що університетський зал не зміг вмістити всіх. А тому лекцію довелося транслювати на плазмовий екран, який повісили в іншій залі.
Я далекий від самозакоханості, і цю хвилеву популярність не пояснюю своєю оригінальністю чи ґеніяльністю. Насправді, я говорив речі, може, й цікаві, але досить банальні з позиції добре начитаного гуманітарія. Тут подіяв радше інший чинник – бажання багатьох молодих людей слухати і говорити про речі, котрі їх серйозно цікавлять.
Як не розводити пінгвінів у Сахарі
Мій виступ крутився навколо важливості історії у час великої суспільної трансформації. Головним поняттям, що єднало одне й друге, були цінності (values). В останні роки серед бізнесменів це поняття стає як би ключем для всього – чимось на зразок чарівного слово «сезам», котре відкриває двері до печери з захованими багатствами. Про це пише, скажімо, спеціальний випуск журналу DNK (winter-spring 2007), присвячений Дніпропетровську: великі українські компанії при рекламі своїх товарів і послуг все більше і частіше вживають ціннісну риторику («З думкою про Вас», «15 років поваги», «Літайте з друзями», «Ми бажаємо Вам щастя» і т.д.). Я не є фахівцем з реклами. Тому мої головні тези були з іншої царини: «те, куди ми прийдемо, залежить від того, звідки ми прийшли», а у траєкторії нашого переходу «цінності мають значення» - аж до тої міри, що вони «мажуться на хліб».
З пізніших розмов я міг переконатися, що для дніпропеторвських бізнесменів «цінності» - це не просто такі собі «buzzwords», а це речі які їх глибоко займають і доймають. У них ростуть діти, і їх треба віддавати у добрі школи й університети. Ані тих, ані інших, в Україні нема, чи майже нема. Тому дітей треба би відправляти за кордон. Ті, у кого вже діти виросли, перестерігають: по поверненню звідти діти перестають спілкуватися з батьками, бо там у них сформувалися інші цінності. Відповідно, бізнесмени хочуть почути відповідь на питання: «Що робити, щоб наші діти залишилися в Україні?»
Це питання вимагає стратегічної розв’язки. А стратегія так чи інакше впирається в історію. Тому просте питання перетворюється у значно складніше: якого минулого потребує українське майбутнє? Це питання гостро стоїть перед Дніпропетровськом. Місто, як відомо, було засноване Катериною ІІ та Потьомкіним як південна столиця Російської імперії, на противагу Петербургові. Його теперішня назва виводиться з радянських часів, й у ній закладена та сама ж ідея – місто російського імператора, але на Дніпрі. Тільки що імператор на цей раз «прогресивний» - Петро І, улюбленець Сталіна і Брежнєва (теза, що Дніпропетровськ названий в честь українського більшовика Петровського, є непорозумінням). Незалежна Україна будує свій власний антиімперський історичний канон. А тому сучасна назва міста звучить для неї як скрегіт металу по склі. Була пропозиція покликатися на старіший, підставово національний символ української ідентичності, козацьку Січ – Січеслав. Але ця назва звучить надто вже екзотично у переважно російськомовному місті. В останні роки міцніє нова думка: назвати місто «коротко і страшно» - Дніпро. Це позбавило б назву політичних обертонів а водночас прибрало б з неї усі ознаки її «вторинності» щодо центру.
Тут, однак, виникає нова проблема. Назвати так місто означало б позбавити його мешканців можливості покликатися на ті часи, коли історія Східної Європи поділялася на три періоди «допетровський, петровський та дніпропетровський». А ніщо так добре не служить цілям політичної мобілізації як покликання на історію. Німецька дослідниця Керстін Ціммер у своїй книжці про сучасний Донбас (2006) показала, що з кінця 1990-х років, відколи «донецькі» готували похід на Київ, вони почали вплітати регіональну історію в загальну історію України.
У Дніпропетровська кращі можливості для націоналізації своєї історії, бо він має таких ессенціально українських героїв як козаки та Махно. Ще за радянських часів місцевий університет мав одну з найсильніших історичних шкіл в Україні, яку, на відміну від інших, не ганяли «за націоналізм» і яка до того ж займалася власне козаками. Після 1991 р. хтось із представників цієї школи переїхав до Києва, інші до Запоріжжя чи Острога. А один із них, Сергій Плохій, навіть став професором Гарварду. Ніхто з них однак, не залишився у Дніпропетровську – бо нікому до них тут не було справи.
У слабкості місцевого козацького міту переконуєшся, коли їдеш по довколишніх козацьких місцях. На місці колишньої фортеці Кодак, яку зводив Боплан, а козаки успішно взяли і зруйнували, стоїть лише скромний гранітний камінь. Сусідній старий козацький цвинтар закинутий. На самій Хортиці зменшену копію козацької Січі взялися будувати лише 2004 р. І то в центрі її стоїть не козацька, а бойківська церква. Бутафорний козак, покликаний звеселяти гостей у місцевому ресторані, співає про смереки – так нібито вони ростуть не у Карпатах, а у степах України.
Приклади з бойківською церквою та смереками показує, що головною столицею українського козацтва є не Дніпропетровськ, а Львів. Від кінця ХІХ ст. у Львові кувалися і продовжують куватися головні символи українства, включно з національним історичним мітом. Не забуваймо, що більшу частину своєї «Історії України-Руси» Грушевський писав, будучи професором Львівського університету, і без цієї книжки тяжко було б уявити сучасну Україну. Але «схема Грушевського» має численні обмеження, бо побудована на народницькому (селянсько-козацькому й україномовному) елементі. А тому в неї тяжко вписати історію індустріальних і російськомовних областей Сходу та Півдня. Опонент Грушевського, гетьман Павло Скоропадський роздратовано назвав цю схему «Украиной львовского производства». В його уяві справжню Україну, Україну старої козацької еліти, репрезентував він. Біда полягала, однак, у тому, що Україна Скоропадського була бутафорською, малоросійською і недемократичною – приблизно такою, як Україна Кучми. Ющенко пробував повернути Україну «львівського виробництва». І зате розплатився найнижчим в історії світу результатом, котрий коли-небудь набирав чинний президент на повторних президентських виборах.
Вибір «або-або» - «Україна мінус модернізація» або «модернізація мінус Україна» - є помилковим вибором. Про це та інші речі, пов’язані з історією, ми продовжували говорити з дніпропетровськими бізнесменами на другий день, під час виїзної сесії на Хортицю та Запоріжжя. Сам виїзд з Дніпропетровська до Запоріжжя виглядав трохи страшнувато: десь під десять дорогих машин, що довгою валкою та з синьо-жовтими прапором посередині мчиться на великій швидкості по досить поганій дорозі. Кажуть, що саме так виглядають рейдерські атаки – тому про всяк випадок жодне ДАІ наших машин не чіпало. Мені ж воно радше скидалося на рейд Махна на тачанках по українських степах, щоб нагадати всім, хто тут господар.
У Запоріжжі головна дискусія крутилася довкола питання, чи існують національні шляхи модернізації. Мої тези були досить простими: ми доти будемо ходити блудним колом, доки не зрозуміємо характеру самої модернізації. Модерний світ первісно зародився у надрах західно-християнської культури. Якби не західне християнство, ми би далі залишалися там, де були більшість не-європейских суспільств перед 1800 р. – у світі без банків, заводів та університетів. Відповідно, поза Заходом модернізація неминуче набирала форми вестернізації – своєрідного імпорту готових формул та ідей, які приносили з собою західні місіонери, армії й ідеології. Але у цьому полягали найбільший виклик й найбільша проблема: як перенести і прищепити на місцевий ґрунт формули та ідеї, котрі зародилися в іншому питомому середовищі? Тому часами модернізація у Східній Європі була схожою на розведення пінгвінів у Сахарі чи вирощування бананів у Сибіру. Іґнорувався той факт, що формула успішної модернізації/вестернізації вимагає поєднання щонайменше трьох елементів – демократії, ринку та нації. Радянський експеримент був найрішучішим запереченням цієї триєдиної формули, бо радикально скасовував кожен з цих елементів. А тому й закінчився великим крахом: Кремль міг посилати ракети в космос, але не міг налагодити регулярне постачання великих міст картоплею чи цибулею з сусідніх колгоспних полів.
Незалежна Україна вийшла з Радянської України. А тому не мала ані демократії, ані вільного ринку, ані нації. До 2004 р. не було зрозуміло, чи взагалі вона хоче або спроможна їх мати. Завжди існувала спокуса перехитрити історію, піти коротшим – білорусько-російсько-китайським – шляхом. Помаранчева революція нібито нарешті внесла ясність, куди рухатиметься Україна. Але не дала політичних еліт, які б відповідали масштабності завдань. Бо формула успішної модернізації передбачає: чим далі на Схід, тим більшу роль повинна відігравати держава у прищепленні і плеканні демократії, ринку і нації. І як тільки до влади приходять достатньо розумні й вмотивовані еліти, то та чи інша країна дістає шанс перескочити на вищу орбіту розвитку.
Головне питання тепер: чи після перемоги Януковича Україна спроможна залишитися на цьому шляху? Як і кожне велике питання, це не має задовільної й однозначної відповіді. Бо відповідь на нього лежить у площині справ, а не слів. Ця ситуація буде продовжуватися доти, поки ми самі не зробимо своє домашнє завдання: як мінімум усвідомимо, що спроба перехитрити історію робить наші зусилля такими ж ефективними й сенсовними, як розведення пінгвінів у Сахарі.
Пост-скриптум
Цей текст я закінчив писати і переписувати буквально за кілька годин перед інавгурацією Януковича. Напередодні, коли шукав за фотографіями в Інтернеті, дістав листа від свого дніпропетровського приятеля. Він пише, що після мого від'їзду серед місцевих бізнесменів далі тривають дискусії про національні шляхи до модернізації. Вони просять мене дати адреси інших людей зі Львова і з-поза Львова, які могли б до них приїхати – а у травні вони збираються приїхати до Львова. Читаючи цього листа, я якось менше боюся за долю України під Януковичем.