Театр-студія Арабески / Чи справді ми любимо домогосподарок?
27 лютого у Харкові в «Театрі сорок дев’яти» відбулася прапрем’єра вистави «Червоний Елвіс» – текст Сергія Жадана, постановка Світлани Олешко, театр-студія «Арабески». По виставі глядачам запропонували обговорити побачене – і дискусія видалася не надто жвавою. Більшість списала це на відсутність культури обговорення - не вміємо, мовляв, формулювати враження... Не без того, але є тут, як на мене, ще один нюанс: висловлювати враження безпосередньо після вистави – досить ризиковано, навіть якщо це цілковитий захват. Бо кому ж цікаве твоє «Боже, це було так прекрааааасно!»
В іншому випадку враження потребують осмислення – і можливо, ніколи не будуть висловлені, але ж головне не висловити, а відчути?..
Особисто я, якби висловлювалася відразу після вистави, очевидно озвучила би своє розчарування – ну чому це не так прекрааааааасно, як «Радіошансон», що убиває наповал, лишаючи тільки одне неконтрольоване бажання вирушити, як за голосом чарівної сопілки, туди, де всі ці клоуниітерористизпаперовимибомбамисамогубцізусімасвоїмихворобамиактори
зпорнофільмівветеранизпритулківбандисербівделегаціїтурків – і так далі.
Я б, очевидно, пофукала щодо червоної надувної байди з шістьма фалічними символами, що служила основною декорацією, екраном і засобом передачі проблематики вистави. І навіть, можливо, зауважила б, що позолочені спортивні костюми і мокасини дуже влучно вистьобують певний соціальний прошарок, однак представники цього прошарку – теж створіння Божі…
Одним словом, я, напевне, почала б дратуватися, як це зробив один із учасників обговорення, котрий зауважив, що «соціальщини», побаченої на сцені, йому достатньо і в реальному житті. Та він щодня про це читає в газетах! На що автор тексту негайно відповів, що власне, в «Елвісі» про соціальну боротьбу якраз і не йдеться, бо це комедія і пародія. На основні поп-ікони ХХ століття, на нашу щоденну боротьбу із рекламними агентами та працівниками муніципалітетів, нашу остаточну приреченість одного разу прийти до їхніх прозорих супермаркетів тощо.
Марна справа: фрази про пародійність, можливо, і сприймуться «не-адептами» Жадана, але ж ми, ті, хто раз і назавжди прийняв віру «померти в цій країні від цирозу – це померти за свободу», ми можемо самоототожнитися тільки з тими персонажами комедії, котрі справді борються, а наприкінці неодмінно помруть! Коли моя внутрішня самотня вагітна домогосподарка кричить «підари!» працівникам муніципалітетів, вона менш за все хоче усвідомлювати свою комічність. Словом, будь-яка комедія добра, коли містить риси трагедії, будь-яка трагедія добра, коли має ознаки фарсу. За фарс у даному випадку відповідало борсання акторів на червоній надувній байді, за трагедію – апеляція до внутрішньої самотньої вагітної домогосподарки кожного з глядачів.
Попри все, як зазначив автор, бракувало ліризму, одначе ж ліризм у комедії – явище надлишкове, а тому найтонші порухи душі рекламного агента-торчка, котрий уже три місяці чистий, слід було відчитувати самостійно. Десь на перетині питань про ліричне і соціальне блукала центральна проблема рецепції вистави: наскільки близька до реальності наша релігія лузерів і пияків і чи не є вона суто мистецьким феноменом?
Справді, соціального не бракує в газетах і на вулицях наших чудових міст, і воно справді вражає значно більше, ніж, скажімо, натуралістичні фото, що супроводжували виставу «Червоний Елвіс», але ж от парадокс: коли я бачу бомжа в вагоні метро, я намагаюся пересісти від нього подалі, а зовсім не захоплююсь, не вражаюсь і не поетизую його як борця з системою… Моя внутрішня самотня вагітна домогосподарка зовсім не в захваті, коли їй раптом випадає поспілкуватися з реальною самотньою вагітною домогосподаркою, навпаки: тоді в мені загадковим чином просинається мій внутрішній працівник муніципалітету!
Можливо, я самотня в своїх почуттях, але чомусь здається, що коли пересічний інтелігентний глядач дійсно не прагне, аби його натикували носом у непривабливу вражаючу реальність, то художні засоби, якими послуговуються «Арабески» – максимально стримані й абстрактні – є якраз оптимальними. Сам же глядач (читач, чи скажемо просто – я) лишається нещирим у будь-якому випадку: і якщо він говорить, що любить лузерів і пияків як втілення боротьби з системою, і якщо він говорить, що не любить їх художніх образів, втілених Міськом Барбарою в золотистій сорочці чи без неї – ну звісно, якщо він у житті не спить із прокаженими.
Лишаються ще міркування про власне Елвіса, з якими в мене не склалося навіть по кількох днях роздумів. Покірно погодившись, що Елвіс – це головна поп-ікона ХХ століття, я десь наткнулась на старе інтерв’ю Жадана, в якому згадується, що «Червоним Елвісом» називали Діна Ріда – вже геть далеке для мене ім’я, цілком позбавлене конотацій. Зрештою, не відчитала я в виставі й прихованої цитати з голлівудських фільмів про батька, котрий служив в авіації – і ще, очевидно, багато-багато чого… А проте з властивою мені затятістю наприкінці цього допису ризикну запропонувати тлумачення, не пов’язане з загальною ерудицією, однак цілком есхатологічне – в дусі адептів Жадана. Для цього, правда, доведеться не погодитися, буцім спроектоване на вагітний живіт домогосподарки зображення Міська Барбари з розпущеним волоссям – це алюзія автопортрету Дюрера, бо ж я не бачу жодного сенсу в появі там іще й Дюрера. Цілком іконографічний тип Христа, засвідчений цим фото, котре з’являється, здається, ще в першій частині, прямо проводить нас до частини останньої – народження Червоного Елвіса, поп-месії, котрий завоює цей світ його ж зброєю – золотистими спортивними костюмами й мокасинами, а потім запросить усіх на корпоративну вечірку (страшний суд?) і вб’є, абсолютно дотримуючись обітниці останнього вірша збірки «Марадона»: «Як говорив Ісус, розкинувши руки, – Я повернуся ще, суки».