Сторінки історії / Трипільський вузол

Запитавши пересічного громадянина, чи знає він, яке найдавніше населення жило на теренах нашої країни, ви почуєте у відповідь кілька етнонімів, але серед інших обов’язково прозвучить назва «трипільці». Нічого дивного: цей народ залишив величезний спадок, бо мешкав тут упродовж двох тисяч років, ареал його розселення в межах України становив 200 тисяч квадратних кілометрів (тобто третину нинішньої площі), а його археологічні «сліди» можна зустріти в культурному шарі мало не всіх населених пунктів Південного Заходу. Про стан збереження і дослідження трипільської спадщини та пов’язані з нею проблеми ми розмовляємо з Владиславом Чабанюком — директором Державного історико–культурного заповідника «Трипільська культура», розташованого у селі Легедзине Тальнівського району на Черкащині.

Мегаполіс кам’яного віку

— Владиславе Васильовичу, унікальні об’єкти залишились від минувшини в різних країнах світу. Скажіть, як виглядають трипільці порівняно з носіями інших відомих археологічних культур?

— По–перше, це величезні землеробські поселення таких розмірів, аналогів яким на той час не було ніде. Якщо взяти поселення біля села Тальянки, то воно має загальну площу близько 450 гектарів, трипільських поселень площею понад сто гектарів існує до двадцяти. Вчені сперечаються, бо одні їх вважають протомістами, інші кажуть, що до рівня міст вони не дотягують, але залишається факт: вони справді найбільші у світі. В інших країнах— там, де постануть згодом Єгипет, Межиріччя з Вавилоном, культури Півдня Європи — поселення тієї пори в тридцять гектарів уже вважаються великими.

— Цікаво, скільки людей мешкало в тих протомістах?

— Вважається, що в Тальянках жило чотирнадцять—п’ятнадцять тисяч чоловік. Оцінка опирається на те, скільки осіб могло жити в одній будівлі, а всього будівель — близько трьох тисяч. Поселення забудовані не хаотично, а в певному порядку, там чітко можна виділити вулиці. Це означає, що існувало керівництво тим населенням, умовно кажучи, деяка політична надбудова. Тобто якщо узагальнити, то ми маємо справу з найвищим рівнем первіснообщинного ладу, який уже робив перші кроки до державотворення. В умовах землеробства жити такими великими поселеннями важко, і все ж вони існували. Зараз наші аграрії сіють пшеницю на тих самих полях, на яких господарювали представники трипільських племен.

Каша для археологів

— І натикаються на сліди своїх попередників?

— Не просто натикаються! Залишений трипільцями культурний шар лежить близько до поверхні землі, подекуди на глибині всього двадцяти сантиметрів, і звичайна глибока оранка його руйнує. Сто років тому Вікентій Хвойка, який відкрив цю археологічну культуру, піднімав з–під землі зовсім цілі посудини, а зараз це проблемно. Не обов’язково плугом зачепити — досить важким трактором кілька разів по землі проїхати, щоб те, що в ній сховане, було потрощене. Проте найбільша біда, що плуги культурний шар перетворюють на хаотичну кашу, а для археології важливо, як той горщик лежить у контексті з іншими предметами, щоб «виколупати» інформацію, здобути наукові знання про давно зниклий світ. Отже, нам потрібні такі залишки трипільських жител, які найменш пошкоджені технікою та людьми: якщо ми все перепорпаємо, то воно вже стане не потрібним.

Ще наприкінці 80–х років учені забили на сполох, бо якщо найцікавіші об’єкти не виділити і не заборонити там сільськогосподарський обробіток земель, за кілька десятків років ми втратимо історичне надбання світового значення. Дослідити весь комплекс такими темпами, як це робиться зараз, нереально, на це знадобляться сотні років: у самих лише Тальянках три тисячі жителів, а розкопано більше сорока. А от зберегти для майбутніх поколінь ми зобов’язані. У 1993 році питання було поставлене навіть на рівні українського уряду, але все зупинилося на цілих десять років. І лише у 2002 році вийшла постанова Кабінету Міністрів про створення заповідника, а ще через рік видав відповідне розпорядження голова облдержадміністрації.

Розпайована історія

— Велика територія вам дісталася?

— Понад дві тисячі гектарів землі, які знаходяться у трьох районах Черкаської області — Уманському, Звенигородському і Тальнівському. Загалом це одинадцять трипільських поселень. Крім уже згаданого гіганта в селі Тальянки, можу назвати, для прикладу, село Чечеркозівка, де стародавній «населений пункт» має площу триста гектарів. Біда в тому, що це прекрасні хліборобські чорноземи, з яких одна тисяча гектарів уже роздержавлена і розпайована задовго до створення на папері самого заповідника. Нині пам’ятки археології — це людські паї, які люди здають в оренду латифундистам чи фермерам, і повернути землю в державну власність малореально...

— Але є ще друга частина земель...

— Вона залишилась у державній власності, і, здавалось, тут ніби простіше, ми вже й приготували документацію на цю тисячу гектарів. А далі зіткнулися з абсурдною процедурою: із самого початку потрібно, щоб сесія сільської ради погодилась, аби в неї забрали дві—три сотні гектарів орної землі і перетворили на пасовиська, куди не заїжджатиме техніка. Та хіба проголосує сільська рада, щоб у неї забрали сільськогосподарську землю, з якої отримується прибуток і платяться податки? Звичайно, ні! От жодна сільська рада і не проголосувала...

— Виходить, доля археологічної спадщини світового значення залежить від сільських громад?

— Так, саме вони блокують подальшу процедуру передачі земель у користування заповіднику. У нас і ще є шанси розв’язати питання через суди. Інакше — потрібне тільки втручання Києва, який своїм вольовим рішенням на законодавчому рівні повинен розрубати цей гордіїв вузол. На жаль, це типова ситуація, з нею стикаються мої колеги по всій Україні.

«Це не державний підхід...»

— Але ж весь цей час дослідження не припинялися?

— Існує міф, ніби трипільською культурою почали активно цікавитись і досліджувати в роки незалежності. Але це тільки міф! Просто зараз багато говорять, бо тема трипільської культури вийшла на популярний рівень. Розкопки проводились і перед війною, і після війни, а особливо інтенсивно — у вісімдесяті роки, коли Інститутом археології УРСР була створена велика комплексна експедиція для вивчення трипільської культури, яка мала чотири загони, виділялись дуже серйозні кошти. Потім залишився тільки один загін, який, власне, й ініціював створення заповідника. А що стосується років незалежності... У 1992—93 роках археологічні розкопки за інерцією ще тривали за державні гроші, а потім їх виділяти припинили. Наступні два роки польові роботи фінансувались завдяки ініціативі народного депутата Вадима Гетьмана, а після його загибелі взагалі були згорнуті. І тільки з кінця дев’яностих вони поступово оживились, коли у нас почали проходити практику студенти Києво–Могилянської академії. Продовжує розкопки Інститут археології, але знову ж таки не за рахунок державного бюджету — витрати на них оплачує міжнародний благодійний фонд, який організували американці та британці. Археологічний матеріал залишається у нас — у музеї, створеному при заповіднику. Його основний фонд нараховує понад чотири тисячі предметів, які можна виставляти в експозицію.

— «Чорні археологи» бувають на вашій території? Чи, можливо, Трипілля їх не приваблює?

— Останнім часом трипільська культура стала для них набагато цікавішою, бо до неї зріс інтерес приватних колекціонерів. Та й треба віддати належне трипільцям, які у виготовленні та художньому оздобленні кераміки досягли дуже великих успіхів і можуть гідно конкурувати з будь–якою археологічною культурою світу. На наших територіях ми не раз виявляли сліди «чорних археологів», а якщо сказати по–простому, то звичайних грабіжників. З ними важко боротися, бо між крайніми точками Поселень, віднесених до заповідника, понад сто кілометрів, а в нас навіть немає транспорту. Так що ми можемо разів два на місяць сісти у свою машину, купити бензин і поїхати в одне чи друге місце. На мою думку, це не державний підхід до проблеми. Та й працює в заповіднику лише три науковці, а всього штату разом із технічним персоналом — дев’ятеро. І ще ми ведемо юридичні війни за землю...

Хутірець у степу

— Але ж є речі, які вам зробити вдалося?

— Найголовніше — ми отримали чудове двоповерхове приміщення, яке передала Легедзинська сільська рада. За рахунок державної програми «Золота підкова Черкащини» у ньому проведена реконструкція. Нам потрібно ще близько 500 тисяч гривень і місяців три часу, щоб музей запустити, і тоді ми самі почнемо заробляти гроші на його завершення за рахунок туристів. У нас чудове розташування — на автошляху між уманською «Софіївкою» та шевченківськими місцями. Навіть зараз трапляється, що туристські автобуси зупиняються по кілька разів на день, і ми їм показуємо наші багатства, хоч офіційно експозицію ще не відкрито. Особливо їх приваблює реконструйоване трипільське житло, яке стоїть обіч автомагістралі. У перспективі плануємо збудувати цілий трипільський хутірець, де охочі зможуть одягнути трипільський одяг, пожити в умовах, наближених до мідно–кам’яного віку, подоглядати худобу, виготовити керамічні сувеніри в гончарній майстерні. Поки що криза призводить до жалюгідного фінансування... Але я думаю, що час, коли вся інфраструктура запрацює, настане дуже скоро.