Світлана Поваляєва, Вікторія Наріжна / Змова в Едемі (Про подвійну книгу Світлани Поваляєвої та Вікторії Наріжної)

Твір Світлани Поваляєвої і Вікторії Наріжної — це книжка-змова. Змова двох проти соціуму, тотальної брехні, дорослої розсудливості, необхідності виправдуватися у своєму існуванні. І світ їм — союзник у цій боротьбі. Світ загальних взаємозв’язків, мук весни, звуків і тиші, Міста і тісних затишних кухонь, загублених запальничок, світ чоловічих рук, екстазів і «простих радостей» буття…

Під одною обкладинкою — взаємовигідний і продуктивний симбіоз двох авторів. Здається, такий «подвійний» контекст ними був обраний не випадково. В ідеалі ці книжки варто було б читати одночасно — настільки вони, існуючи кожна самостійно, перегукуються і доповнюють одна одну.

Проза Вікторії Наріжної ніби окреслює, надає закінченості формі, убирає в кров і плоть кістяк і нерви поезії Світлани Поваляєвої. Дуже схожих і дуже різних авторів об’єднує схожість світовідчуття, іронічність, емоційність, свіжість сприйняття, юнацька безпосередність і чесність погляду на світ. Варто перейнятися духом книжки, і надовго збережеш у собі відчуття якоїсь таємниці, тепла весняного сонця на щоках, гострого і повного переживання так скупо відпущених нам моментів юності і молодості.

У світі знецінених слів про кохання і красу, у світі мільйонів "я", котрі наполегливо заявляють про своє існування, "коли припиняєш вживати слово "я", відцентрова сила якого всмоктує весь наявний простір зі спогадів, народжуються історії та істоти" (С.Поваляєва, made in japan).

Одна з таких істот і увійшла в життя героїні роману «Безсмертя в місті N».

Як уся добра література, роман неоднозначний. З одного боку, історія пристрасті, з другого боку — філософська притча про пошуки і здобуття людиною Краси.

На тлі нехитрої побутової історії приїзду в будинок героїні нових сусідів — матері із сином, знайомства з ними, весняної закоханості в юнака, жіночих посиденьок, нотаток про життя самотньої молодої жінки розгортається інша — історія входження в людську душу всесильного демона Краси, історія мук душі і протистояння спокусі, історія самопожертви, історія сміливості і боягузтва, історія про вибір, який завжди стоїть перед нами.

Після приїзду нових мешканців героїню не полишає відчуття зовнішнього втручання. Якийсь «могутній наглядач», «новий таємничий пожилець», котрий виник на порозі її квартири в образі п’ятнадцятирічного юнака, підкоряє собі тіло і душу. Почуття це водночас і вабить, і лякає. І марні спроби опиратися вторгненню метушнею звичних справ, логічними умовиводами, всім арсеналом своєї інтелектуальної натури.

Це знайоме-незнайоме почуття, яке виникло у 25-річної жінки, було, на її думку, просто збудженням, нехай надзвичайно сильним, але усього лише збудженням. І тільки згодом до неї приходить глибше розуміння суті цього почуття як відчуття Краси, що увійшла у її світ.

За три місяці пройшовши шлях від збудження і закоханості до схиляння, переживши внутрішнє переродження, демонізувавши молодість, зробивши її культом, інтелектуалка, «занурена в Сартрів-Бартів-Бодрійярів», забуває про своє "я" і, як жриця, схиляється перед «божеством непристосованої для цього ницого світу і наших недосконалих очей Краси». Юнак стає для неї втіленням діонісійського начала, юним богом, створеним уявою знудженої за таємницею і коханням душі.

Кульмінацією боротьби героїні зі спокусою, моментом, коли історія з побутової площини переходить у символічну, стає поява Мадам — alter ego, внутрішнього демона спокуси, дерев’яної ляльки Лені Ріффеншталь, чий голос — голос світу дорослих, світу споживачів, які вбивають усе живе своїм доторком, голос докору, який зазвучав, коли героїня не зважилася скористатися шансом втілити в життя своє таємне бажання.

Хоча жаль і докори самі по собі за відсутності сміливості і рішучості наблизитися до своєї мрії довго не залишають її, саме в суперечках із Мадам визріває впевненість у слушності свого рішення. Саме в них звучить заява про «справжню світову змову — Змову Дорослих Людей» проти молодості і рецепт вічного перебування в Едемі. Саме тут героїня озвучує своє credo: «Все життя завмирати перед божественною красою в німому та безпорадному обожненні, на яке вона, власне, і заслуговує, і за це, мов за ревну молитву та щиру спокуту, пребуду — в Едемі — вічно». Хай навіть «немає страшнішої помилки, аніж дістатися до своєї мрії впритул та зупинитися… Від сьогодні твій час зупинився… В тобі відтепер буде куточок із відсутнім часом, в якому ти вічно стоятимеш і дивитимешся на свою мрію».

Героїня приймає свою долю, відтепер вона — «ходячий Храм Рабського Обожнення Краси». І в цей момент найвищого ступеня усвідомлення Краси, момент своєрідного катарсису, Мадам зникає. Змовкає внутрішній обвинувальний голос.

І в смиренності, яка прийшла пізніше, є почуття гордості від того, що, відмовившись споживацьки скористатися, доторкнутися до нього людськими руками, ти сама стала причетною до створення дива. Сама збудувала цей собор. І хай потім зодчого осліплять — Краса залишиться.

Весь сенс того, що сталося, — у цій неможливій можливості. У постійному русі до своєї мрії і перебуванні у «відсутньому часі», який настає для тих, хто смертельно поранений красою чи любов’ю, які, здавалося, були такі близькі, варто лише простягнути руку…

«Таємничий пожилець», погостювавши у нашій душі, колись усе ж таки залишає її, забираючи із собою частину нас самих, і відтепер нам жити в нестерпній близькості від Краси, яка раптом нам відкрилася, такої бажаної і страшної.

Олександр Степанов, «Дзеркало тижня»