Юрій Рибчинський / «Я неформальний і неформатний»

Народний артист України Юрій Рибчинський бескидом височить на теренах української естради. Ось вже сорок років він з незмінним успіхом своїми віршами визначає рівень пісенної культури України, у його творчому доробку понад три тисячі пісень, десятки музичних номерів у виставах і кінофільмах, мюзикли, рок-опери. Крім того - чимало сценаріїв і п’єс. Рибчинський співпрацює більш як з 150 композиторами. Усі пісні його - популярні, а кожна десята - стає шлягером.

Час працює на Юрія Євгеновича: зростає досвід, якість матеріалу стала вже певною маркою, константою, на яку рівняються інші автори. Але Рибчинський не відпочиває на естрадному олімпі - він плідно співпрацює з найкращими естрадними виконавцями України, Росії, Білорусі, Грузії. Створюються нові пісні, а старі отримують друге і третє життя завдяки тому, що інтерес виконавців до цього автора не зникає.

Якось Рибчинський зізнався: «Якщо тобі Господь дав якийсь талант - значить, ти вибраний. І якщо ти розпорядишся цим Божим даром заради грошей, квартири, влади, то кара буде серйозною. Мені хотілось би навіть в день своєї смерті написати якийсь твір, а не вмерти міністром чи президентом. Я не для того живу».

"У мене інтернаціональний «гарем» співавторів і виконавців"

- Пане Юрію, у композитора Ігоря Ніколаєва є популярна пісня: «День рожденья - грустный праздник». А як Ви сприймаєте свій день народження?

- Вислів «День рожденья - грустный праздник» - це ніби натяк на похилий вік, бо день народження 18-річного чи 22-річного не може бути сумним. А от коли тобі вже виповнюється 61 рік і ти - ровесник Перемоги, то, звичайно, іній суму посипає скроні. Але коли бачиш, що майже все задумане втілив, і немає самодокору, що чогось важливого не зробив або зробив не так - і виправити цю помилку вже неможливо, то переважає радісне почуття: я недаремно прожив ці роки, написав пісні, які стали популярними, народними, на них ростуть покоління. А оскільки працюю з щораз молодшими композиторами-співавторами і виконавцями, я не відчуваю, скільки мені насправді років. Мрію написати ще багато мюзиклів, рок-опер, пісень, поетичних книжок.

- Я Вас сприймаю як людину, що протистоїть смисловій нісенітниці, котра бур’яном буяє в текстах багатьох сучасних, особливо російськомовних, пісень. Ваше ставлення до того, що ми тепер чуємо?

- Я намагаюся концентрувати увагу на позитивах. В першу чергу мене цікавлять якісь нові напрями - коли молоді люди роблять те, чого ми не робили, і до того ж цікаво. З російських - вважаю дуже талановитою Земфіру, вона знайшла нові молодіжні образи і мовою юного покоління розкриває його суть. Багато цікавого в текстах пісень Валерії, «Іванушек Інтернешнл». Але, звичайно, сумнозвісні «Три кусочечка колбаски» або «Мусі-пусі» викликають у мене лише іронічну посмішку.

- Що Вам подобається в українській естраді?

- Мені здається, що в наш час, коли можна вільно, без цензури все робити, дуже мало з’явилося цікавих молодих поетів-піснярів. Композиторів трохи більше. Яскраво, наприклад, проявилися Квінта, Ніколо, Вікторія Васалаті… А от віршує переважно стара гвардія: Михайло Ткач, Вадим Крищенко, Микола Луків, я. А так хочеться почути нове покоління, що має свіжий погляд на життя. У пісню я прийшов разом з Ігорем Покладом, Володею Івасюком, Левком Дудківським, Миколою Мозговим, і наша пісенна мова - і музична, і віршована, всотавши досвід попередників, була вже іншою, відмінною. Сподіваюсь, що ми скоро обов’язково почуємо нову потужну генерацію, тому що талановитої молоді в Україні - море.

- Вашими основними співавторами були Ігор Поклад і Вадим Ільїн. А хто нині є для Вас композиторами-крилами?

- Ігор Поклад, - це взагалі мій перший композитор, з яким я почав писати пісні 35 років тому, і саме з його ім’ям пов’язані мої перші успіхи. Ми й досі хоч одну пісню на рік пишемо разом. Тобто це співавтор найпостійніший. Свого часу на шляху долі з’явилися Вадим Ільїн, Ігор Шамо, Едуард Ханок, Максим Дунаєвський, Євген Крилатов… Щороку розширювалося коло молодих композиторів, з’явилося покоління Ігоря Демаріна, нині я багато працюю з тими, кому 22–25, тобто з генерацією Ніколо, Вікторії Васалаті. Паралельно і з ветеранами - з Олександром Злотником, Аркадієм Укупником, Ігорем Крутим… Отже, одночасно працюю мінімум з 10–15 композиторами - українськими, грузинськими, білоруськими, російськими. Як бачите, у мене інтернаціональний «гарем».

- Своїми вчителями Ви вважаєте Євгена Євтушенка та Леся Танюка. Як розвивалися Ваші з ними стосунки?

- З Лесем Танюком і Євгеном Євтушенком я познайомився, ще коли був школярем. Згадую, як Євтушенко вперше виступав у нашому Жовтневому палаці. Наступного дня ми зустрілися в готелі «Україна», я прийшов із зошитом віршів. Євтушенко, котрого я вважаю геніальним поетом і «льодорубом» усієї молодої радянської поезії 60-х років, став моїм першим серйозним критиком і порадником. І потім упродовж багатьох років я, приїжджаючи в Москву, показував йому нові вірші. Усі поради, які він мені давав, були дуже корисними. Навіть у тому, що я - Юрій Євгенович, а він - Євген Олександрович, я бачу певний знак, символіку.

Відомий український режисер, поет, а тепер політик Лесь Танюк був і залишається для мене совістю української нації. Саме він познайомив мене з азами поетичної майстерності, по-справжньому відкрив українську культуру, засвітив імена Миколи Зерова і Євгена Плужника.

З Танюком ми бачимося майже щотижня, часто спілкуємося по телефону. З Євтушенком, звичайно, контактуємо епізодично, тому що він і в Росії буває рідко, бо викладає в Америці, але коли є нагода - і в Москві, і в Києві ми бачимося. Я завжди внутрішньо дуже вдячний цій людині, яка ціле покоління навчила говорити правду, не боятися держави. Ще наприкінці 50-х років він написав:

«Вам, кто юлит, усердствуя, И врет на собраниях всласть, Не важно, что власть советская, А важно вам то, что власть».

І тоді це пройшло,- ми прочитали вирок, який свідомо чи підсвідомо він виголосив тій владі, за якої ми виростали. Для мене Євтушенко і Танюк були і залишаються вчителями в житті й творчості, хоча, звісно, у мене були й інші, яким я дуже вдячний.

- Якою новою поетичною книжкою порадуєте читачів?

- У видавництві «Юніверс» виходить збірка, яка складається з поеми «Поїзд», свого часу надрукованої в "Літературній Україні", і українські вірші: нові, старі і навіть хрестоматійні - ті, що вже вивчають школярі в школах - «Шлях до Тараса», «Мова, наша мова», «Стара актриса», і такі, що стали піснями. Збірку можна буде придбати третього червня в Національному палаці «Україна» під час мого ювілейного концерту, а згодом - в українських книгарнях.

- Я знаю, що аудіокомпанія «Атлантік» випустила тринадцять дисків з Вашими піснями. А чи можна очікувати на нові записи?

- Сподіваюсь, що найближчим часом я випущу чотири чи п’ять альбомів найкращих пісень, такий собі «Superbest». Проблема в тім, що треба витратити багато часу, щоб у кожного, хто був причетний до його створення, узяти письмовий дозвіл, а з моїм розмаїттям композиторів і виконавців це не так просто.

- Для FM-станцій Ви є «форматом»?

- Річ у тім, що я завжди намагався бути неформатним і неформальним. Колись з формату, який називався радянською піснею, я вирвався своєрідними піснями-бунтівницями. То були «Очі на піску», «Дикі гуси», «Крик птаха», «Біла ворона» «Пілігрими», «Віват, король!» Я і тепер неформатний. Саме слово «формат» - це якесь кліше, рамки, в які справжній художник не повинен себе втискувати. Яким форматом може бути Земфіра? Або те, що, скажімо, робив Макс Фадєєв з Ліндою, а тепер робить з Глюкозою, і навіть з Катею Лель, хіба формат? Подобається чи не подобається, але це не схоже на те, що роблять інші. Тільки неформатна естрада завжди виграє. А коли дивишся, наприклад, записи фестивалів «Євробачення» чи якихось телеконцертів, виникає відчуття, що лунає начебто одна і та ж пісня, зроблена в одному стилі аранжування, який можна назвати «ефемівським», тобто невиразним й антихудожнім. Не дай Боже бути таким «форматом».

На «Євробачення» приїздять або погані професіонали, або хороші самодіяльні виконавці

- Ваше ставлення до конкурсу «Євробачення»?

- Мені є що з чим порівнювати. Я згадую фестивалі в Сопоті, болгарський «Золотий Орфей», польську «Зелену Гуру», інші конкурси, куди приїздили, як на Олімпіаду, найкращі співаки-вокалісти своїх країн. Хто, наприклад, був від Радянського Союзу? Голосисті Тамара Міансарова, Йосиф Кобзон, Муслім Магомаєв, Софія Ротару, Роза Римбаєва, Яак Йола, Алла Пугачова… Від Франції - Мірей Матьє, від Югославії - Джордже Мар’янович, від Польщі - Мариля Родович… А що таке конкурс «Євробачення»? Це - конкурс пісні, а не виконавця. Якість вокалу другорядна, співак ніби виконує роль моделі на показі моди, де людей цікавить Пако Раббан, Ніна Річчі, Версаче, а вже потім - манекенниці Наомі Кембел чи Клаудіа Шиффер… Тобто співаки є моделями, які рекламують того, хто створив пісню, їхній власний рівень дуже низький, він набагато слабший, ніж, скажімо був на «Слов’янському базарі», слабший, ніж на багатьох гала-концертах. Наприклад, фінал російської «Пісні року» безперечно цікавіший, потужніший за рівнем виконання, ніж конкурс «Євробачення». Як на мене, це юніорський конкурс, де кожен виконавець - «тера інкогніта», тобто невідома земля або сіра конячка. Дай Боже, якщо хтось з переможців конкурсу отримає, як наша Руслана, європейське визнання. Зазвичай через рік їх ніхто не може згадати. Розкрученим зіркам навіть не бажано встрявати в це. Згадаймо «Тату», які й без «Євробачення» завоювали Європу. На цей конкурс приїздять найчастіше або погані професіонали, або хороші самодіяльні виконавці.

- А хто з нинішніх українських професіоналів Вам до вподоби?

- Насамперед наші співачки - Ані Лорак, Євгенія Власова, Катя Бужинська, Оля Крюкова, Наталя Бучинська, Руслана, Вікторія Васалаті… Перелік чималий. З хлопцями гірше, майже нема кому з молодих гідно підтримати таких чудових професіоналів, якими є Василь Зінкевич, Іво Бобул, Віктор Павлік, Олександр Пономарьов. Але, сподіваюсь, це тимчасове явище, гарні хлопці мають з’явитися. На відбірковому конкурсі на «Євробачення» мені дуже сподобався неординарний козацький гурт із Луганська, взагалі, визріває чимало цікавих виконавців. На жаль, великої шкоди нашій естраді завдав шалений відплив перших музичних номерів до Росії на початку 90-х років: від нас поїхали Олександр Сєров, Валерій Леонтьєв, Ігор Демарін, Анжеліка Варум, Валерій Меладзе, Лоліта, Лариса Доліна, Таня Овсієнко, Наташа Рожкова, Наташа Корольова, композитори Аркадій Укупник, Ігор Крутой, Микола Трубач. Це була колосальна втрата для української естради, її рівень відчутно знизився. Але останнім часом «свіжа кров» підняла планку. Якби ще в нас були закони, як, наприклад, в Росії, що дають можливість меценатам вкладати великі гроші в культуру: театри, естраду, кіно, в музеї, і за це не платити податки, тобто допомагати державі підтримувати культуру і не бути за це покараними, то, я певен, в Україні почався б справжній культурний бум.

У дні путчу мою пісню «Свобода» транслювали щогодини

- У Вашому творчому житті було багато подій. А що запам’яталося найбільше?

- Свого часу шоком і для глядачів, і для радянських функціонерів була перша в Радянському Союзі рок-композиція «Крик птаха», яку ми написали з керівником «Піснярів» Володимиром Мулявіним. Я добре пам’ятаю прем’єру в Палаці спорту, коли «Крик птаха» завершував перше відділення. Народ щось пританцьовував після хіта «Косив Ясь конюшину», все було як завжди - класно, весело, і раптом люди вперше почули «Крик птаха». Запала глибока пауза. Я злякано подумав: «Чому нема оплесків?». Поруч хтось шморгав носом і витирав сльози, і нарешті, після трьох хвилин тиші - шквальні овації. Мене вразив успіх цієї пісні. Але досить скоро цю рок-композицію заборонили. У Волгограді під час виконання «Крику птаха» помер якийсь Герой Радянського Союзу, його вдова написала в міністерство культури, що такі пісні треба забороняти. Після того пісню жодного разу не транслювали ні по телебаченню, ні по радіо. Заборонили навіть випускати на грамплатівці. Згодом, коли «Піснярів» запросили в Америку на гастролі, і ця композиція, заспівана англійською, увійшла в тамтешні хітпаради, фірма «Мелодія» нарешті, через вісім років, спромоглась випустити «Крик птаха» на диску. А до того, коли я відвідував у Мінську, в Києві чи в Москві неформальні музичні ринки, я бачив, як тодішні аудіопірати жваво торгували записами цієї рок-композиції. Підпільне визнання народом «Крику птаха» вважаю знаковою подією.

Врізався в пам’ять ще один знаменний для мене факт. У дні путчу в 1991 році радіостанція «Эхо Москвы» була єдиною, що пішла в підпілля і через гучномовці на всю Москву говорила правду. Щогодини в ефірі лунала пісня «Свобода» з рок-опери «Біла ворона» у виконані Гвердцителі.

- Це та сама «Свобода», яку співала на Майдані під час Помаранчевої революції Наталя Сумська?

- Так. Сумська співала українською, Тамара Гвердцителі - російською. Пригадую зустріч з Мстиславом Растроповичем - ми жили в одному будинку в Москві. Він якраз повернувся в Радянський Союз і брав активну участь в подіях на боці Єльцина й демократії. Я гадав, він мене не впізнає, бо від часу знайомства в Києві (а познайомив нас Мирослав Скорик) минуло чимало років. Я нагадав, але Растропович жваво відреагував: «Ні, я вас дуже добре пам’ятаю» і тут-таки спитав: «А ви знаєте, яку вашу пісню я люблю найбільше?» Мене здивувало, що пропагандист класики взагалі знає пісні. Растропович відповів: «Найбільше я люблю вашу пісню „Свобода». Щогодини її слухаю". Я потім думав: «Слава тобі, Господи, що цей путч закінчився провалом, інакше мене б дуже скоро кудись запроторили…» Але я пишаюсь тим, що моя пісня брала участь в історичних подіях.

Звичайно, я ніколи не забуду того, як Олег Блохін вперше почув в Палаці спорту «Віват, король!» під час свого прощання з футболом. Його ніхто не попередив, що пролунає така ностальгійна для нього пісня, він, наче дитина, плакав… Безперечно, запам’яталися перемоги на міжнародних конкурсах виконавців, що співали мої пісні: Софія Ротару перемогла з піснею «У долі своя весна» в Сопоті, Наталя Могилевська - з піснею «Єрусалим» на «Слов’янському базарі» у Вітебську.

Пам’ятним і знаковим для мене є вихід моїх пісень за межі України. Колись я поставив собі за мету, щоб не тільки українські виконавці почали співати українською. І от в Мінську мої пісні взяли в свій репертуар «Пісняри», у Москві - «Самоцветы». Нині «Безсоння» виконує Олександр Малінін, «Я в жалю» і «Нічне таксі» - Лоліта, «Чарівну скрипку», «Очі твої», «Скрипка грає» - Тамара Гвердцителі. Виконавці різних національностей, прилучаючись до української пісні, здобувають таким чином успіх.

«Зіткнувшись з ганебною поведінкою Алли Пугачової, я їй сказав все, що думав»

- Ваші друзі вважають Вас запальним, здатним на неординарні вчинки…

- Я від дитячих років був людиною, яка не знала, що може витворити наступної хвилини. Справді, я імпульсивний, але мої вчинки є органічними для мене, хоча іноді, може, й здаються неординарними.

- Бо для декого сказати правду - вже неординарний вчинок…

- У мене в цьому плані нема проблем. Я вважаю авторитетом тільки Ісуса Христа. Будь-яка людина на землі така ж грішна, як і я, і кожен з нас має право говорити правду іншій людині. Звісно, без наміру образити. Інколи правда буває як скальпель хірурга, її треба сказати для того, щоб врятувати людину, яка зробила щось ганебне й непорядне.

- Наприклад?

- Я зіткнувся з ганебною поведінкою Алли Пугачової, яка очолювала журі на «Слов’янському базарі». Вона відверто «зарізала» нашу головну надію - Таню Піскарьову, яку я готував. На погляд фахівців (серед яких була Пахмутова) і навіть всіх московських журналістів, Піскарьова була найкращою на цьому конкурсі. Але Пугачова все зробила, щоб позбавити Таню гран-прі на користь своєї протеже, яка була значно слабшою. Звичайно, все, що думав, я сказав Пугачовій на прес-конференції, потім написав відкритого листа до неї, хоча розумів, що багато років дружби можуть бути закресленими. Але не говорити правди й спокійно спостерігати, як коїться несправедливість, я не міг.

Так само я вчинив під час Помаранчевої революції. Упродовж трьох років я був радником Президента з питань культури і намагався якось впливати на «культурну ситуацію». Коли ж я побачив непристойну, як на мене, поведінку президента держави, якого двічі обирав народ, то звернувся до нього - як людина до людини - і сказав ту правду, яка була, певно, у багатьох в серцях.

Взагалі-то

я завжди намагаюсь говорити правду, інколи неприємну, своїм друзям, співавторам, виконавцям, знайомим. Скажімо, Діма Гордон в газеті «Бульвар» образив співачку Ірину Сказіну, і я відверто сказав: «Дімо, так не можна робити». Не чини іншій людині того, чого ти не бажаєш сам собі.

Дехто мого характеру не витримує. Я дуже прискіпливий, інколи змушую свого співавтора писати 20–30 варіантів. Але й собі не попускаю, шліфую вірш доти, доки не переконаюсь: цей варіант має право на життя. Багато людей, що звикли до легкого успіху, не витримують. Це їхні проблеми. Я не цукерка. Справу треба робити, по-перше, без компліментарності і, по-друге, завжди оглядаючись на те, що вже зроблено до тебе,- задля того, щоб не тільки не збивати цю планку, а й піднімати її щонайвище. Це мій принцип.

- Ви народилися на Подолі. А де тепер Ваша оселя і які місця Києва Ви найбільше полюбляєте?

- Нині я мешкаю на вулиці, що носить ім’я видатного грузинського поета Шота Руставелі. І це, мабуть, символічно, бо я дуже люблю Грузію, менталітет її народу схожий на наш. До того ж останні 20 років я дуже плідно співпрацюю з Тамарою Гвердцителі, яку вважаю найкращою співачкою на теренах колишнього Радянського Союзу. Звичайно, київський Поділ назавжди залишився сокровенним місцем.

Я кажу спасибі долі І далекій тій весні, Що судилось на Подолі Народитися мені. Там в садах цвіте барвінок, Там похмурим не везе, Там вирує Житній ринок, Де, крім жита, є усе…

Я люблю Межигірську вулицю, де я народився, люблю Андріївський узвіз, яким ходив в дитячий садок. Крім Подолу, у Києві є дуже багато місць, які стали ніби частиною моєї біографії. По затишній вулиці Смирнова-Ласточкіна я ходив у художню школу (нині там художня академія). Багато приємних миттєвостей пов’язано із спортивними стадіонами, адже я з 13 до 23 років стрибав з жердиною. Починав тренуватись на стадіоні «Спартак», згодом на «Центральному» й "Динамо". До речі, футбольний клуб «Динамо» - теж частина моєї біографії, бо я уболівальник з дитячих років, і Петровська алея біля стадіону - моє улюблене місце. Звичайно, прикипів серцем до парків - імені Шевченка і Ватутіна. Без Дніпра не мислю свого життя, тим паче, що мій дід Іван був капітаном корабля ще з дореволюційних часів. Дніпро для мене не просто річка, це - рідне середовище, символ долі, я колись написав «Дніпровську воду» - пісню про Дніпро, котрий починається десь далеко струмочком і закінчується потужною рікою, що впадає в море. Поряд з Дніпром у моєму серці вміщується маленька річка Козинка,- в улюблених Плютах я часто бував у студентському таборі «Мрія», коли навчався в Київському університеті…

«Мій дім не можна уявити без книг, тварин, квітів і друзів»

- Без чого важко уявити Ваш дім?

- Передусім без книжок. Хоч би де я жив, найбільшим скарбом для мене є бібліотека, яку започаткував мій батько - Євген Іванович. А мешкав я і на Подолі, і на Куренівці, і на Оболоні, тепер - на Шота Руставелі.

По-друге,

ми з дружиною Олександрою дуже любимо різних тварин - котів, собак, птахів. У грудні їй подарували британського кота, що має «музичне» ім’я Брамс, він вельми красивий, абрикосового кольору. У різні роки я утримував собак: були в мене і пудель, і дратхаар, і кавказька вівчарка. А на Подолі, який в часи мого дитинства скидався на маленьке село, у нашому господарстві були корова, свині, кури, гуси. Обов’язково пестували квітник. І нині мою квартиру не можна уявити без квітів і рослин. І безперечно, без друзів. Кажуть: намолена церква та, у якій багато людей моляться. Так і домівка мусить мати добру енергетику завдяки друзям. Згадаймо «Війну і мир» Толстого або «Білу гвардію» Булгакова, у яких створено образ дому, родини. Приходять друзі: спілкуються, сперечаються, з чогось сміються, співають, частуються…

- Я все намагаюся з’ясувати, чому Вас «пробило» на поезію й пісні? Хто Ваші батьки?

- Спершу зазначу, що чоловіки з родини Рибчинських мали схильність до малювання, а тато сподівався, що я піду по його - фінансовій - лінії. Тому мої перші поетичні спроби були для батьків несподіваними.

Тато мій - корінний киянин Євген Іванович Рибчинський до війни закінчив сільгоспакадемію і займався селекцією тварин. Час «наїхав» на нього і на таких, як він, батько ледь встиг дременути з професії. Отримавши завдання вивести м’ясну породу радянських корів, почав з колегами схрещувати корову з бізонами та зубрами. Це - як в алхімії: генної інженерії тоді не було. І у них виросли троє дивовижних телят. А потім почалася боротьба з генетикою. Приїхали «шкіряні» хлопці з НКВС і сказали: «Ви робите це, щоб знищити генофонд радянських телиць». І на очах у вчених розстріляли тварин, як ворогів народу. А вченим сказали, що скоро й за них візьмуться. І батькові довелося отримати другу вищу освіту - математика. Коли ж повернувся з війни на милицях без ноги, то за три роки, маючи вже дві освіти, закінчив фінансово-економічний інститут і працював у Кабінеті Міністрів економістом. Мама Раїса була військовим лікарем - полковником медичної служби, вона пройшла і Халкін-Гол, і фінську війну, і Велику Вітчизняну. У 1941 році врятувала мого батька, а 1944-го випадково з ним зустрілася знову. У 42 роки народила мене в Києві, це був її перший шлюб, і я був першої пізньою дитиною. Отже, я дитя травня 1945 року - дитя Перемоги.

Батько й мати були типовими представниками свого покоління, якому випали найстрашніші роки в ХХ сторіччі. Мати народилася в 1903 році, батько - в 1911, був на 8 років молодший за маму, вони обоє пережили страшну жовтневу революцію, колективізацію, громадянську війну, репресії, Вітчизняну війну. Не знаю, чи витримало б наше покоління чи наші діти те, що випало на долю наших батьків. Не дай, Боже, про це навіть думати. Перед нашими батьками ми маємо не тільки скидати капелюха, але ставати на коліна і цілувати їм руки й ноги: вони справжні герої, які здобули Перемогу й ствердили життя… (На цих словах Рибчинський не зміг стримати сліз, і я після паузи перемінив напрям бесіди,- В. К.).

- Ваше ставлення до класичної музики?

- Уже сама назва - класична музика - говорить про те, що ця музика пройшла випробування часом. Колись не оперували термінологією: серйозна музика, легка, естрадна, академічна… Композитори створювали романси, симфонії, опери, виникали шлягери свого часу. Нині, через багато десятиліть, слухаємо Баха, Моцарта, Верді, Россіні, Чайковського, інших Маестро, і це є те найкраще, що разом з фольклором живить музичну культуру: і рок- музику, і поп-музику, і джаз, і мюзикли…

- А чи відвідуєте Ви оперу, балет, філармонію?

- Звичайно. І вдома дуже часто лунає класика - самі оздоровлюємося позитивною енергією, і квіти наші оздоровлюються. Ми з дружиною переконалися в благотворному впливові гарної музики на рослини. Одні рослини полюбляють затінок, інші - світло (ми їх виставляємо на балкон), але всі квіти люблять Моцарта, Баха, Бетховена… І тому для квітів і, ясна річ, для себе регулярно вмикаємо цілющі заспокійливі твори.

- Що Ви хочете побажати собі і шанувальникам?

- Я хочу всім побажати здоров’я і ніколи не замислюватися про те, скільки вам років. Отож і собі бажаю якомога довше залишатися тим юним хлопцем, яким себе ще відчуваю. Нещодавно один мій поважний ровесник сказав мені: «Є в тебе одна риса, якій я дуже заздрю». Мене зацікавило: що ж це за риса? Він веде далі: «Ти не набагато молодший, але мене вже давно називають Олександром Олександровичем, а тебе досі, чую, ніхто по батькові не називає, здебільшого - Юра». Отже, я і хотів би якнайдовше називатися просто Юрою Рибчинським.

Володимир КОСКІН, vox.com.ua