В`ячеслав Шнайдер / Єврейський погляд на українську провінцію
У видавництві «Типовіт» вийшла друком книжка В'ячеслава Шнайдера «Записки сільського єврея». Для шанувальників сучасної української літератури В'ячеслав Шнайдер відомий як один із авторів сатиричної антології «Опудало» та публікацій в українській літературній періодиці. Вже сама назва книжки підказує наявність комічного дискурсу, адже після першого розділу Польщі євреїв у Російській імперії влада віднесла до купців і міщан, приписавши до конкретних міст і містечок. А з ХІХ століття починається неухильний процес виселення євреїв із сіл у відведені їм межі осідлості, тому сільський єврей в українському контексті сприймається як оксюморон.
Власне, вся книжка – це єврейський погляд на українську провінцію. Погляд із середині і водночас збоку крізь призму ортодоксального юдаїзму і непростого досвіду виживання євреїв серед українців. Водночас «Записки сільського єврея» – це система міфів українців про євреїв і євреїв про українців, які письменник доводить до повного абсурду. Ось молодий єврей, викладач російської мови і літератури, відчуваючи високу місію русифікації української глибинки, покладену на нього радянською владою, прибуває в благословенне село Бички, знявши в автобусі нерозношені туфлі, які немилосердно натирали ноги, аби взути їх на порозі школи, що було відразу потрактовано спостережливою вчителькою, як єврейську заощадливість і хитрість. Ось сільський дід на прізвисько Міттеран, знаючи, що євреї люблять смачно поїсти, в очікуванні єврейських кулінарних витребеньок бере на квартиру молодого єврея, щоб довгими зимовими вечорами ласувати струдлями і кугелями з цукіні, але несподівано виявляє, що його квартирант їсть пророслі зерна пшениці і займається лікувальним голодуванням. «Я що – пташка?!» – ображено вигукує дід і виганяє квартиранта з дому.
У кожному своєму творі В'ячеслав Шнайдер розвінчує національні міфи, щоб запропонувати власні. Ось напівкровка, інститутський викладач Сергій Васильєв із оповідання «Балада про Пилипи» потерпає від суперечностей, які роздирають його душу. Українсько-російська кров, яка кипить у його жилах, змушує його ставати то непримиренним російським шовіністом, який пускає з рота піну при згадці про Україну, то ставати запеклим українським націоналістом, що на дух не переносить усе російське. Ось викладач історії з оповідання «Восьма заповідь» Михайло В. спокутує свої гріхи за крадіжки книжок з сільської бібліотеки, вважаючи православне воздаяння – національною формою карми. А ось головний герой повісті «Записки сільського єврея», якого все життя всупереч національним стереотипам тягне до українських жінок, бо в кожній єврейці він бачить сестру.
Є в книжці й такі родзинки, як «Містика» і «Студія». Принаймні кожен, хто прочитає оповідання «Студія», знайде в ньому типову історію з літературного життя української глибинки з її безконечними пиятиками і типажами провінційних диваків і недолюблених жінок, яких вистачає в літературних збіговиськах великих міст і маленьких містечок України.
За століття життя на українських землях між українцями і євреями накопичилося багато взаємної недовіри і скепсису. В традиційному уявленні української інтелігенції євреї в руках царизму і комуністів були найбільш вишуканим інструментом русифікації України, а в середовищі євреїв українці завжди вважалися запеклими антисемітами. Не маючи привабливого сучасного проекту української мрії, наше суспільство не може консолідуватися в українську поліетнічну спільноту за американським, французьким, польським чи російським зразком, в якому нормальною формою поєднання громадянської і національної приналежності вважався б українець єврейського походження, українець російського походження чи українець кримськотатарського походження. А тому книжка В'ячеслава Шнайдера – один із вдалих варіантів національного взаємопорозуміння в художній літературі, в якому єврей сповідується в своїй любові до України так, як це до нього ще не робив жоден із синів Мойсея.