Культура / Національний виробник Ярослав Гулій
Зазвичай, коли заходить мова про українського виробника, ми уявляємо собі фермера, металурга чи пивовара. Воно й слушно – проте, обмежуючись традиційними сферами діяльності, ясна річ, важливими і поважними, усе ж ми таким чином ніби прирікаємо себе на позадництво в тих сферах, котрі для сучасного світу мають аж ніяк не менше значення і відіграють у ньому аж ніяк не меншу роль.
На жаль, нашим можновладцям – навіть нещодавним, нібито демократичного штибу, а про нинішніх, посткомуністичних, годі й казати – кричуще бракує розуміння важливості інтелектуальної сфери, а відтак і бізнес у цій сфері робиться, як то кажуть, «не завдяки, а всупереч», і відданий на поталу самому собі. Шкода: річ-бо тут не лише в бізнесі, а й у речах глобальніших, національного штибу й масштабу...
Нещодавно я мав нагоду познайомитися саме з таким «інтелектуальним національним виробником». Його звати Ярослав Гулій, і чимало націонал-демократів, які брали участь у партійних з’їздах та форумах ще з часів найпершого Народного Руху України, його, вочевидь, пам’ятають – він допомагав організовувати «культурну програму», а ще делегати й гості мали змогу придбати в нього товари, яких не так і просто знайти деінде, особливо в провінції, – спершу касети, а відтак і диски з українською музикою та українськими фільмами. Власне кажучи, саме в останньому й полягає його бізнес: видання та поширення якісної української інтелектуальної та культурної продукції на електронних носіях. Тривалий час пан Ярослав співпрацював із різними фірмами, він причетний до видання численних – близько півтори тисячі найменувань! – українських касет і дисків, працював фактично з усіма вітчизняними музичними й «кіношними» зірками, – а тепер заснував власну мистецьку аґенцію.
Якщо ви завітаєте до нього на Пушкінську, 32 (у приміщенні Спілки композиторів у пана Ярослава щось на кшталт «офісу» – хоча до творчих людей зашорене слово «офіс» не вельми достосовується, радше щось на кшталт стійного «місця дислокації»), у вас аж очі розбігатимуться від розмаїття того, що офіційною мовою зветься «український культурний продукт». Щодо української музики – як класичної й етнічної, так і щонайрізноманітніших сучасних молодіжних напрямів і стилів – то вона останнім часом сяк-так «пробилася» й на розкладки респектабельних музичних магазинів; принаймні диски найпопулярніших виконавців купити не проблема; утім, у Ярослава Гулія є й альбоми тих груп та виконавців, яких справжній меломан деінде не знайде і «днем з вогнем». Та все ж музика останнім часом не є його головною справою – він каже, що працювати у цій сфері не надто вигідно через інтернет, у якому неодмінно зринають мало не всі альбоми музикантів одразу після їх виходу, а незрідка й ще раніше.
Зате є інша ніша – українське кіно. Це нині його практично немає – а колись же воно було, та ще й світової якості. Ось лише річ у тому, що переважна більшість цих шедеврів (за винятком, може, десятка-півтора найвідоміших), які були б напрочуд цікаві українцям і посіли б почесні місця в домашніх CD-теках, нині взагалі неможливо знайти – ніде! 140 фільмів кіностудії ім. Олександра Довженка нині просто втрачені! Чи звернули ви увагу, скажімо, на те, що в нашому, українському телевізійному етері наші ж таки, українські фільми якщо і йдуть (що буває вкрай рідко і зазвичай у такий час, коли ніхто не дивиться телевізор), то в... російськомовній версії!
Навіть найвідоміші!
Але ж це зовсім не означає, що україномовної версії цих картин не було – ні, вона була, але втрачена в Україні (спеціально чи через безгосподарність і недалекоглядність тих, хто мусив би цим опікуватися), й знайти її тепер можна хіба десь у нетрях московських архівів, з яких вирвати тієї версії практично неможливо...
І все ж дещо все ще збереглося – і Ярослав Гулій вишукує ці шедеври й робить їх приступними кожному, хто забажає, причому приступними на сучасних електронних носіях. Серед його «новинок» – і класика українського кіно, і низка чудових телевистав, і документалістика. Ось документальний фільм у двох частинах «Нестор Махно», ось відомі «Три любові Степана Бандери», про які після демонстрації телеверсії в рамцях проекту «Великі українці» багато хто вже й забув – а дарма...
Також Ярослав Гулій причетний до цілої низки цікавущих проектів. Наразі згадаю лише про один: «Лис Микита». Не мультик, про якого було чимало суперечливих міркувань, а дитячий авдіопроект: славетну поему Івана Франка читає (завважте: з пам’яті) шестирічний хлопчик Василь Турко. Таких людей, як пан Ярослав, насправді не так і мало. Вони – виробники національного культурного та інтелектуального продукту. А всі ми – споживачі цього продукту. Принаймні мусили б бути його споживачами. І багато кому хотілося б бути цим споживачем – але доступу до самого продукту, особливо в провінції, в людей майже немає...
Ярослав Гулій належить до тих людей, які самодостатні у своїй роботі й не просять нічого від держави – просять лише не заважати. А дарма: саме вони творять те, що є однією з основ державності – культурну самобутність. Дуже шкода, що на державному рівні їх жодним чином ніхто не підтримує. То підтримаймо ми – споживачі!