Януш Вишневський / «Наука – це моя дружина, а література – обожнювана коханка»
Кілька років тому дебютний роман польського письменника Януша Леона Вишневського «Самотність у мережі» завоював серця величезної кількості читачів. А якщо точніше – то переважно читачок, котрі з захопленням слідкували, чим же закінчиться любовне листування головних героїв в Інтернеті. Зараз у доробку письменника з десяток книг, але він, незважаючи на цей чималий літературний багаж, вважає себе найперше науковцем.
– Пане Януше, питання, що набило вам оскому: ви себе вважаєте письменником чи вченим?
– Мене дивує цей стереотип: мовляв, людина, яка займається наукою, не може писати! Пам’ятаю, коли книга «Самотність у мережі» тільки почала здобувати популярність у Польщі, я зустрівся з приятелем – шанованим професором хімії. Ми пішли до ресторану, випили вина, й він сказав: «Януше, я думав, ти серйозна людина, а ти пишеш книги…» Потім ми відійшли від цієї теми, а за черговим келихом він раптом додав: «Але я дуже заздрю тобі в цьому плані… » (знизує плечима).
Я вчений і залишуся вченим – у цьому сенс мого життя. У принципі, в науці я досягнув усього, чого тільки можна: захистив кандидатську й докторську дисертації, беру участь у престижних конференціях, читаю лекції. Але це не давало мені почуття цілковитого задоволення – потрібно було ще щось. І «ще чимось» стала література.
…Із чим би я порівняв науку й літературу? Наука – це моя дружина, а література – моя обожнювана коханка. І, як у всіх чоловіків, у мене величезна проблема вибору – із ким я хочу залишитися. Найкраще мати й ту, й іншу. Поки в мене так і виходить. Я щиро вірю, як і всі чоловіки, що одна не підозрює про існування іншої. Мені здавалося, що «Самотність у мережі» буде першим і останнім романом. Але, як і у всіх чоловіків, у мене це не вийшло (винувато посміхається). Тепер у мене багато романів з іншими книгами. Хоча поки що я хочу залишитися все-таки з «дружиною».
– Коли б ви були звичайним покупцем, що би придбали з творчості Януша Вишневського?
– Збірку оповідань «Коханка». Я дуже люблю цю книгу. Хоча мені здається, що читачі недолюблюють оповідання, бо в ньому вся історія викладена на кількох сторінках, а люди люблять прив’язуватися до своїх героїв. Мені складно порівнювати цю книгу з «Самотністю в мережі», завдяки якій я став відомим. Вона надзвичайно емоційна і жіночна, незважаючи на те, що я писав цю книгу для чоловіків. Я з нею ненавидів, любив і плакав. «Самотність у мережі» стала культовою. Але думаю, що навіть коли б моєю другою книгою став збірник кулінарних рецептів, він би теж мав успіх. Це звичайний порядок речей. Тим більше, що написати другу книгу – ідея не моя, а польського видавництва. Я тільки запитав, про що вона має бути. Вони відповіли: «Про що-небудь»…
– У творі «Сто вісімдесят днів і ночей» ви спільно з пані Домогалік спробували відродити модний у XVIII-XIX століттях жанр кореспонденції.
– Це була не моя ідея! Домогалік спочатку запропонувала видавництву надрукувати наше листування, а потім повідомила про це мені… І що мені залишалося робити? Пані Домагалік – відома польська феменістка, успішна, цікава й дуже незалежна жінка, хороший журналіст, у неї своя програма на польському телебаченні… Вона нещодавно четвертий раз «оженилася» на чоловікові (сміється).
Я чув про те, що вона затята феміністка, і певний час теж був упевнений, що я фемініст. Тоді ще подумалося, що в мене може вийти дуже непоганий діалог із такою розумною жінкою! І не помилився – правда, для себе засвоїв, що ніякий я не фемініст. У фемінізмі вважається, що жінки й чоловіки рівні від природи, а отже, ця рівність має бути врахована в правах, на законодавчому рівні. Я ж уважаю, що жінки набагато кращі, ніж чоловіки!
– У вас вийшов доволі відвертий діалог, але така відвертість може, в результаті, призвести до сварки…
– Написавши цю книгу, ми рік не спілкувалися. Не тому, що посварилися, – в жодному разі! Ми були пересичені спілкуванням один з одним. Але через рік занудьгували і знову взялися за старе – відновили листування, яке вилилося у книгу «Між рядками».
– Ви – батько двох доньок. Вони читають ваші твори?
– Довгий час я не хотів, щоб вони читали «Самотність у мережі». Ця книга має еротичний забарвлення, й коли вона побачила світ у 2001 році, моїм дочкам виповнилося чотирнадцять і вісімнадцять… У цілому, для дочок еротика батька – дуже дивна річ. Адже вони впевнені, що в батька був секс двічі в житті – коли він зачав старшу й молодшу дочку (сміється).
– Ваші герої зловживають алкоголем. А яку роль відводите йому ви, працюючи над твором?
– Якщо б не алкоголь, ми би втратили багато творів. Левову частку творчості Достоєвського – так точно. А Хемінгвея ніколи б не впізнали. Хтось підрахував, що в ХІХ столітті на одну сторінку книги припадав літр рейнського вина. Для роботи мені треба бути сумним, і цей смуток я генерую, наприклад, почитавши Єсеніна або послухавши Леонарда Коена. Мені треба підготуватися – адже щасливі люди зазвичай не пишуть книг. Вони настільки зайняті своїм щастям, що не мають на творчість часу. Книги про щастя були би максимум на одну сторінку, бо вже друга видавалася б нудною. Люди не хочуть читати про щастя інших через заздрощі. Крім того, щастя переживають за однією формулою, а смуток за тисячами…
Звичайно, вино – не останній помічник. Я люблю сухе червоне, але не п’ю в такій кількості, як пили рейнське вино в ХІХ столітті.
– Книгу «Самотність у мережі» було екранізовано – ви задоволені результатом?
– Це не той фільм, який би я хотів переглянути. Так, це бездоганна операторська й режисерська робота, прекрасні актори й чудова музика. Але незважаючи на це, люди виходили з кинотеатрів розчарованими, принаймні вісімдесят відсотків глядачів – напевне. Вони хотіли не тільки подивитися фільм, але й поплакати, чого не сталося. Я розумію: складно зробити фільм за такою книгою, як «Самотність у мережі», – там тисячі сюжетних ліній, десятки історій. І важко все це стулити докупи плюс якось візуалізувати Інтернет. Ті, хто не читали книгу, просто не змогли розібратись у фільмі. Можливо, це краще могли б зробити росіяни… Принаймні в театральній постановці їм це вдалося. В «Балтійському театрі» зараз йде п’єса «Самотність у мережі» – вистава тривалістю три з половиною години. Якщо будете в Санкт-Петербурзі, дуже рекомендую вам її відвідати!
– У вас особливе ставлення до росіян!
– Як і до українців. Адже ми дуже схожі. От ви зараз образитесь, але відвідуючи Україну чи Росію, я нічого нового дізнаюся, тому що ми з вами на одній емоційної хвилі. Хоч політики й намагаються посварити два наші народи. Але наші ментальність і світосприйняття – схожі. У нас багато спільних слов’янських рис. То як можна вас не любити?! До того ж ми з вами любимо організовувати революції й одурманювати себе горілкою! (Сміється).