Катерина Калитко / Урятовані від хепі-енду (рецензія на книгу Катерини Калитко «М.істерія»)

«Люди мають силу», — сказала в анотації до виданої минулого року своєї дебютної книжки «Славка» письменниця Галина Ткачук. Ось так просто, без уточнень, зовсім лаконічно: мають силу, і все. Відсилання не так до розуму, як до чуття. Дебютна книжка «М.Істерія» вінничанки Катерини Калитко, що вийшла цього року у видавництві «Факт», теж відсилає до чуття й теж розповідає про силу, що мають люди. І та сила набуває в по-бароковому вигадливих історіях Катерини нового, дещо відмінного від невловимої дитячої вітальності Галини Ткачук утілення. Як на мене, те втілення можна окреслити так само лаконічно: люди мають владу. Владу зовсім не у звичному політичному розумінні, із зовсім інакшими атрибутами та ознаками.

Бранко, фотохудожник і самітник, має завдяки фотокамері та всім фотолабораторним процесам, здійснюваним ним, владу над реальністю. Йому під силу перетворити навіть документальні світлини для паспорта на дорогу серцю пам’ять. Але, зрештою, це тільки зовнішній прояв, зафіксований на фотокартках, а основа Бранкової влади над дійсністю — це вміння перетворювати її, дійсності, зоровий образ спочатку на невидимі, потім на негативні й, нарешті, на позитивні зображення. Владу не тільки над зоровими образом, а ще й над тілом і рухами, над ритмом танцю має незвичайна пара: господар хати та його квартирантка, художниця та її натурник, а ще — колись давно, немов в іншому житті — танцівник з оповідання «Спадок білої крові».

Ярко, головний герой оповідання «Тут чи із собою», замовкнувши одного дня на рубежі між шкільним дитинством та юністю, дістає цілковиту й неподільну владу над мовою, причому саме в той час, коли всі довкола переживають страшенні мутації й катаклізми своєї мови, неспроможні дати собі раду з нею. Зрештою, усі види влади, описані Катериною Калитко, зводяться до одного — влади над Красою, крихкої, здатної легко розламатися під ударами дійсності.

Авторка описує, який немилосердний тиск доводиться витримувати, як та реальність провокує й знущається, аби позбавити людину тієї влади й підкорити її собі. Герої творів письменниці неминуче піддаються на провокації, утрачають владу й стають повністю безпомічними, уразливими до мук і самознищення, як не безпосередньо у фабульному часі оповіді, то вже напевно — раніше, у передісторії. Але саме в останній момент, уже стоячи на порозі смерті та занепаду, вони несподівано переживають диво й таки зустрічаються з Богом, якого шукали все життя й не знаходили…

Бог лагідно руйнує всі вавилонські вежі, збудовані з розмислів, логіки та марень-снів для того, щоб дістатися до Нього, натомість повертає радість абсолютно простих речей і занехаяну владу, тепер уже не тільки над Красою, а й над смертю.

У кінці всіх розказаних Катериною Калитко історій немає хепі-енду, і їх завершення може здатися невиразним і змазаним. Справді, письменниці більше йдеться не так про щастя, як про перемогу. Перемога може бути маленькою та непримітною, але хіба вона не дорожча найяскравішого, найейфорійнішого шоу?

Євген Повєткін, «Без цензури»