Тарас Прохасько / Як почую звуки джазу, весь впадаю я в екстази… (Тарас Прохасько про «Гарячий Джем у Станіславові 2007»)

Два довгих вечори наприкінці минулого тижня визначальним саунд-треком, головною звуковою доріжкою до фільму про літнє життя Івано-Франківська був джаз. До міста повернувся джазовий джем. Цього разу він був «Гарячим Джемом у Станіславові 2007»… І це було добре.

Один з найстарших джазових колективів в Україні і один з найулюбленіших в Івано-Франківську — «Станіслав Диксиленд Бенд» давніше вже був ініціатором і організатором джазових джемів у Станіславові — зимових, весняних і осінніх. Після певної павзи фестиваль, про який ніколи не забувалося, вдалося поновити. Цього літа — завдяки торговій марці «Цісарська». Участь «Цісарської» в організації міжнародного фестивалю дозволила провести його на найвищому рівні. Два багатогодинні вечори у філармонії, приїзд видатних музикантів з України, Польщі, Сполучених Штатів, Росії, Данії. Франківці мали змогу послухати справді добру музику у виконанні дійсно чудесних джазменів. І це можна би було назвати найважливішим значенням джему, якби не було чогось ще значнішого.

Виявилося, що Франківську просто бракує джазу. Публіка виглядала виразно зголоднілою. Два дні впродовж п’яти годин джазу нон-стоп не так тамували цей голод слухання, як розпалювали бажання слухачів.

При цьому публіка була виразно різноманітною. Серед слухачів можна було вирізнити і знавців джазу, і професійних музикантів, яких цікавить передовсім будь-яка виконавська майстерність, і захоплених неофітів, які відкрили для себе свою музику, і нонконформістів, яким попросту остогидла попса, і навіть снобів, котрі знають, що джаз — це велико. Дивно (або нічого дивного), але всі були страшенно задоволені. Бо джаз тішить і затягує, підриває і виснажує, переповнює і витискає, захоплює і втомлює будь-кого. Джаз — це безпосередній контакт на рівні багатьох вібрацій.

Справжній екстаз є повним екстазом. Більше нічого можна було би і не говорити. Але був ще й джаз. І з ним трохи складніше.

Перший день міжнародного джазового фестивалю «Гарячий джем у Станиславові 2007», організованого колективом «Станіслав Диксиленд Бенд» та торговою маркою «Цісарська», був майже цілком франківським. У тому сенсі, що більшість часу віддали місцевим колективам з міста та області. Класичні композиції з того часу, коли джаз тільки ставав джазом, грали і муніципальний естрадно-симфонічний оркестр під керівництвом Чемериса, і муніципальний естрадно-симфонічний оркестр з Надвірної під керівництвом Абрата, і «Гуцул-Бенд» Прикарпатського університету Єднака, і муніципальний квартет саксофоністів Мельника, і «Стім-машін» Романюка з Коломиї, і квартет саксофоністів Осмоловського. Було так файно, як у фільмі «Якось у Америці». Прекрасні п’єси, майстерне виконання, залучені до виконання джазових п’єс музиканти з камерного оркестру, багато звуку, труби, добрі ритми. Навіть українські гангстери поступово доростають до такої музики. Класичний джаз перших десятиліть минулого століття нікого не залишає байдужим. Врешті, «Гарячий джем у Станиславові 2007» присвячений дев’яностоліттю виходу першої джазової платівки, записаної у 1917 році ансамблем «Ніка ля Рокка», після якої джаз став популярним у Новому і Старому світі. Усі музиканти грали вправно, але сумно. Бо з нот. Здавалося, що музикантам не йдеться про джаз, а лиш про те, щоби точно відіграти класиків джазу. Так само, як і будь-яких інших класиків. Крок вліво, крок вправо не передбачені. Зіграність полягає не у порозумінні тут і тепер, а у відтворенні ретельних репетицій. Гості першого дня — «Ано Доміні» і «Дзига Джаз Квартет» — не зм’якшили враження. Хоча грали вони вже зовсім не стандарти, але бракувало свободи. Адже справжній джаз апріорі має бути вільним. Слухачі натомість бачили працю, боротьбу, доказ чогось і переконання в чомусь.

Відносну легкість дарував день другий. Спочатку завдяки бездоганному виступові ініціаторів джему — «Станіслав Диксиленд Бенду» під керівництвом Семаньківа. «Музична лабораторія» Корсака з Києва теж почувалася вільно, але склалося враження, що вони не надто зрозуміли, куди приїхали. Їхня весела халява більше пасувала б до якогось вар’єте чи цирку.

Потім молодий український піаніст Олексій Боголюбов, який своєю віртуозністю, своїм чуттям і своєю чуттєвістю викликав реальне співпереживання слухачами кожної взятої ним ноти, і гітарист Жан-П’єр Фьолер з Німеччини влаштували складний емоційний діалог, вже цілком вільний і навіть фривольний. А тоді прийшли гранти, які врятували поняття, що джаз — це передовсім свобода. Донецький трубач Валерій Колесников з інтернаціональним проектом ( Боголюбов грав у їхньому складі) відкрився повністю. Їхня вокалістка з Данії Ірена Сточ показала, що значить жити, умирати й оживати знову впродовж кількадесят хвилин, використовуючи для цього тільки джаз, в якому можна все.

Легендарний краківський «Jazz Band Ball Orchestra» з харизматичними музикантами нарешті показав, що таке джазова культура, чим є культура звуку і звучання. Вони б залишилися у пам’яті франківських слухачів як найкращі (ще й говорили про наше місто як про диво), якби не остання позиція останнього дня гарячого джему. Грег Портер, єдиний чорний на фестивалі, вбраний у білу блюзу і чорну шапку-вушанку, своїм голосом збудоражив кожного. Він співав звідти, звідки взагалі взявся джаз.

Публіка розходилася повільно і неохоче, хоч і у всьому центрі міста на той час вимкнули світло. Джазу очевидно бракує. Гарячого джему замало. Ще кілька днів після фестивалю причувалося, що він звучить у каварнях і подвір’ях міста з відкритих вікон та балконів.

Тарас ПРОХАСЬКО, «Галицький кореспондент»