Василь Шкляр / «У мене навіть еротика написана на документальному рівні»
Свій найновіший роман «Чорний ворон. Залишенець» він писав... 13 років. Це твір про повстанський рух у Холодному Яру, у якому кожен факт, кожна деталь базується на архівних задокументованих фактах. Шкляр зі скрупульозною точністю відтворює атмосферу і життя тих років, будуючи у романі альтернативну реальність, куди поселяє головних героїв, яким дає волю жити і діяти на власний розсуд... Про «Залишенця» і не тільки з Василем Шклярем розмовляла кореспондент «ВЗ».
– Вашу творчість умовно можна поділити на три періоди: до «Ключа», від «Ключа» до «Залишенця», і третій, власне, розпочався саме «Залишенцем». Між усіма цими періодами були тривалі перерви...
– Належу до тих письменників, у яких перерви між написанням книжок тривалі. Перший етап – пора становлення. Був тоді під сильним впливом Григора Тютюнника. Наслідувати великих письменників – добра школа. Ернест Хемінгуей свого часу був під впливом Чарльза Андерсена. Андерсена сьогодні ніхто навіть не згадує, а стилем Хемінгуея всі захоплюються. У той час я був обмежений у фантазії, мій початковий період належить до радянських часів, коли треба було шукати якісь «прохідні» теми. Але не соромлюся своїх ранніх творів, навіть хочу видати їх окремим томом. Не всі письменники, які жили за радянського часу, були радянськими. У мене був власний творчий простір.
Потім були 90-ті роки, коли пішов у політику. Наївний був, думав, щось можна змінити... Але тоді політика справді була цікавою. Це був час, коли ще не все вирішували гроші. Нам вибивали ребра і зуби, а ми йшли, йшли... Тоді не було таких можливостей видавати книжки, як тепер. І я ненадовго застряг у політиці. А потім захворів під час риболовлі на лептоспіроз. Потрапив до реанімації… Мене це й струсило. Мовляв, чоловіче, ти вже зазирнув у потойбіччя, пора щось робити. І написав роман «Ключ». Це вже була нова стилістика, динаміка, інтонація. Потім «пішли» романи «Елементал», «Кров кажана».
Роман «Чорний ворон. Залишенець» жив у мені давніше. Я з того краю, який описую. Це жило в мені, як ще був малим, на рівні скупих переказів. Пересічні селяни повстанців називали «бандитами». Тих, хто думав інакше, – винищували. Мій дід був у радянській армії, потім в УНР старшиною, а тоді пішов у повстанці. «Бандити», лісові розбійники хвилювали дитячу уяву. Було у цьому щось романтичне. Потім прочитав спогади Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Ця книжка справила на мене глибоке враження. Почав шукати усі можливі джерела про той час. Збереглися спогади учасників. Уся хроніка тих часів зафіксована у чекістських архівах. На документальному рівні про це писав Роман Коваль, він став моїм літературним редактором, консультантом. Хотів вивчити все про той час. Який тютюн тоді курили, яка зброя була, що їли, що носили дівчата... Мені весь час здавалося – почекай, надійде ще час писати. Настав момент, коли сказав собі: «Сідай і пиши, інакше – ніяк». На збирання матеріалу і написання роману пішло 13 років.
– Момент відпускання книжки, яку так довго писали, був болісним? З’являється ж спокуса вдосконалити, переписати, дописати...
– Раніше ніколи не давав нікому читати свої рукописи. Хіба дружині, бо вона добре знає мову і виступає у ролі коректора. А до цього твору ставився винятково серйозно, тому давав читати рукопис багатьом людям. Анатолій Дімаров, прочитавши, порадив першу назву «Залишенець» перейменувати на «Чорний ворон», бо це класичний твір, і така назва більше відповідає його настрою. Покійний Ігор Римарук читав мій рукопис... Читали прості люди, редактори, які мають смак. Хотів, щоб текст був бездоганним. Сам себе майже не переробляю, я не з тих, хто по десять разів переписує сторінку. У якийсь момент відчув, що рукопис доведено до потрібної мені досконалості. Тоді якраз оголосили конкурс Ліги українських меценатів на кращий історичний роман. Поставив крапку і подав роман на конкурс. Він взяв першу премію.
– З критикою роману стикаєтеся?
– Були закиди критиків, яких не сприймаю. Не люблю про себе читати, та й нема коли, але мені переказують... Закидали, що всі повстанці у мене красиві, а вороги – бридкі. Так, а які могли бути ті вороги, якщо ця орда йшла палити, грабувати і ґвалтувати? Хто хоче побачити красивих москалів, хай читає Серафимовича чи ще когось. Є й геть дурні закиди, що, мовляв, Шкляр не знає, що в Польщі злоті, а не польські марки. Але у той час в Польщі були саме марки. Прискіпливо ставився до кожної деталі. У мене навіть еротика написана на документальному рівні. Все має задокументоване підґрунтя.
– Бажання написати продовження роману не виникає?
– Цей роман – книжка мого життя. Через те бажання щось переписати чи дописати нема. Повертатися до цієї теми більше не буду. Бо у цей роман вклав усе, що міг. На розумовому, ментальному, емоційному рівні виклався повністю. Але останнім часом мене приваблює образ отаманші Марусі. Вона жила на території теперішньої Житомирщини. Три її брати по черзі очолювали повстанський рух. Один брат загинув, на його місце ставав інший. Четвертий брат був священиком, він не мав права воювати, і його місце зайняла молодша сестра, зовсім молодесенька – 16-річна Саша Соколовська, яка взяла собі псевдо Маруся. Під її проводом була тисяча козаків-повстанців – 300 кінних і 700 піших. З нею пов’язано багато містичних речей. Треба буде знайти зовсім іншу форму написання, бо найбільше боюся самоповторів. Думаю писати про неї від імені чекіста. Чув, що за нею весь час полював якийсь чекіст, її земляк, який хотів її вбити, але насправді був у неї закоханий…
Фото автора.