Роман Кісь / Рецепти реукраїнізації від Романа Кіся

На запрошення громадського об’єднання «Поступ» і руху добровольців «Простір свободи» не так давно в Полтаву завітав відомий львівський соціальний антрополог і культуролог, старший науковий співробітник Інституту українознавства імені І. Крип’якевича НАН України Роман Кісь. Формальним приводом для зустрічі пана Романа з полтавцями була презентація його книжок «Квадриґа: невипадкові думки з Високого Верху побіч рудого метелика» та «Фінал Третього Риму. Осторонь Азіопи», але, схоже, головною метою гостя було не це, а живе спілкування із студентською молоддю та міською інтелігенцією.

Ключовим предметом розмови була банальна, здавалося б, тема – українська національна ідея, чітко сформулювати яку, щоправда, досі ніхто так і не спромігся. На відміну від популярної в певних колах концепції «державотворення державотворців» (або, як дотепно закрутив Володимир Цибулько, «роздубови держави»), Роман Кісь бачить іншу перспективу модернізації суспільства, у процесі якої провідна роль належить культурі та всебічному просуванню української мови в різні сфери життя, особливо в містах. Створення українофонного урбаністичного середовища сприятиме піднесенню престижу державної мови і виведе її з розряду милої етнографічної екзотики. «Українство, яке не створить нових потужних осередків власного сенсоутворювання у великих містах (від індустрії розваг та відеоіндустрії на своїй лінгвокультурній основі – до розмаїтих філософських і богословських осередків, кіл постмодерністів чи то мислителів неоконсервативного спрямування, а також розмаїтих субкультур на українській комунікативній основі – диверсифікованих молодіжних субкультурних утворень), – українство без усього цього не буде життєздатним. Ми остаточно перетворимося тільки на віддалену околицю євразійського цивілізаційно-культурного конгломерату (хіба що з певним «мєстним» колоритом)», – переконаний Роман Кісь.

Виступаючи перед полтавською аудиторією, пан Роман неодноразово покликався на чеський досвід й активну гуманітарну політику Президента Чехословаччини Томаша Масарика, за правління якого раніше упосліджена чеська мова посіла панівне становище в ще донедавна німецькомовній країні. Подібні підтримчі дії, ба навіть «позитивна дискримінація», з боку уряду могли б стати у великій пригоді й українській мові, але чинна влада, схоже, не особливо цим переймається, захищаючи натомість «загрожену» російську та готуючи підручники з «общей истории». Між іншим, патріотичні «помаранчеві» попередники «біло-блакитної» команди теж не демонстрували надто помітних зусиль у цій сфері, адже їхня гуманітарна діяльність була здебільшого риторичною і малоефективною – згадаймо, що Концепцію національної мовної політики оприлюднили на сайті глави держави лише за три дні до завершення президентури Віктора Ющенка. А тому за відсутності державного сприяння взяти курс на деколонізацію і реукраїнізацію повинне саме суспільство, причому не лише у зрусифікованих регіонах Сходу й Півдня, але також і на свідомій Галичині.

«Проста аксіома: для того, аби будувати «своє», дбати про «своє», бути мотивованим до дієвого життєтворення чимось «своїм», треба насамперед стати собою, бути собою... Треба вирватися із потоку подій та явищ... Позбутися нарешті отієї убудованості у серіали «бандітскава петербурга», «убойной сіли», чи то «спецназу-2». Потрібно розплющити очі й побачити врешті-решт, що всі оті і «Наш мір», і «Вот так!», і «Даша», і «Шалунья»... (ім’я ж їм – легіон!) – це не наш самобутній світ», – стверджує Роман Кісь. Напевно, саме тому, заради донесення ідеї самовизволення через культуру, львівський дослідник усе частіше відволікається від написання наукових праць і вирушає власним коштом у Харків і Полтаву, поєднуючи через довірливий діалог Схід і Захід.

Сергій ШЕБЕЛІСТ