Михайло Бриних / Книжкове дно – 2010

Наприкінці минулого місяця трапилася одна літературна подія, яка мене надзвичайно засмутила: моя найулюбленіша щорічна книжкова премія посоромилася назвати імена своїх лауреатів. Йдеться про “Золоту бульку”, започатковану три роки тому в межах рейтингу “ЛітАкцент року”.

Нагадаю, що йдеться про першу і поки що єдину в Україні літературну “антипремію”, засновану не віртуальними дотепниками, а доволі серйозною публікою: знаними літературознавцями, критиками та письменниками на чолі з професором Володимиром Панченком.  Першими жертвами цього академічного хуліганства стали романи “Добло і зло” Ірени Карпи (2008) та “Рай. Центр” Люко Дашвар (2009) – резонансні книжки, що здобули чимало пристойних відзнак та схвальних відгуків. Мало хто чекав од поміркованої суддівської бригади “Золотої бульки” таких вибриків. Усе ж таки Карпа і Дашвар, як не крути, – успішні письменниці, й проголошувати їх верховними нездарами літпроцесу – це вияв неповаги до тисячних армій досвідчених і завзятих графоманів. З іншого боку, саме таким вибором творці антипремії грубо натякнули, що насправді їх не цікавлять аутсайдери. Концепція “Золотої бульки” – це простацька адаптація славнозвісної “Золотої малини”, яка також не наважується розгрібати кургани стрічок категорії “Б”, а грайливо обирає своїх антигероїв з-поміж актуальних блокбастерів, котрим це аж ніяк не заважає змагатися між собою за “Оскарів”.

Цього року “ЛітАкцент” міг би неабияк розважити й подратувати літературну спільноту, адже кандидатами на “Золоту бульку” стали Павло Вольвач із поетичною збіркою “Вірші на розі” та Микола Жулинський з грубецьким томом статей “Нація. Культура. Держава”. Такий вибір міг би покласти початок ідейної конфронтації “ЛітАкценту” з іншими літературними роздачами слонів; досить лише зазначити, що Павло Вольвач цього року – один із фаворитів у змаганні за Шевченківську премію, а доробок Жулинського поцінований першим місцем рейтингу “Книжка року” серед літературознавчих видань. Та замість видовищного інтелектуального побоїща ми стали свідками самознищення однієї з найкращих інновацій українського книгопростору.

Навіть не знаю, чи усвідомлюють творці “Золотої бульки”, яке чарівне дитя вони здали у притулок для неповносправних? Краще б підкинули якимсь інтернетівським циганам, їй-богу.

На моє переконання, від однієї “Золотої бульки” набагато більше користі, ніж від заснування десяти нових відзнак “за найкращу книжку”. Бо й так у параді переможців з року в рік бере участь усе село разом із заквітчаною колоною великої рогатої худоби. Кожна друга помітна книжка – або лауреат, або лідер продажів, або ще якась животворна халепа. Таблоїди німують: де їм осягнути всю цю велич книжкового тріумфу?

Відсутність мінімальної уваги до аутсайдерів істотно збіднює загальну картину: немає відчуття простору, об’єму, густини. Зрештою, це ж природне людське бажання: знати, які хробаки та мікроорганізми живуть при самому дні, у холодному мороці? В кожній турнірній таблиці є останні рядки. В кого найгірша  різниця забитих і пропущених м’ячів? Хто кандидат на виліт до другої ліги? В сучасній літературі всі ці запитання не менш актуальні, ніж у дисципліні парламентських боїв чи у м’ясо-молочній промисловості. Й механізм “антипремій” – найпростіший спосіб покинути пустелю переможців, відкрити для себе інші ландшафти. Зрештою, це гра, без якої література в кращому разі черствіє, в гіршому – стає чудовиськом Франкенштайна.

На щастя, “Золота булька” – не єдиний український батискаф. Уже згаданий рейтинг “Книжка року” також пропонує читачам глибоководні мандрівки у царство невдах – було б тільки бажання занурюватися. Щоправда, за свою більш як десятилітню історію “Книжка року” так і не започаткувала власну “антипремію”, але фінальні списки цього рейтингу щороку дають вичерпне уявлення про стан книжкового дна. З найцікавіших підсумків минулого року я відзначу лише кілька. Так, наприклад, серед видань української та зарубіжної художньої класики на останньому 38-му місці бачимо “Роксолану” Осипа Назарука, за якою свого часу відзняли перший український телесеріал. У тому ж таки районі нульової позначки – видання Селінджера, Агати Крісті та Миколи Хвильового.

У дитячій літературі абсолютним нулем оцінили “Білосніжку” братів Грімм, “Улюблені казочки для малят”, “Улюблені чарівні казки”, а також книжку-мрію багатьох маленьких геймерів: “Warcraft: Легенди”. До них печально туляться завсідники вершин – Іван Франко та Леся Українка, чиї дитячі твори у виданнях київського “Факту” експерти загнали у тьмяні низини.

Поміж найгірших книжок, написаних сучасними українськими письменниками, – ще більше несподіванок. Наприклад, “Львівська сага” Петра Яценка, яка здобулася на чудові читацькі відгуки, та “Магія театру” Марини та Сергія Дяченків, чия інша книжка – “Ритуал” – визнана однією з найкращих у жанровій літературі. Натомість аутсайдери жанрової прози – це найуспішніша письменниця України (за версією журналу “Главред”) Сімона Вілар та її бестселер “Поєдинок суперниць”. Більш як мільйон проданих примірників не врятували цю авторку від дошкульного бублика у рейтингу “Книжки року”. Міла Іванцова та Маріанна Малина (найяскравіші дебютантки останніх років) –також на дні. В поетичній клоаці опинились Павло Мовчан зі збіркою “Ти” й книжка під назвою “Пронзітєльниє істіни” київського видавництва “Амадей”.

Як бачимо навіть з цієї бліц-екскурсії, дистанція між переможцями і переможеними – суто парадоксальна й умовна. Деякі з аутсайдерів “Книжки року” легко могли б помінятися місцями з лідерами, і такі стрибки з жердинами навряд чи когось здивували би більше, ніж участь Ніколаса Кейджа у бездарних кінофільмах його ж власного виробництва. Проте “Золоті бульки” варто було б роздати всім, хто залишився квачем: навіть на заштатному параді без них якось нудно.