author@ counterpropaganda.in.ua / перше враження [запис перший та другий]
[запис перший]
Я тримав у руках пузатий футляр.
На чорній, синтетичній матерії, під великою літерою «О», був напис «okley» «usa». З одного боку висів пластмасовий карабін, щоб чіплятись до поясу, поряд з ним «собачка» блискавки. Я потягнув за неї, щоб відкрити.
Малий хлопчина, який приніс окуляри, в цей час уважно роздивлявся мій фотоапарат і щось казав продавцю.
Коли я витягнув телефон, відповідаючи на дзвінок, його очі засяяли радістю.
Я не розумів ні їх англійської, ні якої іншої мови, тому дав за покупку десять доларів.
Гроші чоловік взяв, але не переставав бубоніти, показуючи однією рукою п’ять пальців, а другою наче підзивав підійти ближче.
В цей час, на склі вітрини з’явились оптичні приціли, запальнички «Zippo», ліхтарики.
Місця було небагато, тому малий тягнув мене за рукав, обертаючи навкруги, щоб я побачив, підвішену під стелею військову амуніцію.
Всередині футляру, був повний комплект. Я замкнув блискавку. Вирішив, вийду з магазину і перевірю їх якість вже у машині.
Але продавець міцно тримав за рукав, не відпускаючи.
Малий протягував черевики з жовтої шкіри, показував пальцем на них і на окуляри, руками ніби з’єднував предмети між собою.
– Они говорят, что это ботинки солдата, которому пренадлежали очки.
Почув я за спиною голос Абдули. Він промовив всі слова вірно, але трохи з акцентом.
– Они хотят, чтобы я и их купил?
Спитав я.
– Да, здесь покупают только местные, а на них особо не заработаешь. Ты первый турист, за последние пару месяцев.
Промовляючи слово «турист», Абдула посміхнувся.
– Почему я должен покупать ботинки?
– Ты не должен, просто очки и ботинки продал один и тот же американец.
– Продал, или поменял на героин?
Абдула посміхнувся, для нього це не мало ніякого значення.
Мутне від бруду, завішане різним мотлохом скло вікна, насилу пропускало в приміщення світло. Люди на площі рухались, ніби у китайському театрі тіней.
– How much?
Спитав я, беручи у руки черевики.
– Все вместе 100$.
Синхронно перекладав Абдула.
Я уважно оглянув шкіру і побачив всередині правого черевика темну пляму. Підошва була така, наче нею ні разу не ступали на землю.
– Дам 50!
Тільки я став почувати себе мародером, як погляд очей хлопчини все повернув на свої місця. Я спостерігав такий погляд у дитини, яка кожного року ґвалтувала, та викидала на смітник новорічну ялинку. В них бачилось збудження.
Хлопчина- продавець, кривлячи личко принюхався, ніби вже передчував майбутній сморід від мого тіла.
Тепер і вся лавка виглядала, як засідка для пограбування. Я спробував зробити крок назад і уперся в спину Абдули. Він чомусь навіть не поворухнувся, стояв мовчки, піднявши руку вгору, наче попереджуючи когось. Я почув гуркіт. На площу в’їхали військові машини.
Всі почуття легкості та гармонії, які полонили мене зранку, тепер хижо всмоктували великі, чорно-білі дитячі очі. Я хотів відвести погляд, але повсюди натикався на зброю, ножі, сокири, іржаві рушниці, чорні дула «калашниковых», – здавалось під магазинним крамом, заховався добрий десяток людей.
Я раптом зрозумів, що навіть вискочивши на вулицю марно було сподіватись на допомогу. Відомо, що військові вбивають кожного, хто наблизиться до конвою. Для них немає ніякого значення будь то дитина, жінка, чи іноземець, скуповуючий трофейне майно. Вони будуть стріляти в голову, фотографувати і згодом сперечатись розглядаючи знімки, у кого з них колір вийшов красивіший. З кольорами у цій країні скрутно, адже природній лише зелений.
Штовхаючи спиною Абдулу, я зміг сховати тільки свій погляд. Я міцно заплющив очі, і знов потягнув за блискавку, швидко витягаючи і одягаючи окуляри, мов вони протигаз.
Я тривожно прислухався, боячись розплющити очі.
Поволі гул у вухах розділився. Спочатку спурхнув вбік, ніби зламаний вентилятор, звук двигуна моторолеру. Потім у гору потягнув літак. Я почув голоси людей і відчув, як хтось смикає за рукав пирухану.
– Они говорят, что согласны!
Я розплющив очі. Крізь смарагдові скельця сонцезахисних окулярів, розгледів доброзичливу посмішку батька, якийоднією рукою притискав до себе сина. Я протягнув дві двацятки, хлопець вихопив їх із моїх рук і радісно вибіг на площу.
– Нам пора выезжать, следующий патруль через два часа, если поторопимся – вернемся в город до заката.
Абдула взяв мене за руку, і повів до машини, демонструючи всім, що ми разом. Я підкорився, йдучи поряд ніби слухняна дитина, поволі розуміючи, які іноді різні значення мають речі, коли ти їх намагаєшся розгледіти.
[запис другий]
Червона ганчірка, на краю зливальниці кровила, мов сира печінка. Коли бризки окропляли її, русло тонкого струмка ширшало, ніби від поштовхів пульсу.
Я стояв під душем, підставивши лице холодним струменям води і уявляв себе під дощем.
На мить, тонкі стіни пропустили тиху дівочу ходу і я ніби побачив, як смаглява рука вже відкриває двері у вану кімнату.
Але це фантазія, бо навіть очі служниця оберігає, так наче короткочасна зустріч зі мною нашкодить їх цноті.
Я згадав Санто-Домінго, як тиждень тому сам ховав погляд, від зустрічі з чорношкірою прибиральницею. Мулатка у короткій спідниці так згинала струнке тіло, що безпечніше було замовляти квитки на літак, у барі біля басейну.
Я дочекався поки хода стихла, і загорнувшись у полотенце швидко перетнув коридор.
Моя кімната була зразу напроти.
Вдягаючись, я знов згадав домініканку, її звали Ліонела і на відміну від місцевої Фарішти, в неї були зграбненькі ступні і бадьорі сідниці, немов два круглочеревих солдатика. Хоча і Фарішта теж була нічого, личком дуже мила.
Я відмахнувся від спогадів, уявляти решту зараз не мав часу, треба було поспішати. Абдула зателефонував і запросив за чверть години на вечерю.
Одягнувшись, я витягнув куплені сьогодні речі. Черевики зразу заховав у сумку, а окуляри залишив, вирішив зараз їх
оглянути.
Хоча кімната була велика і пристосована до комфортного життя, я не розпаковував валізи і не розкладав речі у шафу. Не мало значення скільки часу я, планував перебувати у готелі, на те щоб з’їхати завжди потрібно лише п’ять хвилин. Така звичка.
Всі вікна будівлі дивились на оточене високим забором подвір’я. Чистий та одягнений у європейський одяг, я попрямував на балкон, який йшов вздовж всього поверху.
Таку кількість колючого дроту і битого скла на даху, я бачив лише раз, у готелі, у передмісті Каракасу. Краєвиди та зброя
охорони там були наче інакші, а відчуття постійної тривоги, таке саме.
Сівши на зовнішній блок кондиціонеру, який стояв просто на підлозі, я почав крізь окуляри, оглядати все навкруги. Першим, м’яке зелене світло знищило сіре марево, що панувало у небі дотепер. Потім алюмінієвий колір дула автомату «калашникова», обернувся у льодяниковий, а вояка, який на нього опирався під час розмови з однослуживцем, став походити на мураху, або жука. Такі збіги були дивними. На мить здалось, що а ні повітря, а ні люди вже не ворушаться, все навкруги ніби розмістилось у середині прозорого, зеленого бурштину, який я роздивляюсь, крутячи навкруги головою.
Я швидко зняв окуляри і твердо вирішив відмовитись сьогодні від гашишу, трохи злякало чудове відчуття зеленого світу навкруги.
Куріння чарасу, було формою традиційного дозвілля, на кшталт нашого пияцтва. Але декілька днів перебування тут,
переконали, що це ще і багатовікова традиція спостереження. Місцевим жителям просто цікаво споглядати, як поводять себе обдовбані іноземці.
Згадались слова компаньйона, коли він виголошував напутню промову перед подорожжю, у ресторані варшавського ІнтерКонтиненталю:
«Місцевим там взагалі подобаються всі чужинці, всупереч поширеній думці, про традиції, шаріат. До сьогодні там діють та виконуються давні закони гостинності. Чого не скажеш про нас. І взагалі, я глибоко переконаний, що чутки поширюємо ми – всі ті, хто хоче обдурити, пограбувати, або привчити місцевий люд до традицій своєї цивілізації».
Я вірив своєму товаришу, хоча ніколи не чув, щоб він призначав зустрічі в іншому місці, та залишився тверезий до їх закінчення.
Першою ж моєю справою після реєстрації у готелі, була організація та сплата за військовий супровід до аеропорту німецького колеги. Вийшло так, що його несподівана хвороба безжально знищила всі намічені для відрядження плани.
Чоловік, забувши про про свої вкладені гроші, забарикадувався у номері "Gandamack Lodge", і знадобився психіатр, щоб умовити його роззброїтись.
Коли я поцікавився у Абдули, чому він з таким гарним настроєм телефонує і домовляється про зустріч з військовими? Він відповів прислівям: «волосся для піхви не захист». Виявлялось що озброєна охорона, броньовики, мають тут значення тільки, як предмети престижу.
Згодом його тлумачення позвучало так: «треба бути дійсно мужнім, або зовсім дурним, щоб їздити по місту на броньовику з охороною».
По дорозі Дітера, так звали німця, тримали два регочучих вояки. Час від часу вони викрикували англійською: «Увага хтось перешкоджає руху!»
Я добре пам’ятаю, що вперше страх відчув тоді, коли побачив злітаючий у небо його літак. Відчуття було схоже на те, що переживає дитина, навчаючись плавати, коли її залишають на самоті з невідомістю мороку глибини води під ногами.
Дивовижно, як швидко розум сприймав нову дійсність. Пройшло лише декілька днів після приїзду, і я вже чудово розумію, що таке вантажівка з вибухівкою, і що очі кожного зустрічного – є очима смертника, якщо насмілитись і уважно до них придивитись.
Несподівано, поряд почувся трохи сиплий голос Фарішти, який покликав мене до вечері, повертаючи до дійсності.