Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Хвороби зростання. Чи варто писати поезію після 20-ти?

Часом поетами - а не лише нареченими - теж стають «із розрахунку». Сучасна молодь охочіше береться писати вірші, тому що заздале­гідь планує свою літературну кар'єру. Стаєш автором кількох поезій - і з ними вже можна по­даватися на конкурси й брати участь у всіляких читаннях та слемах. Так здобувають славу без жодної надрукованої збірки. Зрештою, навіть щоб її видати, потрібно значно менше часу і грошей, аніж на роман. Згодом юний віршувальник може піти у творче забуття або перекинутися на «доросліший» жанр - прозу.

А буває, коли зрілі поети «ті­кають» у прозу, але ці дебюти не завжди вдалі навіть для класи­ків літератури. Такі метамор­фози змушують задуматися, чому в якийсь момент в автора виникає потреба висловитися прозою і що це тоді - творча еволюція чи свідчення, що він вичерпав себе в поетичному слові? І навпаки, чому так мало прозаїків переходять на пое­тичну форму висловлювання?

ПРОЗА «НА ЗАМОВЛЕННЯ»

Прозову творчість деяких сучас­них поетів, що заявили про себе наприкінці 1980-х, можна на­звати прозою на вимогу. Період перебудови, як і належить пере­ломним історичним станам, потребував нових літературних форм та сюжетів. Він і став тим замовником скандального ро­ману «Польові дослідження з українського сексу» поетеси Оксани Забужко, що народився в новоствореній незалежній дер­жаві. Про відверті речі заговори­ли відкрито, детально та без мета­фор. Навряд чи інтимна лірика могла б так усе відтворити. В од­ному з інтерв'ю письменниця зі­зналася: поезію пише для себе, водночас проза завжди тво­риться для друку, тобто з дум­кою про те, що текст хтось чита­тиме. Тому прозовий твір - апрі­орі сконструйований світ із виваженими висновками і влас­ною ідеологією. Якщо у віршах митці себе висловлюють, то про­зою просто спекулюють. Текстуальна гра, іронія, бу­фонада - нові художні засоби часів перебудови, завдяки яким Юрій Андрухович осучаснив по­езію. Згодом їх також застосував у своїх романах. Відповідно за прозу взявся не задля творчих експериментів. У своєму пер­шому романі «Рекреації» пись­менник означив відродження української літератури до життя. Месіанський пафос автора по­мітний і в художніх творах, і в інтерв'ю. Він зовсім його не при­ховує, тому дозволяє собі видати цикл розмов із самим собою за роман, заманюючи читача пі­кантною назвою «Таємниця». Мабуть, саме тому журналісти видання «Одесская жизнь» у своєму ексклюзиві з «героєм на­шого часу» представили його так: «Не священик, але Патрі­арх». Цікаво, якщо епатаж і ба­лаган - це героїзм, то чи буває буфонада героїчною в найкра­щих епічних традиціях? Ху­дожні засоби та форми, врешті, виявляються неважливими, бо ні до чого не можуть зобов'язати сучасного митця: «Жоден автор нічого «не повинен». Хіба що на­магатися завжди писати добре й не обманювати ані себе, ані ін­ших. Яку він вибере для цього форму, в принципі не так і важ­ливо. Різниця між поезією та прозою радше несуттєва і зводиться загалом до зовнішніх, графічних ознак: записати те, що хочемо сказати, строфами чи абзацами. Свого часу я відчув, що маю достатньо строф (адже був автором кількох сотень вір­шів), і став писати прозою. Од­нак зі світоглядного чи естетич­ного погляду це було не запере­ченням попередньої лінії, а її плавним продовженням». По­гані літературні твори, на думку письменника, з'являються не че­рез те, що написані в недореч­ний для того час чи не у відпо­відній формі. Вони виникають, «коли авторові насправді ска­зати нічого, а він усе-таки щось плете, бо виконує якийсь уявний обов'язок перед читачами, кри­тиками і самим собою». Що варто робити митцям у таких випадках, Андрухович не розпо­вів. Можливо, заспівати.

ПОЕТИ В «ТВОРЧІЙ СТАРОСТІ»

Літературне амплуа змінюють із внутрішніх причин, такий перехід можна сприймати як спроби жанрово урізноманіт­нити письмо чи як логічне про­довження творчості. Саме твор­чими етапами вважає ці зміни поет і прозаїк Іван Андрусяк. У кожного митця вони відбува­ються індивідуально в певний час. Вік і письменницький до­свід тут не визначальні. Проте кожен має пережити період із максималістськими потягами до експериментування, а ко­лись «піти на пенсію». Інша справа, що жанрові межі є та­кими нечіткими й суперечли­вими, як і стадії авторської ево­люції: «Є прозова поезія (багато хто саме так характеризує по­пулярний сучасний верлібр), є поетична проза, є, зрештою, особливий жанр поезії в прозі, є ціла низка інших межових та експериментальних жанрів. Я за своїм світовідчуттям не про­заїк - у мене мислення пое­тичне, таке, що ґрунтується на метафорі, а не на сюжеті. Однак майже кожен віршувальник рано чи пізно відчуває бажання розширити межі свого худож­нього мовлення, спробувати нові можливості, які відкрива­ються під час роботи з іншими видами чи жанрами літера­тури».

Коли саме настає «творча старість», Андрусяк відповідатине береться. У кожного автора, за словами поста, вона перебі­гає по-своєму: «Хтось, як мій друг і колега Степан Процюк, після тридцяти не силувано, а цілком природно перестає пи­сати вірші й переходить на прозу та есеїстику, а хтось, як один із моїх найулюбленіших поетів Микола Бажан, може і в глибокій старості творити пое­тичні шедеври».

Для автора численних пое­тичних збірок Анатолія Дністро­вого літературна діяльність - вияв егоїзму, а будівельним ма­теріалом для неї є будь-який життєвий досвід. Відтак прозаї­ками стають, коли поезія вже не може його вмістити. І навпаки, вірші треба писати змолоду, бо саме тоді митець здатний якнайвлучніше вловлювати й вислов­лювати миті, з якихвони тво­ряться. Після романів, на думку письменника, братися за поезію не варто. Вона може якісно по­страждати, якщо, звісно, йдеться про літературний жанр, а не про любовні пригоди. Можливо, й справді шлях будь-якого автора має пролягати від метафори до сюжету, і повернути назад - означає схибити. Однак поетам властиво блукати. У пересічній свідомості це неодмінно роман­тичні мрійники чи гульвіси. З ві­ком миритися з цим статусом, погодьтеся, стає все важче. У прозаїків такі проблеми вини­кати не повинні. Придумувати сюжети значно відповідальніше та складніше.

Молода авторка поетичної збірки «Біле Благо» Галина Тка­чук вирішила взятися за напи­сання роману з внутрішніх при­чин. Але, крім того, керувалася «елементарним бажанням від­творити щось таке, що було би зрозуміле іншим». Адже віршо­вані форми не завжди давали змогу досягти цього ефекту. По­езію і справді читатиме не ко­жен, не всім вона «по зубах». Але мова не про те, що вона не­доступна масам. Важливо, щоб це не були суцільні метафори. Як казав послідовний прозаїк, польський письменник Вітольд Гомбрович, поет - істота, яка не в змозі виразити себе, бо мусить висловлювати вірш. Так і вихо­дить, що прозовий текст через його відносно більшу відкри­тість читачеві обирають ті, хто турбується про інших.

ДИТЯЧИЙ СВІТОГЛЯД

Коли поети розмінюють вірші не просто на прозу, а на дитячі оповідки, навряд чи можна го­ворити про якісь творчі етапи. Хочеться думати про зміну сві­тогляду. Іван Андрусяк вважає, що до дитячого тексту треба «дозріти» морально: «Є пре­красні письменники, до того ж молоді, які власних дітлахів ще не мають, але дуже успішно пи­шуть для них. Оксану Лущевську чи Зою Жук, приміром, не лише мої малявки, а й я сам із задоволенням читаю. Тож це навіть не від віку й досвіду за­лежить, а радше від світовід­чуття...» Іван Андрусяк віршує майже половину свого життя. Свою першу суто прозову книж­ку написав чотири роки тому. Дебютував дитячою повістю «Стефа і її Чакалка». Не дивно, що поетові одразу поставили діагноз, мовляв, із роками «здитинів». Хоч як парадокса­льно, автор вважає, що завдяки письму для маленьких чита­чів подорослішав. Адже за тек­сти для дітлахів письменник має відповідати по-дорослому. Вони дуже довірливі й вразли­ві. А ще надто чутливі до ди­дактичного тиску.

На думку поета Романа Ски­би, для того щоб писати вірші для малюків, спілкуватися з ни­ми не обов'язково. Понад те, ав­тор не має читати їм свої вірші, адже таким чином виказує, що невпевнений у тому, що творить.

Тому хоче на комусь випробувати свою творчість. «Як правило, ди­тячу літературу класифікують відповідно до віку, а інколи на­віть статі її читачів. Приписують їм ті чи інші книжки майже як ліки: це для дошкільнят, а те можна давати дітям молодшого шкільного віку. Чому б не дозво­лити малюкові самому обирати, що і коли читати? Якщо вже чи­тачів сприймати як пацієнтів і думати про наслідки від різних передозувань, то тексти для до­рослих також варто розмежува­ти і «відпускати за рецептом», - вважає він.

ЕСЕЇСТИКА ЯК ПОРЯТУНОК

Поети частіше «граються» фор­мою, прозаїки - сюжетними елементами. Не дивно, що зну­джені формотворчістю віршу­вальники вдаються до есеїстики, щоб розширити свої мож­ливості. Адже це чи не найліберальніший жанр. Чого тіль­ки не дозволяє авторові. Звісно, якщо в нього є елементарнепо­чуття творчого смаку. Почат­ківцю, наприклад, замаскувати невдалі текстуальні прийоми. При цьому зачинати свою пись­менницьку діяльність з есеїстики наважуються одиниці. По­при характерну ідейну спонтан­ність та всеохонність, вона «смакує» не всім. Приваблює насамперед тих читачів, які від­мовляються від «легкого чтива» заради концептуальної гри з текстом чи інтелектуального штурму. В Україні популярності суто на есеїстиці не заживеш.

Романістам, за словами Юрія Андруховича, потрібно мати по­чатковий прозовий досвід. «За­біги на короткі дистанції» - за­вдовжки в оповідання - необо­в'язково допоможуть його на­бути. Романи самого письменника починаються з есеїстики: «Мої есеї - найчастіше своєрідні прологи до романів, промацу­вання ідей, з якими ще дове­деться працювати. Це не озна­чає, що їхня роль суто допоміжна, навпаки, вона визначальна». Не­рідко до збірників есеїв потра­пляють записки письменників, зроблені в різний час. Тоді, хоч би який диявол там сховався, ав­тор завжди може виправдатися. Усі суперечності, мовляв, є на­слідком того, що погляди зміню­ються, а рукописи не горять.

Міркуючи над питанням, що таке література, Жан-Поль Сартр діагностував у XX столітті кризу поетичного слова. Гово­рити про тенденції в багатома­нітній сучасній літературі, а тим паче обґрунтовувати їх із пози­ції відповідності «духові часу» завжди ризиковано. Насампе­ред тому, що все в теперішній культурі змінне й перехідне. Відтак, якщо поети стають про­заїками, не варто сприймати це як поетичний апокаліпсис. Ко­жен автор має на це право. Скільки треба написати віршів, перш ніж наважитися на такі зміни, - питання, що залиша­ється відкритим. Мабуть, у кож­ного митця є свій внутрішній «лічильник». Він визначає, коли поетичні рядки варто замінити на прозові, почати експеримен­тувати чи перестати писати вза­галі. Але, на відміну від біоло­гічного годинника, нерідко по­миляється.

Автор: Катерина Міщук

http://www.ut.net.ua >