Ігор Бондар-Терещенко / Рецензія на книгу "Дітки з клітки" Назара Крука

Якщо тримати на думці відомий цикл Роберта Ладлема про Джейсона Борна – таємного суперагента американських спецслужб – то читати «Мисливців» Назара Крука буде значно легше. Принаймні однією з ліній читання цього бойовика-трилера стане методологія порівняння західного оригінала з його українською інтерпретацією. Але це зовсім не означає, що наразі перед нами переспів, хоч так само, як його американський колега, герой «Мисливців» може перетворити звичайну кулькову ручку на смертельну зброю, і вирощений він також у конторі-Санаторії з вивчення паранормальних явищ і створення надлюдей. Хіба що допіру він із приятелем зумів-таки вирватися з-під опіки Контори – надсекретної організації, створеної урядами дев’яти могутніх держав «для підтримки спокою та миру, для порятунку світу від воєн та відвернення можливої зовнішньої загрози, для створення механізму розвитку людства у вірному напрямку й відсікання негативних тенденцій, і так далі, і тому подібне, і бла-бла-бла», як іронізує один із головних героїв з цієї складної (але необхідної для жанру психологічного трилеру) інтерпретації феномену сучасної розвідки.

Таким чином, роман «Мисливці» – це, радше, тематична інтерпретація, чи пак сурогатна версія солодкавого заморського кіно-бестселера, більшість з яких зазвичай виявляться заслабкими для наського читача, що звик до значно жорсткого видива-чтива на кшталт кримінальних опусів Андрія Кокотюхи і, якщо згадати, то й батька українського бойовика Леоніда Кононовича. Але, якщо чесно, то герой роману Крука вже не той колишній підліток-вбивця Джокер – невгамовна дитина індиго, чия історія розпочалась у першому романі «Звірі» Назара Крука, і для якого смак дитинства – це смак крові. Тепер це «немолодий п’яниця, що працює редактором задрипаної районної газетки», як удавано сумно й водночас хитро значить він сам про себе, проте його колишнім батькам-вихователям, по-перше, відомі прийоми професійного вбивці, по-друге, їм знадобилися екстрасенсорні здібності його колеги Макса, який мешкає у Києві. Тим паче, що одного з тих шефів-батьків вбито.

Загалом «українського» забарвлення у романі чимало. Так, шефи Контори мають якісь язичницькі прізвиська Князь, Нестор і Жарох, і лише одного з них кличуть на західний копил Доком. «Націоналізувати» цю спокусливу тему «буржуйських» експериментів із людьми вже, пригадується, намагався Кузьма Скрябін у психологічному трилері «Місто, в якому не ходять гроші». Це так само була антиутопія про секретний санаторій під Києвом, але в Назара Крука все набагато крутіше. У «Мисливцях» важить не так дія, як добре виписана емоція, що цій дії передує і яка її «психологічно» оздоблює. Діалоги героїв, з одного боку, дещо передбачувані, з ходульно-кінематографічними обертонами і модуляціями, але, з іншого боку, це неабияк сприяє читацькій довірі до тексту. Іноді притлумлена енергетика твору сподобається споживачам справді вишуканого «аналітичного» і водночас «дієвого» продукту, автор якого не зациклюється на жодному з цих питань.

Загалом майже все у «Мисливцях» в міру дозовано: і кабінетні розмови з глибокодумними паузами, і промацуванням свідомості співрозмовника, і безпосередні акції суперагентів, коли один екстрасенс заздалегідь тицяє другому вбивці під носа чотири пальці (що означає чвірку озброєних противників) і далі вже спрацьовують рефлекси ліквідаторів старої школи, а все довкола летить шкереберть. Тим паче, що обом друзям-героям – Джокеру і Максові – тепер доведеться працювати у тісній злуці, оскільки один із них лише зомбує людей, ну а другий, вибачте, так само легко ліквідує. Утім, встежити за діями обох і заодно насолодитися професійно виписаними сценами не лише насильства, але й психологічними епізодами – з дією гіпнозу, параної, мало не телекінезу, якими блискавично володіють ці зомбовані «дітки з клітки» – можна тільки по ходу дії. Себто не відриваючись, до кінця. Саме так, навхильці, ковтають таку легкотравну й гостросюжетну прозу в наш заклопотаний снобістсько-інтелектуальними ігрищами час.

Ігор Бондар-Терещенко

Друг читача