Мистецька аґенція Арт-Вертеп / Богдан Шумилович: ‘Марґінальне дуже часто і є найцікавішим’
«MediaDepo» – ініціатива, яка прагне до синтезу практик сучасного мистецтва та технологій. Проект щороку представляє різножанрові твори, які визнані кращими чи вартими уваги на відомих європейських медіафестивалях, влаштовує обговорення та демонстрації медіапроектів. Цього року проект відбувався 28 серпня-4 вересня під гаслом «Чому страждає Прометей?» (мистецтво у добу технологічних катастроф) та був присвячений 50-річчю польоту людини у космос та водночас 25-річчю Чорнобильської катастрофи. Наразі «MediaDepo» лишається єдиним проектом в Україні, що надає можливість ознайомитись із свіжим відео провідних світових фестивалів нових медіа.
Юрко Вовкогон: Перед початком «MediaDepo» Ви назвали медіамистецтво марґінальним. Що Ви мали на увазі?
Богдан Шумилович: Марґінальне дуже часто і є найцікавішим, бо воно не впорядковане сильним струменем ринку. На противагу ринку — експериментальне мистецтво можна показати на фестивалі. У світі медіафестивалів – це мейнстрім. На них презентують твори, які становлять авангард сучасного мистецтва. Тут можна побачити експерименти, загалом всі нетипові речі, які не практикуються в академіях.
Подібно до мистецтва перфомансу, яке демонструють на фестивалях для тих, кому це потрібно, а це – дуже мала група людей.
Ю.В.: Цього року «MediaDepo» вперше проводилоcь поза рамками львівського Тижня актуального мистецтва. Чи можна сказати, що воно стало самостійним фестивалем?
Б.Ш.: «MediaDepo» не можна називати фестивалем. Нині це проект, котрий розвивається, збагачується і зростає до рівня фестивалю.
У найпростішій формі «MediaDepo» міг би бути фестивалем відеоарту й анімації. Тобто тут достатньо знайти авторитетне журі й хоча б 1000 $ призу. Тобі б одразу знайшлися молоді люди, які би креативили на задану тему. Тому я й не називаю «MediaDepo» фестивалем, тому що він не має жодних ознак фестивалю — як-от вибірка, жюрі, змагання, дискусії тощо.
Фестиваль – це найкращий форум, куди з’їжджаються люди, спілкуються, дивляться, знайомляться, “позичають” один в одного або хизуються один перед одним, а «MediaDepo» всього цього не має. Це поки що навчальний проект, він має на меті показати, що існує таке мистецтво, пояснити, що таке медіамистецтво, зачепити людей різними провокаціями.
Ю.В.: Якщо орієнтуватися на таке тлумачення, то чи є взагалі в Україні медіафестивалі?
Б.Ш.: Ні, колись були, вже немає.
Ю.В.: А медіамистецтво в нас є?
Б.Ш.: Є, і досить непогане. Для прикладу, я зустрічав кілька кураторів із Польщі, які вважають, що в Україні домінує медіамистецтво. Просто в 1990-х у нас активно експериментували: майже всі художники, так звані метри сучасного мистецтва, які працюють в різних жанрах, тим чи іншим способом використовували техніку.
Якщо візьмемо, скажімо, перформанс Кауфмана 1993-го року «Листи до землян» - він збережений винятково як відеотвір, нічого іншого не збереглось. На Заході це відбувалось у 1960-х – взаємодія між перформансом і відео. Ці два жанри там народилися разом. В нас у 1990-х вони також діяли разом.
Цього року ми показували відоме відео Вєжиковського й Чічкана «Атомне кохання» - в Україні його бачило кілька людей. Чічкан має ідентичність художника-провокатора, живописця, фотографа. Але на Заході він часто показує відео. Так само й Ройтбурд. Тому в декого за кордоном склалось враження, ніби українське мистецтво має домінуючу медійну складову. Але це не зовсім так.
Ю.В.: Минулого року Яніна Пруденко читала лекцію про історію українського відеоарту. Чи з’явилося щось визначне, нове, яскраве за цей рік в Україні?
Б.Ш.: Я почав досліджувати львівську медіамистецтво і вийшов на мистецькі тусівки, такі собі маленькі групки, як-от група навколо Чубая, Аксініна, Сагайдаківського. Для мене найцікавішою є тусівка навколо Сагайдаківського, де спілкувалися люди, які одні з перших почали використовувати медіа у своїх творах (хоча Ілько Лемко каже, що «Вуйки» і львівські хіпі навіть робили власні фільми на 16-міліметровій плівці, але нічого не збереглось).
Цього року мені принесли твори такого “суперзавернутого” львівського художника, який ніде не фігурує. Він робить звук на бобінах (старі бобінні магнітофони) – просто фантастичні звукові композиції. Так я відкрив для себе цього чоловіка. А з іншого боку – відео Андрія Боярова 1989-го року – найдавніший на сьогодні свідомий твір відеомистецтва, зроблений в Україні. Якщо на минулорічній лекції Яся казала про 1993 рік як про найдавнішу точку відеоарту, то тепер маємо 1989-й.
З новими, молодими авторами – найскладніше. Власне, це те, для чого працює фестиваль – щоби молоді могли показатися, їх там можуть ганити, хвалити, неважливо. Молоді художники роблять непогані медіароботи, але досі мало де показують. Наші дуже гальмують із виходом назовні. Нарешті цього року аж троє українців потрапили до шортлісту фестивалю WRO.
Ю.В.: Чи є в нас публіка, здатна сприймати медіамистецтво. Якою була публіка «MediaDepo» цього року?
Б.Ш.: Публіку я її, на жаль, не відслідковую. Мене дивує, що люди постійно приходять. Складно сказати, чи є якась якісна зміна. Люди сидять, слухають, може, їм і справді цікаво. А кількісно – відвідування росте. На першому «MediaDepo» в нас було троє-п’ятеро глядачів, а зараз більше сотні збирається.
Ю.В.: Чи передбачало проведення «MediaDepo» водночас із Днями мистецтва перформансу, що публіка, яка прийшла на перформанс, має більше шансів зрозуміти медійні речі?
Б.Ш.: Так, у медійному мистецтві дуже багато перформативного. В цьому нема нічого дивного. Медійне мистецтво не має виробленої термінології, морфології, воно ще до кінця не окреслене. Тому медіамистецтво якнайкраще підходить до перформансу. Бо вони з одного кореня походять.
Адже перформанс спочатку робився як ефемерне мистецтво, яке не повинно було фіксуватися, бо робилося наживо в часі (відповідно – не продаватися), але ринок взяв своє. І тепер його можна і продати, і зафіксувати на відео. Згодом виник жанр відеоперформансу, далі – жанр інтерактивних інсталяцій, коли перформує якщо не художник, то глядач. Така-от постійна взаємодія.
Ю.В.: Чого нам бракує для повноцінного медіафестивалю?
Б.Ш.: Та нічого не бракує, в принципі, вже все є. Матеріалу вистачає, публіки теж вистачить. Лишаються суто фінансові й організаційні моменти. Немає зацікавлених великих компаній.
В Києві відбувався фестиваль KIMAF, міжнародний фестиваль медіамистецтва, відбувся двічі чи тричі завдяки Фонду Сороса. І київське медіасередовище виросло завдяки ньому. А коли Сорос пішов – фестиваль занепав. Останньою спробою була організація виставки «Коли технології стають мистецтвом» за підтримки компанії «НР». Там були медійні інсталяції, відео, інтерактивні інсталяції, успіх був великий. Але «НР» підтримав це тільки раз, бо це дорого коштує.
Найбільш імовірним є те, що таким фестивалем могла б зацікавитися компанія, яка працює в напрямі розвитку технологій, камер, інтернету, але не програмування.
Ю.В.: Що планується на наступне «MediaDepo»?
Я б хотів, щоб це був фестиваль фестивалів, де б показували роботи призерів численних європейських медійних фестів. Або хоча б позбирати медійні арт-продукти в сусідів: росіян, поляків, словаків, чехів, сербів...
Немає ринку, і це проблема, тому справа важко рухається. Медіамистецтво має робити або художник, схиблений на інженерії, або інженер, який цікавиться мистецтвом, а таких дуже мало. Хто розуміється на комп’ютерах – йде в програмісти і заробляє гроші, йому нецікаво бавитись у мистецтво. З художниками та ж історія – всі хочуть продаватись. Тому пишатись перед світом в медіамистецтві нам поки нічим. Але вода камінь точить...