Анна Марія Йопек / Анна Марія Йопек і світло, яке її виказало
Думаю, що так само, як і я, 14 вересня цього року київська публіка чекала від польської співачки Анни Марії Йопек світлого і натхненого концерту. Таким він і здавався, коли Анна Марія віталася з залом, грайливо проспівуючи українські слова зі свого охайного паперового нотатника, називала малий зал консерваторії прекрасним і фольково зазивала до затишної польської гостини. І все ж мені здається, що музичний текст Анни Марії Йопек не був однозначно комфортним. Здається він чинив вишуканий, інтелектуальний супротив. Змушував відкривати нове upojenie[1], у якому відправною точкою для глядацького і слухацького сприйняття могли стати несподівані речі. У моєму випадку ними стали – раптова темрява, яка запала в залі на початку концерту, і надто яскраве світло, яке, вже за хвилину, стало незапланованим супроводом концерту. Я далека від бажання трактувати це нашарування або подвоєння у містичних чи трансцендентальних категоріях. Це сталося через випадковий перепад напруги, але нічого не заважає випадковим технічним зсувам бути прекрасними метафорами гри слова і звука в піснях польської співачки.
Для музики, яку Анна Марія Йопек пропонувала на вересневому концерті, не варто шукати однозначних назв і визначень. Польська співачка невимушена лишалася в рамках елітарного амплуа джазової вокалістки, знайомих глядачам з «Співака джазу» або «Леді співає блюз»: тримала дистанцію з залом, утаємничувалсь, відсторонювалася. Але при цьому легко виходила за межі цих кліше і навіть руйнувала їх, не намагалася по-снобськи приховувати поп складову своєї музики. І навіть іронічно оголила еклетичність. Це не випадковість, а своєрідний музичний прийом, розуміли глядачі і слухачі, коли, джазово імпровізуючи голосом, Йопек зізнавалася залу в тому, що головним натхненням для концерту стали традиційні старі польські народні пісні, з їх прекрасними тужливими мотивами. Так доступним залові став ще один характерний елемент творчості польської вокалістки – дуже інтелігентна автобіографічність, яка не переходить у сповідь і нав'язування свого інтимного переживання слухачеві. Нашарування джазової гармонії на польську народну архаїку – це не тільки форма музичної саморепрезентації, а і частина життєвої історії Анни Марії. Батьки співачки працювали в польському фольклорному ансамблі Mazowsze і польська народна музика була початком її музичної освіти. А джаз зіграв для Анни Марії роль важливого дорослого надбання. А можливо, і головної «музичної отрути». Ця джазова традиція пережилася, трансформувалася і зрештою розчинилася у музичному, культурному й екзистенційному досвіді Йопек, саме так отрута діяла в середньовічній гомеопатії, із загрози перетворювалася на панацею, загрози – втрати ідентичності й панацеї від цього. Аж настільки, що Пет Метіні ризикнув помножити своє джазове мовлення на самобутній голос Анни Марії і здається зробив це з upojenie-м. Зіграні й заспівані в стінах київської консерваторії варіації Йопек на теми польських народних пісень не були менш самобутніми. Співачка і її музиканти (гітатарист Марек Напьорковський, перкусист Павел Добровольський, басист Роберт Кубішін, клавишник і флейтист Пьотр Назарук) не обігрували народну пісню як найкоротший і найзручніший шлях для демонстрації власної етнічної, культурної і музичної неповторності.
Анна Марія користувалася польською музичною традицією обережно, не просто перекладала старовинні польські пісні на джазове мовлення, а заокруглювала дві традиції, міркуючи при цьому не тільки про звучання етнічної музики, а і про її значення. Не тільки на рівні мелодії або аранжування, а і на рівні текстів. Йопек відверто тяжіє в текстах до польської автентики, з народних пісень позичені образи і метафори, однак благородна джазова «отруєність» проявляється і тут. Імпровізаційний джазовий дух текстів Анни Марії було дуже легко вловити на концерті. В інтерв'ю для jazzreview.com вона зізналася про свій страх, що така джаз-залежність слів може шкодити змісту. Але я припускаю, що саме "джазова поетика", у якій польська народна тужливість переплітається з блюзовою печаллю, філософські медитації з глузуванням, скептицизм – з жартом, дозволяє руйнувати традиційні штампи пісенної лірики.
Саме тому відверто мелодраматичні «Mo?liwe, ?e jeste? tu tylko na chwil?» або «Czarne, czarne s?owa» Анна Марія позбавила романтизованого пафосу, а втримала і зберігає відкритість. А ілюзорно проста "O mój rozmarynie rozwijaj si?" з пісні про нещасне кохання стала піснею про відчужені досвіди щоденного життя. Про обмеження, якими нас, наче податками, обкладають щодня і які ми самі обираємо кожен день. Які фактично не можливо подолати, навіть вдаючись до нових і несподіваних ресурсів. Можливо, саме тому Йопек було наче замало власного низького і чуттєвого голосу, і вона подвоювала його завдяки ефект процесорам. Саме тому вона несподівано залишала сцену або залишалася вдвох з одним з музикантів Ці дуети не розгорталися як дуети співачки і того, хто акомпанує, а ставали двома музичними оповідями, у яких перкусія і гітари намагалися набути звучання голосу, а голос ритму перкусій і гітар. Втім музичні й навіть немузичні рамки так нікуди і не зникли, хоч наполегливо розхитувалися і розсувалися весь концерт. Навіть коли Анна Марія і її музиканти наблизились до глядачів до остаточної? дозволеної простором сцени, межі й зіграли на біс довгоочікуване “Upojenie”, у якому все – від голосу до, перетвореного на перкусію, винного бокалу, демонструвало як складні речі можуть здаватися простими. Думаю, – тільки здаватися.
Ця удаваність простоти і відкритості прекрасно втілилась у подвоєння, що стало тотальним лейтмотивом концерту. І проявлялося в усьому – від згаслого і запаленого на початку концерту світла до імені співачки. І навіть зеленої паперової стрічки на її зап'ясті. Анна Марія наче говорила, що, для неї, як для мене (у якої в сумці лежав завбачливо розірваний охороною на вході квиток) не достатньо тільки себе з плоті, крові і голосу, щоби бути впізнаною і оприсутненою, потрібні ще якісь, може навіть зайві, знаки.
Олена Гусейнова