Гарнік Хачатрян / Самітник із сонячної Вірменії Гарнік Хачатрян
Самітник із сонячної Вірменії
Він як Гоген, у своїй самотності на Таїті творив шедеври мистецтва, у майстерні своєї самотності творить чудеса у граниті, бронзі, залізі. У своїх витворах Гарнік Хачатрян сягнув найсокровенніших глибин природи і розкрив її прекрасні і жахні таємниці. Це праця людини, яка все життя прагнула показати правду життя без прикриття. Кожен з нас самотній у цьому світі. Усі ми – в’язні бронзової фортеці і перестукуємось між собою за допомогою знаків, сенс яких неузгоджений, непевний і туманний. Ми безпорадно пориваємось приділяти увагу іншим скарбам нашого серця, але ніхто не може прийняти їх. От і коротаємо вік поряд з іншими і водночас в самотності, нездатні збагнути інших і незбагненні для них. Творчість цього видатного скульптора – це безмежність простору і нескінченність часу, які досягли своєї вершини саме у отій самотності.
Його скульптурна портретна галерея обширна і різноманітна. З неї він починав. Вона ввібрала в себе образи творців і трудівників, вчених і артистів, студентів і воїнів, людей знайомих скульптору, з якими він спілкувався, знав в різних життєвих ситуаціях, людей незнайомих, які звернули на себе уваги митця окремими деталями голови, виразом очей, що може допомогти відтворити той чи інший характер. Портрети Висоцького, Параджанова, Стуса просто потрясаючі . Коли у них в Дніпродзержинську був на гастролях Валерій Золотухін з програмою про Висоцького, скульптор презентував йому портрет барда і той дуже жалкував, що так пізно, а не перед початком виступу, який так виграв би на його фоні. А ескіз портрета Шевченка знаходиться в Америці. Він як роторіанець – член благодійного товариства, що почало діяти в Дніпродзержинську в 95-му році, подарував його своїм браттям. Це свого роду масонське братство, яке діє по всьому світу. І в нашій країні в тому числі, починаючи ще з царювання Павла І. Тільки на відміну від цих масонів, які проповідували супервиховання майбутніх царів, використовуючи хитрощі, масовий гіпноз, психічний тиск на людину, що намагався висвітлити в другому томі „Мертвих душ” Гоголь, за що й знищив його, роторіанці багато роблять для покращення життя людини, допомагаючи утримувати лікарні, дитячі будинки, лікувати хворих на тяжкі захворювання і т. д. Їхній клуб був на Україні одним із перших.
Дивлюсь на скульптурні портрети митця і думаю, що ж допомогло йому в цій складній роботі? Мабуть, не тільки з роками набута майстерність і навички, не тільки багатий життєвий досвід, який дозволяє побачити в людині особистість. На допомогу приходить його власний характер, його натура людяна і добра, яка примушує кожного з нас відчути ці риси і в роботах. Звідси виразність художніх образів, де все багатство людської особистості, її індивідуальність розкривається яскравою пластичною мовою, що відповідає образу. Його скульптурні портрети камерні, ясні, щедрі. По дві-три роботи щороку представлялись на республіканських, всесоюзних виставках, де отримували схвальні відгуки.
Та майстра весь час тягло до більшого, де б він зміг повністю розкритись. Ось так перейшов до вільної тематики, що відповідає його інтересам – композиційних робіт, які тривожать душу. Ще в Єреванському художньому училищі його дипломною роботою був образ філософа, письменника, етнографа, композитора Комітаса, який збирав народні пісні і клав їх на ноти. Він для вірменів був, як Шевченко для українців. Доля цієї людини перекликається з долею Грибоєдова, автора „Горе від розуму”, першого російського посла в Ірані, якого розтерзала прямо в посольстві оскаженілий натовп. Вірмени, до речі, свято оберігають місце зустрічі Пушкіна з Грибоєдовим, якого везли мертвого в Росію по дорозі через місто Степанаван. Так же свято вони оберігають пам'ять Комітаса, який боровся за кращу долю народу і якого переслідувала церква, бо він проповідував не духовну музику, а народну. Туреччина, під п’ятою якої довгий час знаходилась Вірменія, боялася відкрито розправитися з ним. Тому на його очах убивали інших. Він же поступово сходив з розуму. Так і помер в психлікарні в Парижі в 1936 році. Дипломну роботу Гарник зміг закінчити тільки в Харківському художньому інституті, куди поступив після служби в армії. В цю роботу він вклав всю душу, виконавши її в дусі жертви геноциду вірменського народу, отримавши найвищу оцінку комісії. Пізніше, вже в Дніпродзержинську, майстер ще раз звернувся до образу Комітаса. Стоїть він величний, гордий, нескорений, немов дослухається не духовної, а народної пісні. Виконаний в залізі, він символізує незламаний дух і волелюбство свого народу.
Взагалі тема геноциду близька і зрозуміла скульптору. Голодомор на Україні він зобразив в кількох варіантах і в кожному відчувається присутність автора, який переживає за долю країни, розділеною у нього рікою на дві частини, які з’єднує обмотаний навколо дріт. В ньому ж заплуталось і пшеничне колосся. Справжня філософія. На жаль, комісія обрала інший пам’ятник, виконаний в граніті з виснаженою матір’ю і мертвим немовлям на руках. Шестиметровий монумент встановлено на Запорізькому шосе, як символ насилля і його наслідків.
Шевченківська тематика теж близька скульптору. Обравши Україну своєю другою батьківщиною, він живе її життям. І поезію Шевченка і його, як особистість, він сприймає всім серцем. Тож по-своєму зображає монументальний пам’ятник, виконаний в бронзі і встановлений біля Дніпродзержинського театру ім. Лесі Українки. Великий Кобзар багато подорожував. Відвідав і наші місця. Втомився, сів на камінь біля Дніпра, оспіваного ним, трохи перепочити, Зосереджене, втомлене від життя обличчя, міцно стиснуті кулаки, Здається, під отими насунутими на самі очі народились його „Думи мої думи, мені з вами…” Як точно передав цей стан поета майстер. На Дніпропетровщині його пам’ятник Кобзарю вважається одним з кращих.
Раз чи два на рік скульптори збираються на симпозіумах в різних містах України, щоб творити. Останній раз в Каневі Г.Хачатрян працював знову ж таки над шевченківською темою, взявши за основу його слова „Наша дума, наша пісня не вмре…” Абстрактна пластика із пісковика представлена, як чисте кохання юних створінь, які в обіймах один одного, мабуть, заслухались грі на кобзі. Це чиста уява художника, але оскільки тут краси разючої і тривожної, яким душевним і врівноваженим спокоєм величі віє від неї.
Любить скульптор працювати і з залізом. Його груба фактура дає можливість виготовляти незвичайні ажурні речі. В його майстерні немало цих потрясаючи фігур „Козак Мамай”, „Звіздар”, „Родина”, „Собачка”, схожа на його Шарика, „Двірник” (ця робота була помічена на виставці в Будинку художника в Києві). Незвичайна по своїй формі „Ностальгія”. Лежить собі людина на боку. ЇЇ плечі. спина символізують гору Арарат, за якою так сумує зараз Гарник Ашотович. Вирісши в місті Капані серед гір, які стоять тисячоліттями, він не може забути їхню красу, про які Висоцький співав, що „краще гір можуть бути тільки гори”. Тож Гарник так любить їздити в Крим і там милуватися ними. Згадується йому і його дитинство, проведене в школі-інтернаті після ранньої смерті мами, а їх п’ятеро, батько – інвалід війни не міг сам виховувати, і перший кружок образотворчого мистецтва, який дав поштовх до захоплення прекрасним. Тут були і натюрморти, і пейзажі, роботи з натури. До речі, коли майстер втомлюється біля якоїсь чергової скульптури, береться за пастель, зачаровуючись красою жіночого тіла, його формами і лініями, які можна змінювати на полотні, як Рубенс в роботі з натурщицями…
Гарник Ашотович багато зробив для свого міста. Його пам’ятники усюди: Карнаухівський плацдарм нагадує нам про подвиг радянських бійців, які в 43-му пішли на вірну смерть, прийнявши на себе весь ворожий вогонь біля села Карнаухівки. Справжній же наступ розпочався в Аулах. Символ миру і материнства – в пам’ятнику матері з дитям в центрі міста. Непереможний Суворов гордо і велично споглядає на сьогоднішній Дніпродзержинськ…
Заслужений художник України, почесний громадянин міста, на жаль, залишається без належної уваги з боку влади. Його житлові умови не відповідають елементарним потребам людини. Майстерня стала і його домівкою. В ній він творить в холоді, починаючи з п’яти ранку і до пізнього вечора. Замовлення постійні. І зараз він виконує дві роботи – для своєї церкви – „Розп’яття Христа”, і для вірменської – „Апостоли”. Але вони не вирішують матеріальної проблеми. Хочеться сподіватися, що скульптору допоможуть в цьому нелегкому житті.
Світлана ПЕЛИХ