Сестри Тельнюк / Галина Тельнюк: «Україна сьогодні хвора культурною анорексією»

«Сестри Тельнюк» – два жіночі голоси, два характери, два настрої, дві долі. «Сестри Тельнюк» – єдина гармонія двох. Слова Галі та музика Лесі переплітаються так, що глядач занурюється в особливий світ мрій, образів, спогадів, асоціацій. Це справжній простір без меж...

Про них говорять: «ковток свіжого повітря», «лiки вiд розпачу», «мiстерiя слова й музики», «останнiй бастiон високої поезiї та музики у просторi сучасної української пiснi», «музика великого міста», «adult alternative». У музиці «Сестер» звучать близькі кожному почуття, думки, де електрично-швидко пробігають образи близьких і далеких. Щось таке живе у душі кожного з нас. Небанальна мелодика та зухвало-щирі слова взялися не просто так – їм передували довгі роки навчання, експериментів, росту. Сьогодні пісні створюються і на класичні поетичні тексти українських та зарубіжних поетів, і на оригінальні поезії Галі Тельнюк. А Леся Тельнюк залишається незмінним камертоном звучання гурту – саме вона пише музику до всіх пісень. В арсеналі «Сестер Тельнюк» філософські балади та романси, фольк-рокові композиції та ескізи, акапелла і пісні з елементами медитативної мело-декламації, джаз-рок, art-рок і trip-hop.

Газета запросила до розмови Галину Тельнюк.

– «Сестри Тельнюк» займають окрему нішу на українській сцені. Не почуваєтеся в цій ніші самотніми?

Нас, на щастя, двоє, тому це вже не самотність. А окрема ніша – це, все ж таки, приємніше, ніж велика отара чи косяк, чи хмара, чи стадо...

– Чому, на вашу думку, ця ніша виявилася такою вузькою?

Колись Леся Українка зауважила: немає до кого говорити... Не хочеться нарікати чи переводити розмову в русло, що всі дурні, а лише ми одні, мовляв, такі розумниці, та насправді, мусимо визнати, що масова публіка не готова до такої музики, не готова до текстів, не готова приймати рішення, смакові, перш за все... Ми відстали від світового музичного контексту на 50-60 років, як мінімум. Що можна вимагати від людей? Я б назвала це культурною анорексією. М'язів немає, немає чому тримати кістяк. Очевидно, ми займаємося нарощуванням необхідних м'язів. І, повірте, народ підтягується. Охочих стає все більше.

– Ваша творчість надзвичайно синтетична: співана поезія, фольк, джаз, електронна музика і навіть тріп-хоп: ці пошуки в різних музичних пластах – це намацування чогось власного фінального чи експеримент і відкритість світові?

Це – як душа підказує, вибачайте за банальність. Чи ви слухали нашу нову програму на слова Оксани Забужко у віолончельному супроводі? Якщо так, то зараз ми живемо цим проектом і не можемо нарадуватися на таке хороше "дитятко". Все таке живе, оптимістичне, в сенсі життєствердне, наповнене любов'ю, щастям, що аж самим не віриться, що утнули таке.

– От до речі, Ваша нова програма на вірші Оксани Забужко є досить радикальною: музичний супровід – тільки три віолончелі; водночас, за свідченням тих, хто був на концертах, там присутній дуже потужний внутрішній драйв. Як би ви загалом охарактеризували внутрішній стан «Сестер» на сьогоднішній день? І ще – Забужко часто позиціонують як феміністку, Вас також повертає в той бік?

Дякую за гарні слова. Мені здається, що Забужко не феміністка. Якось на цю тему ніколи не говорили з нею, та й в поведінці ніколи нічого такого не помічали. Нам з Лесею вже пізно "перековувати" себе на феміністок, та й часу на це немає. Внутрішній стан сестер на сьогодні, можливо, найкращий за усю творчу діяльність. І не лише тому, що багато планів, є концерти, слава Богу, а в першу чергу, внутрішньою переміною. 23 серпня ми з Лесею втратили найдорожчу людину у своєму житті. Парадоксально, але саме це обернулося внутрішнім просвітленням, добротою, любов'ю. Все це в нас жило завжди, але було таким, ніби трохи ужитковим: от є воно і є. А зараз чітко розуміємо, що людина тільки ж з цього і складається, це як жива матерія, клітини, мозок, руки, ноги, серце – все це любов!

– На ваших виступах вражає внутрішній вогонь, аристократична стриманість і надзвичайна жіночність – така, знаєте, асоціація з японською традицією. Ви не плануєте звертатись до авторів інших культур?

Я дуже люблю японську літературу. Навіть кицьку хотіла назвати Акутагавою Рюноске. Але мене не зрозуміли мої домочадці, та й киця, зрештою, не така вже похмура особа виявилася. Думаю, що вона не хотіла б жити та страждати без кінця і краю. Хоча письменницький вислів: "У мене немає ніяких принципів, а є лише нерви..." їй би підійшов. В усякому разі її назвали Озі (на честь нової програми). Це також майже секретна інформація. О. Забужко – сподобалося. Принаймні, це перша кицька у світі, названа на її честь... А до поетів з "інших культур" ми зверталися. У нашому доробку є Емілі Дікінсон, Роза Ауслендер, Пауль Целан, Рільке, Роберт Бернс, Шиллер. Просто ще не все оформлено в диск.

– Ваш останній альбом «СОНМО» був виданий минулого року, а після нього були два інтернет-релізи. Не плануєте вже випускати музику на матеріальних носіях?

Можливо... Та важко сказати. Наприклад, останню нашу програму мені хочеться перетворити на фільм чи виставу, ще точно не визріло. А от до «СОНМО» вже навіть є розкадровка Олега Чорного (видатного чоловіка, що серйозно займається кіно), залишилося тільки зняти, а головне, знайти на це кошти. Ну все, як у класика: вєчєром дєньгі, утром – стулья...

– «Сестри» досить активно промотують свою творчість в неті: живий журнал, Фейсбук, Твіттер, офіційний сайт, інтернет-релізи – яскраво, динамічно, сучасно. У вас велика команда?

Та ні... Леся Інтернет не любить. Вона досить закрита людина. Я ж – навпаки. Якщо Леся інтраверт, то я вже дуже екстра. Назар (менеджер колективу), золота людина, не просто вірить в нас, а щиро любить, робить левову частину роботи. Підштовхує нас, мучить, спати не дає. Є люди, які просто люблять нас, а ми їх. Вони також допомагають, співпереживають...

– Відчувається, що ви дуже близькі, на концертах видно високий рівень взаєморозуміння, а конфлікти між вами бувають?

Так. Але дуже рідко і дуже потужно. Це коли у когось енергії забагато назбирується, а обміну немає. Та з роками вже навчилися мовчати, коли потрібно, і говорити, коли в цьому є необхідність. Ми багато пережили і розуміємо, що сестринство – це великий дар! Не кожному пощастило так, як нам.

– Кожна ваша нова програма є повною несподіванкою. Що є передумовою такої творчої динаміки?

Дай Боже, щоб так було ще довго... Не хочеться вмирати ні творчо, ні фізично. Поки, на щастя, думки та ідеї є. Тепер би втілити якомога більше. Пам'ятаю, як десь за декілька років до смерті батько мені казав про те, що ідей так багато, а сил вже немає втілити їх у життя. Мені тоді було 20 років і я не все зрозуміла, що він мав на увазі. А зараз розумію. Навіть найпотужніша динаміка має своє завершення... Але щастя творчої людини в тому, що її твори її переживають.

Автор: Влад ТРЕБУНЯ, gk-press.if.ua