Мистецька аґенція Арт-Вертеп / «Україна in rock»: горизонти й барви незалежної музики
Критик Олександр Євтушенко – про національні особливості вітчизняного року, систему БГРП, нові обличчя на сцені, ефірні квоти й користь творчої самостійності
Для того, щоб повніше та глибше зрозуміти, в чому полягає феномен сучасного українського року, потрібно не лише прослухати десятки альбомів та відвідати серію концертів, але й перечитати адекватну музичну критику, що в популярній формі описує й аналізує це непересічне мистецьке явище. Хоча таке завдання, слід визнати, не з простих, адже на вітчизняному медійному та книжковому ринках подібної продукції нині майже немає – хіба що за поодинокими винятками, до яких, поза сумнівом, належать публікації відомого оглядача Олександра Євтушенка. Упродовж 1990-их – 2000-их рр. він видав низку книжок – «Зірки Червоної Рути» (1994), «100 альбомів з України. Вибрана дискографія» (2002), «Легенди химерного краю. Українська рок-антологія» (2004), «Обличчя музики. Творчі портрети українських зірок» (2006), «Кому вниз: Музика Високого Духу» (2008), в котрих докладно і загалом переконливо простежив основні тенденції розвитку української рок-музики. У своїй найновішій збірці критичних есеїв «Україна in rock» (2011), не позбавленій деяких фактичних і мовних недоліків, енциклопедист Євтушенко продовжує розвивати рок-н-рольну тематику, зосереджуючи увагу не так на конкретних постатях чи фестивалях, як на стилістичній палітрі, мабуть, найбільш волелюбного музичного жанру та парадоксах його існування.
Антипод попси
– Пане Олександре, що спонукало Вас до написання чергової книжки, присвяченої рок-музиці?
– Нове видання фактично продовжує стилістичну лінію «Легенд химерного краю» і «Облич музики», тому що ця книга – також своєрідна мозаїка, яка складається з біографічних нарисів різних українських груп без розподілу на жанри та манери. Але на відміну від попередніх книжок, «Україна in rock» відрізняється тим, що я вперше спробував представити українську музику не на рівні біографії конкретних команд, а на рівні портретів стилів. Тобто її головне завдання – представити розмаїття рок-музики: поп-рок-мейнстрім, рок-альтернатива, метал, панк-рок, фольк-рок, етно-ф’южн, електронний «неформат», експериментальна сцена, співана поезія, готика й хіп-хоп, або украхоп, як придумав його назвати гурт «ТНМК». Я змалював практично всі основні напрямки, які існують на сучасній українській сцені.
Далі йдуть такі додатки, як «Шоу-біз початку тисячоліття: події, розчарування, прориви», «Легендарні альбоми. 25 дисків, які змінили обличчя української рок-музики», «Музика Майдану» (на мою думку, це окремий музично-політичний феномен) та їдкий памфлет «Система БГРП» –це єдиний розділ, присвячений не рок-музиці, а її антиподу, тобто попсі. Що таке БГРП? Це барбізація, гламуризація, русифікація і порнографізація. (Також до книжки «Україна in rock» увійшли нариси про фестиваль «Червона Рута», рок-Шевченкіану, лідера «Братів Гадюкіних» Сергія «Кузю» Кузьмінського, Володимира Івасюка, програмну політику FM-станцій і культурну еміграцію. – Авт.).
– Наскільки динамічно змінився сучасний рок в порівнянні з тим, що Ви писали про нього в попередніх книгах?
– Його обличчя змінилося досить сильно, тому що музика твориться молодими, які ніколи не стоять на місці та відкривають нові горизонти й барви. Це абсолютно природно, що рок-музика розвивається, з’являється дуже багато нових імен, трендів і напрямків. Охопити все це в динаміці дуже не просто, треба потрапляти в біоритми того, що відбувається навколо. І для мене це було досить специфічне завдання – встигати за часом, щоб адекватно відповідати на його вимоги.
Народна музика сучасності
– Чи є в українському році характерна риса, котра вирізняє її з-поміж інших світових культур, окрім, звісно, мови? Що створює, як Ви кажете, «рок української вдачі»?
– «Фішка» вітчизняного року – це набір виняткових, самобутніх українських музично-поетичних архетипів. Я завжди замислювався над тим, що коли слухаєш українську рок-музику, то ти моментально розумієш, що це – наше, хоча ритми, мелодії та гармонії там нібито західні. Але сприймаючи це в сукупності, усвідомлюєш, що така музика – породження українського етногенезу й українського світовідчуття. Ідеться про феномен національної музики як такої, він присутній у будь-якій рок-культурі світу – чи то американській, чи то китайській, чи то бельгійській. Ми повинні розуміти, що конкретно відрізняє російську й українську рок-музику. Російська народна культура у сто разів бідніша за український фольклор. Частівки, ще щось – і до побачення, ніяких джерел для натхнення там не знайдеш, на відміну від української народної творчості, яка є надзвичайно багатющою (вчені говорять про півтори чи дві тисячі занотованих пісень, а це щось значить). І саме наш рок є питомо народним – на рівні фраз, ментальності й мелодики. Це бездонна криниця.
– Імена й пісні класиків року – гуртів «ВВ», «Брати Гадюкіни», «Плач Єремії», «Мертвий півень», «Океан Ельзи», «Мандри» – відомі практично всім, навіть тим, хто не цікавиться їхньою творчістю. А хто з нового покоління міг би претендувати на звання майбутньої рок-зірки?
– На превеликий жаль, дуже мало команд претендують на такий статус. Це пов’язано з тим, що покоління, котре відгукнулося на феномен рок-культури, народилося наприкінці 1950-их – на початку 1960-их рр. Нинішнє покоління відпочиває від року та надає пріоритет іншим напрямкам, наприклад, трип-хопу. Хороші перспективи мають «Антитіла» та «Квадраджессіма», хоча це не дуже молода група, вона тяжіє ближче до витоків.
– Серед багатьох українських команд Ви також згадуєте полтавські гурти – «Онейроїд», «Арахнофобія» і «Транс-формер». Чим вони відрізняються з-поміж інших і чи можна взагалі говорити про специфічні ознаки полтавського року?
– Справді, в Полтаві є свої регіональні особливості рок-культури. Погодьмося, що «Мазепа-фест» певним чином створив у місті музичну погоду, правда? І тому в контексті фестивалю згадані команди, а також частково «Майор Пронін», розвивалися, покращували свій звук, ставали більш упізнаваними та яскравими. Думаю, є ще багато полтавських гуртів, які вийдуть на високі рубежі. Характерною особливостю місцевих колективів є мелодизм, тому що Полтава – це середньоукраїнський край, джерело української мови й літературної класики. Музика виражає найбільш питомі риси Полтавщини як такої, тобто це мелодизм, українськість, ліризм, а у випадку з «Онейроїдом» – ще й концептуалізм. Є ще одна дуже виразна полтавська група «Оторвальд», яка робить успіхи та пробивається на зовнішні рубежі.
Фестивальна стагнація
– В одному з розділів книжки «Україна in rock» Ви пишете, що «українська музика й досі залишається Попелюшкою ефірів», тобто її там майже немає. Чим, на Ваш погляд, зумовлена ця ситуація і чи є шанси змінити її в кращий бік?
– Зміни на краще можливі лише зі зміною політичної атмосфери в країні, бо, на жаль, нинішня влада не є українською (це можна тричі підкреслити) і вона жодним чином не сприяє розвитку української культури.
– Як вплине на розвиток вітчизняної музики зменшення ефірних квот на творчу продукцію національного виробництва – негативно чи позитивно, адже це начебто підвищить її конкурентоспроможність?
– Парадокс полягає в тому, що скасування квот аж ніяк не вплине на ситуацію, адже українські музиканти настільки пристосувалися до нелюдських умов існування, що їм «по барабану», чи будуть вони звучати в ефірах, чи ні. Вони вже так чи інакше мають свій «електорат», свою аудиторію. З одного боку, на жаль, а з іншого – на щастя, вітчизняні музиканти – «Тартак» або «С.К.А.Й.» – настільки самостійні, що сподіваються тільки на самих себе, а не на закони чи поправки до них. Це абсолютно самодостатні художні явища, що насправді є добре.
– Якими ви бачите перспективи розвитку фестивального руху в Україні, оскільки нині після нечуваного й небаченого буму різних мистецьких акцій кінця 2000-их рр. настало певне затишшя?
– Я б назвав цю ситуацію все-таки не кризою, а стагнацією. Фестивалі потроху вичерпують самі себе. Причини цього – абсолютно різноманітні, проте назагал це комерціалізація стосунків у суспільстві, коли важливим є прибуток із концерту, а не якийсь резонанс від нього. Сподіваюся, це закінчиться зі зміною негативної політичної ситуації в країні. Коли зміниться президент і уряд, буде краще в будь-якому разі, незалежно від прізвищ персоналій.
– Що вам дає підстави оптимістично дивитися на майбутнє української музики взагалі й року зокрема в ситуації, котра, м’яко кажучи, не сприяє цьому настрою?
– Знання української історії. У нас були набагато жахливіші часи – і Україна, й особливо українська культура, вистояла. Насправді її роблять герої, люди міцної волі й залізного характеру. На це я сподіваюся і це те, що додає мені оптимізму.
Сергій Шебеліст, Полтава, спеціально для «Арт-Вертепу»