Олесь Ульяненко / Легендарний Олесь Ульяненко з Полтавщини: хто він та за що підданий анафемі?

Про легендарного письменника з Полтавщини.

8 травня 2012 року Олесеві Ульяненку (справжнє ім’я – Олександр Станіславович Ульянов) мало б виповнитися п’ятдесят, але, на жаль, відомий український письменник не дожив до свого ювілею. Він помер 18 серпня 2010-го, за висновками медиків, від хронічної ішемічної хвороби серця. Проте його друзі мають сумніви щодо цієї версії – надто вже дивними їм видаються деякі обставини смерті: вибиті двері квартири, увімкнене всюди світло, шприц у подушці, невідомий нічний відвідувач, якого начебто бачили сусіди по під’їзду. Це, звісно, лише здогади, котрими не повернути автора «Сталінки»,

«Знака Саваофа», «Сина тіні» та ще понад двадцяти інших романів, виданих окремими книжками й опублікованих у журналах. Нині тим, хто знав і любив Олеся, залишається хіба що гідно вшановувати пам’ять письменника, який іще за життя став класиком літератури і навіть напівжартома-напівсерйозно називав себе людиною-легендою.

Ореол легендарності творився довкола Ульяненка завдяки його карколомній біографії – дитинство і юність у Хоролі, навчання у Лубенському медучилищі, втеча з дому, далекі мандри Радянським Союзом, Миколаївська «морехідка», армійська служба в Німеччині й Афганістані, панкування в Ленінграді, боротьба за українську незалежність, безпритульне життя в Києві, ігнорування письменницьким бомондом, несподіваний для багатьох прорив «Сталінки», перша і єдина в історії Мала Державна Шевченківська премія, визнання читачів, анафема від Української православної церкви (Московського патріархату), репутація літературного «порнографа» за роман «Жінка його мрії», виснажлива судова боротьба з Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі за право на свободу творчості й фактична перемога над «моралістами».

Однак, незважаючи на такий вдячний і потенційно читабельний матеріал, Олесь Ульяненко не піддався на вмовляння друзів і колег написати автобіографічну книжку, котра могла б перевершити всі його попередні художні твори. Він не дуже любив говорити про особисте, а тим більше – не хотів робити на цьому ім’я. Певною мірою брак знань про буденне і творче життя Олеся компенсує збірка його інтерв’ю «Без цензури» (2011), упорядкована близьким другом письменника, кінорежисером Мирославом Слабошпицьким, куди також увійшли дві статті з полтавської газети «Коло». У деяких із цих бесід наш славетний земляк розповідає про сім’ю, дитинство, початок творчості та ставлення до Полтавщини.

Про родину

«Мама взагалі скептично ставилася до цього (творчості. – прим.), тільки зараз вона мене почала визнавати як письменника – років два тому» (2006).

«Мамі головне, щоб я не голодний був, у чисте одягнутий. А моя творчість її не цікавить. От і сьогодні дзвоню, а вона до мене: «Ти шо їв?». Кажу, вівсянки заправив. І вона починає: «Ти желудок спортиш, супу собі звари». Мама інсульт перенесла, але поки сама себе обходить. Біля неї нікого немає. Я рідко навідуюся – ми з нею постійно сваримося. Вона мене не розуміє. Оце їздив літом до неї на день народження. Каже: «До мене вчора якийсь крутелик  на джипі приїжджав. Казав, що тебе вигнали зі Спілки (письменників – прим.), що ти став алкоголіком і наркоманом». Думав, вона видумує. Але ні – сусіди підтвердили. День вона мене гризла, бо повірила тому мудаку. То хтось від депутата якогось приїздив. Видно, в моїх героях себе пізнають, тепер мені на горло хочуть наступить» (2010).

«Мій батько багато пережив, був сильною натурою. На своєму рівні розумів, що таке письменницька праця. У цілому сприймав мою творчість більш-менш поблажливо. А мати... Складається враження, що вона відчужено ставиться до того, що я пишу. Батько в мене міська людина. У матері генеалогічна лінія інша – козацького роду. Вона ніколи не любила книги і з самого дитинства сварила мене, що я постійно читаю» (2009).

«Мій дід воював у Петлюри. Лежить на печі, розповідає: «Вони ж, – каже, – лізуть, красні. Під кокаїном – пруть і пруть. Замучився рубати, пузирі на руках повисипали». Його потім навіть не посадили. Якось викрутився, зараза така» (2010).

Про походження

«У мене все в житті отак – догори дриґом. Бабка-то дворянка, вони були пітерські, потім до Дніпропетровська

перебралися, потім, коли вже почалася ця війна, громадянська, перебиралися на Харбін, і десь під Хоролом Полтавської області... десь їх там звалили, і там вони і лишилися. А дід, той просто, коли росіяни розбили повстання Шаміля, то дітей-сиріт, які полишалися від дворян тих, що їх повбивали чи там на каторгу відправили, розселяли по Полтавській, Чернігівській області, по сім’ях – ну, цар ще в гуманізм грався, в християнство ще грався. От він і попав до родини Ульяненків. Там і виріс. Хоча він, пам’ятаю, вічно... акцент так і лишився.

Люди з боку кажуть, що в мене, буває, такий бешений норов проривається. Хоча я не помічаю в собі. Щось вигадують... Ну напевне, як у дзеркало подивлюся, там є щось таке, лишилось... Але я відчуваю себе українцем, аж ніяк не відчуваю, що в мені щось таке... (показує розкосі очі – прим.). Якщо в когось така романтична натура, то може придумати, доліпити...» (2008).

Про паспортне прізвище

«... це мене русифікували колись. Ви знаєте, у мене в сім’ї дядьки всі Ульяненки. Тато навіть Ульяненко. Але хтось там у якійсь метриці колись записав – і воно пішло. І коли приходиш переписувати: а зачєм, такая красівая фамілія! Я дивлюсь, ну що там тій тітці об’ясню?! Думаю так: хабаря нести не хочеться, краще я сам той коньяк вип’ю, якось я з Ульяновим проживу, мене це не дуже хвилює. Як, може, якихось махрових націоналістів, що колись там на мене накидались спочатку за прізвище, хоча я сам націоналіст. А потім воно на жарт переросло і все. Якось... Тому що я не хочу воювати з бюрократичною системою. Це бєс-по-лє-зно. Як кафкіанський герой десь мандрує, у «Замку». Ти ходиш з однієї кімнати до другої, і так до безкінечності, можна і померти, так і не помінявши прізвища» (2008).

Про витоки творчості

«Колись, ще в другому чи третьому, класі, я писав книжку про Іспанію, і тут пішла вся література про Іспанію, я там такого написав – чотири загальні зошити награфоманив. Десь воно й пропало.

Я захоплювався Колумбом, і щось із ним було пов’язано – як іспанці воюють, б’ються, ну про що може пацан у третьому класі написать? Я швидко це діло оприходував, уроки не вчив...» (2006).

«Рано читати почав і писати. Тоді це було щось... А зараз діти розумніші за мене. Досі двома пальцями друкую і не так давно дізнався, що таке флешка. Пам’ятаю, малим прочитав Едгара По, «Вбивство на вулиці Морг», і так перелякався, що мене мама відводила до бабки відливати переляк. Але я тоді так тої баби перелякався, що вдруге до неї не пішов. Вона мені видалася страшнішою за По...» (2009).

«Першу річ написав як іграшку. А потім почав писати історії. Деякі з них були смішними, цікаво навіть: чи збереглися вони? Було б цікаво на них подивитись.

Підлітком я читав Джека Лондона. У бабусі була величезна бібліотека. Пізніше цю бібліотеку забрав дядько з Харкова. Я читав Пруста, коли шмарклі мені ще не встигли витерти. У більш свідомому віці мене пробив на творчий пошук роман Вільяма Голдінга «Володар мух». Здається, його публікували в журналі «Знамя». Ось із цього твору і можна почати відлік моєї літературної роботи» (2009).

Про Павла Загребельного

«Я люблю Загребельного за те, що він як людина мені імпонує. Те, що він пише – я не можу сперечатися, це логічно. В нас відстань дуже велика, різні епохи. Ну, взагалі, як людина він допомагав мені. Коли на мене шквал після цієї (Шевченківської – прим.) премії навалився, то Загребельний мене підтримував. Я до нього в гості їздив, з Еллою Михайлівною розмовляли, там каву пили, дівчат я своїх – заміж кого хочу – приводив. Вони: о, яка хороша дівчина! Таке життя було, нормально все. Я дуже вдячний тому чоловікові» (2008).

Про Хорол

«Ніде не друкував (свої твори. – прим.). Тоді ж, згадай, яка була епоха: людина, яка читала книжки, та ще в Хоролі, Полтавської області, уже підзору викликала, а якщо ще щось і пише, то це взагалі – сумашедшеє і неєпріятноє. Я нікому не читав – брехав товаришам. У мене два товариші було, я розказував їм якісь вигадані історії і казав: це я прочитав книжку, але вона була без обкладинки, не знаю автора. Вони слухали – у-у, клас. Вітя Ковтун, по-моєму, до сих пір у Хоролі книгоман найбільший» (2006).

«Читати-то я читав, але жив вулицею. Вона тоді вирішувала все. Якщо не вмієш битися – не виживеш. Стінка на стінку з хлопцями ходили. Сколотив свою банду. Ми, пацанва, займалися дрібним бізнесом: робили нальоти і крали яблука. А коли стали старші, половину містечка Хорол тримав мій брат, а половину – я. А потім Бог одвів мене від того» (2006).

Про Полтавщину

«Колись Полтавщина викликала у мене великий жах, якась така гнітюча атмосфера була, а нещодавно я два тижні побув у Хоролі, і мені дуже сподобалося. Я там півроману нового написав, виключно драма. Називатиметься «Марго». У мене буде трилогія з жіночими іменами: «Альма», «Марго» і ще якесь ім’я («Софія». – прим.).

У нас талановиті, красиві люди. Просто упродовж останніх двадцяти-тридцяти років Полтавщина була дуже опущеною, забитою. Процвітав колгоспний дух: сало, свині – і все. Той, хто читав по селах книжки, був якоюсь дивною людиною. Наш народ увесь час гнули, та не зігнули. Подивись, які дівчата красиві. Тому на батьківщину мені гріх жалітися. Просто останні п’ятнадцять-двадцять років я там некомфортно почувався, а чому, і сам не знаю. Навіть ні з ким було не те що поговорити, навіть чарку випити» (2005).

Матеріал підготував Сергій Шебеліст

Фото зі сторінки групи Олеся Ульяненка у Facebook, блогу padluchcho.livejournal.com та з архіву автора

Коло. Усі новини Полтави