Євген Безніско / «Не люблю негативу»

Розмова з Євгеном Безніском, художником, лауреатом премії імені Т. Шевченк

У скаженому ритмі подій і справ уперто не помічаєш, як летить час. Тільки на мить зупиняєшся, здивовано про себе відзначаючи, що таки летить, коли заходить мова про той чи інший, не завжди свій, а й чужий ювілей. Так і зараз — довідавшись, що відомому українському художникові, лауреатові Національної премії України імені Т. Шевченка Євгенові Безніску (без якого неуявна культурна мапа не лише Львова, а й України) 75, отетеріла. Ну не асоціюється у моєму сприйнятті цей дивовижно глибокий і водночас веселий чоловік із такими поважними датами: молодість душі — справді Божий дарунок, яким ощасливлено далеко не всіх. Оскільки Євген Безніско не лише святкував у колі родини та друзів, а й відкрив у Львівській галереї мистецтв потужну виставку «Та неоднаково мені…» із 300 творів на шевченківську тематику, створених упродовж останніх двох років, «Газета» радо запросила його до розмови

— Пане Євгене, як сприймаєте офіційні урочистості з нагоди власного ювілею? Приємно чути стільки гарних слів публічно?

— Та не люблю я пишних збіговиськ, бо в основному це все — бутафорія. Люблю, коли збираються друзі, невимушено спілкуються, згадують, жартують. Тоді не лише дні народження, а й сумні дати стають веселими. Гумор перемагає усе, навіть горе і смерть… На жаль, щодо офіційних урочистостей, то часто буває так, що, коли людина потрібна, то навколо неї бігають, кадять кадилами, влаштовують їй пишномовні офіціози, а потреба в людині відпадає, то всі ті численні промовці можуть навіть не привітатися, зустрівши на вулиці. Тому я дуже спокійно увесь цей ажіотаж сприймаю.

— Маєте жаль на львів’ян, що від ювілею до ювілею обіцянки та заклики посприяти Вам у втіленні тієї чи іншої творчої ідеї так обіцянками і зостаються?

— Як казав Микола Жулинський, який неодноразово бував у нас із першою моєю дружиною Теодозією Бриж у гостях (а бував не лише він, а й Іван Миколайчук, Алла Горська, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Богдан Ступка, який святкував своє 50-ліття у нині меморіальній майстерні Теодозії Бриж, інші знакові постаті української культури, — «Газета»), нагороди обминали цю сім’ю усе життя. Та Бог з ними, з тими нагородами! Але, якщо я не можу впродовж 43 років добитися того, щоб Франковий «Мойсей» із моїми ілюстраціями побачив світ, то це таки образливо! Від кінця 1960-х років існує ця проблема. То в тому видавництві, то в іншому, начебто вже справа йде до завершення, готові макети тощо, а раз — і все застигає. Ну добре, в радянські часи ми з Теодозією Бриж були неугодні. Але ж у сучасній Україні все мало б складатися дещо інакше. А ні. Та й не тільки про «Мойсея» ідеться. Я проілюстрував 11 поем Івана Франка, усі драми, крім «Боярині» Лесі Українки, багато творів Тараса Шевченка, Василя Стефаника, Богдана-Ігоря Антонича, інших класиків вітчизняної літератури, а видати книги — проблема. Власних грошей на таку справу в мене немає.

— Чи не є ситуація із «Мойсеєм» свідченням ставлення сучасної України до хрестоматійних постатей української культури, зокрема літератури?

— Щось у тому є… Держава й справді доволі байдужа до української культури та її здобутків. Тому маємо покоління, для якого хрестоматійні постаті чи твори часто-густо є порожнім звуком, попри те, що серед молоді трапляються дуже цікаві, обдаровані й розумні люди. Недавній приклад. Були ми з Лесею (дружина Євгена Безніска, — «Газета») на Форумі видавців. Біля стенду, де продавали аудіодиски, запитуємо, чи мають українську класику. «Маємо». — «Ну то ми хотіли б придбати записи Козловського. Є такі у вас?» — «Є». І продавець простягнув нам диск Козловського, але Віталія! Нам очі на лоба полізли. То це класика? А продавець так і не зрозумів нашого здивування, бо про видатного українського оперного виконавця Івана Семеновича Козловського (перед вокальним талантом якого схилявся навіть Сталін, співака, якого Шаляпін вважав другим після себе, а Чарлі Чаплін мріяв хоча б раз побачити) він ніколи не чув. Це не вина молоді, а вина середнього та старшого поколінь, на які дуже добре впливав Радянський Союз і які тими радянськими критеріями живуть досі. Та що там казати! Навіть про Шевченка та Франка з багатьма важко розмовляти, оскільки люди не читали їхніх творів. І хоча особисто мені в це важко повірити, але творчості цих обох титанів навіть згрубша не знають! А я, скажімо, зі Шевченком живу все життя. Виріс у сім’ї, де була величезна бібліотека й «Кобзар» — на найпочеснішому місці. «Кобзар» (різні його видання) і зараз у мене скрізь: і вдома, і в майстерні. І не просто лежить — я його читаю.

— Саме через це і присвятили свою ювілейну виставку Тарасові Шевченку? Не було страху, що, оскільки зараз немодно Шевченком цікавитися, молодь на неї не піде, що відштовхне її експозиція під назвою «Та не однаково мені»?

— Недавно частину своєї Шевченкіани я показував у Рівному, і вона мала великий успіх. Зараз виставку моїх ілюстрацій до «Мойсея» (тих, за які я отримав Шевченківську премію, і 17 ранніх, що їх цей музей закупив у мене ще в 1970-х роках) експонують у Хмельницькому художньому музеї. Уже мали закрити її, але роботи не повертають, бо чимало людей на виставку й досі ходить. Отож не боюся, що молодь мене ігноруватиме. Бо ігнорації з боку молодих людей насправді нема. А тему Шевченка вибрав, бо останні 24 місяці саме над Тарасом працював особливо багато — душа вела. Кілька сотень робіт за цей час намалював. То чи варто чекати ще два роки, поки будуть чергові Шевченківські ювілейні урочистості? Мені ж не 17 років, та й не хотілося складувати свої роботи до Шевченка так, як складую твори до Франка, Антонича, інших письменників. Цих робіт сьогодні — маса, бо за натурою я дуже працьовитий.

— Така працездатність — вроджена риса чи вигартувана?

— Якоюсь мірою це, може, й гарт. Змалку мені прищепили звичку: тільки-но розплющив очі, потрібно відразу вставати й щось робити, бо інакше — день пропав. Та й дуже вигартувала дисципліну робота з Теодозією. Адже у цій майстерні ми разом працювали 41 рік.

— Чого Теодозія Бриж Вас навчила?

— Ставлення до мистецтва. Якщо Фана, як називали її близькі люди, працювала над якоюсь темою, то вивчала її дуже глибоко. Багато істориків (а вона любила в творчості саме історичні теми) потім дивувалися, що вона знає те, чого не знають вони. Працеголізму від Фани набрався і я. Якщо день не малюю, то стаю злим, неможливим для спілкування.

— Що для Вас головне у мистецтві?

— Бути чесним. А ще — орієнтація на світло, а не на темряву. Негативів у мистецтві не люблю. Знаєте, коли думаю про своє життя, то доходжу висновку, що мене завжди Вища сила вела у ньому, підказувала, що в тій чи іншій ситуації зробити. До прикладу: коли я захотів навчатися у Київській художній школі, й мама купила дитячий квиток (а мені минав лише 13-й рік, та й виглядав дуже малим та худим) і посадила самого в поїзд зі Самбора до Києва, зі мною в одному купе опинився чоловік, чия мама саме в цій школі викладала французьку мову. Чи коли мене привели до Леопольда Левицького, аби показав йому свої роботи, й того вечора мені, початківцю, цей дивовижний чоловік подарував не лише станок для друку графіки, а й став для мене вчителем, якому дуже вдячний. Купа інших випадків…

— Ви — містична людина?

— Трохи так. Бо якісь такі дивні збіги та випадки у житті бували, що хочеш-не-хочеш, а повіриш, що все це не просто так, що хтось десь нагорі тобою опікується. Крім того, характерником начебто був мій дід, принаймні мав певні екстрасенсорні здібності. У сімейному архіві є історія, як ішли жінки з поля, а дід щось там на вулиці робив. То вони почали над ним жартувати. А він пильно на них поглянув та й каже: «Дівчата, подивіться: вода наступає! Ви бачите?» То вони попіднімали високо спідниці (а тоді ж трусів не носили) та й пішли по кутку. Що потім було — можна собі тільки уявити. Я таких гіпнотичних здібностей не маю, але маю добре розвинену інтуїцію, певний дар передбачення. А ще часто дивлюся на людину й знаю, що вона думає. Іноді страшно від цього. Бо таки без окремих знань легше жити. Намагаюся не дуже над цим замислюватися. Моя життєва настанова складається з двох позицій: ніколи не говорити неправду та робити для інших більше, ніж для себе.

Розмовляла Ярина Коваль, Львівська Газета