Культура / Українська культура і «третій сектор»: розвиток усупереч, а не завдяки

У рамках реалізації проекту «Рапорт про стан культури і НУО в країнах Східного партнерства і в Росії» люблінська Фундація «OpenCulture» за фінансової підтримки МЗС Польщі підготувала звіт, присвячений ситуації в Україні. Прикметно, що в польськомовній версії «Рапорту» замість нормативного прийменника «na» свідомо, умисно й підступно вжито «w Ukrainie», аби підкреслити суб’єктність України, відмежуватися від дискримінаційних виявів геополітичної філології та спонукати читачів до ревізії світоглядних координат. До речі, цей критерій (саме «w», а не «na») був застосований і щодо Білорусі, добірка матеріалів про яку була видана 2011 року як спеціальне число мережевого щомісячника «KulturaEnter». Однак головне завдання ініціаторів проекту полягало не у з’ясуванні мовних нюансів, а в аналізі стану культури й неурядових організацій (НУО) в Україні, визначенні актуальних проблем у цих секторах і виробленні пропозицій, як їх можна вирішити. Своїми міркуваннями з читачами «Рапорту», що вийшов польською, українською й англійською мовами, діляться переважно українські автори або ж іноземці, котрі мають досвід співпраці зі «східним партнером». Як визнають редактори звіту Павел Ляуфер, Микола Рябчук і Андрій Савенець, погляди залучених експертів – суб’єктивні, але в підсумку вони створюють об’єктивну панорамну картину.

Культурна (не)залежність

Аналізуючи становище української культури після падіння комунізму, Микола Рябчук чи не найбільшим її здобутком вважає свободу творчості, за яку нині не переслідують і не відправляють у табори. З іншого боку, він указує на те, що за роки незалежності вітчизняна культура так і не змогла вийти з-під колоніального домінування Росії та перебуває у квазі-меншинному статусі, котрий до того ж підтримує українська (чи, власне, «укрАинская») влада. Де-факто в гуманітарному просторі країни панує імперсько-радянський кітч, подекуди розбавлений аборигенною шароварною екзотикою, яким героїчно опирається інша культура – сучасна, відкрита, багатоголоса, багатомовна, українська, європейська. Змальована похмура ситуація значною мірою зумовлена браком чіткої стратегії культурної політики держави, на що звертають увагу більшість авторів «Рапорту». Серед складових цієї проблеми Зеновій Мазурик виокремлює світоглядну, інфраструктурну, ресурсну, правову, управлінську й фінансову кризи, а також кризу культурно-мистецького середовища, в якому залишаються міцними патерналістські настрої та ієрархічна свідомість.

Визнаючи наявність деяких згаданих проблем, «культурні» чиновники з року в рік доповідають про нові досягнення, хоча реальна картина в галузі часто має зовсім інший вигляд. Як влучно зауважив Олександр Буценко, «критичні зауваження експертів стають дедалі гострішими, а звіти адміністраторів у галузі культури дедалі пафоснішими». Відсутність адекватної культурної політики певним чином намагаються компенсувати незалежні аналітичні центри, мистецькі об’єднання, фундації й окремі особистості, яким удається реалізувати вдалі проекти та гідно представляти Україну за кордоном, а також привносити світовий мистецький досвід в український контекст. Звісно, тут має місце і біг по колу, і винайдення велосипеда, і коротка пам’ять, і щире переконання, що «в нас інакше», котре й досі вражає колишнього директора Центру сучасного мистецтва в Києві Єжи «Юрія» Онуха.

Та попри індивідуальну й корпоративну активність митців та їхніх іноземних колег і партнерів, Україна, за словами Оксани Забужко, все ще залишається маловідомим «підпіллям Європи», над якою щедро розсіяний її культурний пил – від логотипа авіакомпанії «Lufthansa», створеного графіком Робертом Лісовським, і музичної обробки «Щедрика» Миколи Леонтовича, більш знаного у світі як «CaroloftheBells», до узорів сучасного писанкаря Олега Кіращука, що їх «по-піратському» використав модний дім «Gucci». І тим не менше, в Україні, що зазнала тяжкого досвіду колоніалізму, тоталітаризму й геноциду (ця теза неодноразово звучить у «Рапорті»), існують мистецькі середовища, з’являються нові спільноти, твориться динамічна модерна культура. Втім, ці зрушення і прориви відбуваються радше всупереч, ніж завдяки, себто «в обхід держави», «по-партизанському».

«Я так само люблю свою країну – і не втомлююсь дивуватися її непереборній вітальній силі, – пише Забужко. – Щодня, крізь димовий чад нувориського бенкету, вона дає мені десятки доказів тієї сили – і десятки приводів нею пишатися: як, попри відсутність будь-яких на те умов, може з’явитися така прекрасна вистава? Звідки «наросли» ці чудові молоді поети, що збирають переповнені зали на 500 душ, і ці юні активісти з протестних рухів, що приносять мені на підпис чергову петицію проти рейдерського захоплення історичної будівлі, і ці натхненні юрби на рок-концерті, і взагалі все це гаряче, живе, осмислене життя, що пульсує, здебільшого, поза фокусами телекамер, вперто іґноруючи тотальну дисфункційність української держави з усіма її симулякрами?..  Воістину, Україна таки невичерпна».

НУО: криза ідентичності та приспаний потенціал

Експертні оцінки ситуації в неурядовому секторі, як і у випадку з культурою, також далекі захопливих реляцій, адже незважаючи на достатньо велику кількість зареєстрованих громадських організацій, багато з них існують лише на папері й мають мінімальний вплив на ухвалення рішень. Відносна слабкість НУО зумовлена, з одного боку, доволі сильними патерналістськими настроями в суспільстві, вираженими у сподіваннях на те, що майже все залежить від держави, а з іншого боку – браком ініціативи й готовності взяти на себе частину відповідальності за своє сьогодення і майбутнє. Не менш проблематичним питанням залишається фінансування «третього сектора», який найчастіше існує за кошти іноземних донорів і практично не має внутрішнього грошового підживлення, що посилює суспільну недовіру до НУО як «грантожерів». Ці закиди далеко не безпідставні, оскільки згадане явище справді існує.

«Неурядові організації в Україні, на мою думку, перебувають у кращій ситуації, ніж НУО в інших країнах Східної Європи. Багато з-поміж них − це фантастичні організації, які зосереджують справжніх громадських діячів, людей одержимих, візіонерів. Вони діють некон’юнктурно – упродовж багатьох років послідовно реалізують чимало вартісних проектів. Вони становлять своєрідну «сіль землі» на мапі українських НУО, – перелічує сильні сторони «третього сектора» Павел Прокоп і тут же визнає наявність проблем: – Трапляються, на жаль (і нерідко), організації, які створюються для «проїдання грантів», які узалежнюються від зовнішньої допомоги, цинічно вимагають фінансової підтримки, небагато віддаючи взамін. Вони, на жаль, вписуються у поширений патологічний корупційний механізм. Замість того, щоб реалізувати свою місію, вони, використовуючи можливість здобуття коштів, узалежнюються від впливових людей (політиків, олігархів, високопоставлених чиновників із сумнівними предметними компетенціями й моральними якостями). Вони використовують свій статус установ публічної довіри для реалізації приватних комерційних цілей».

Небажання українців брати активну участь у громадському житті автори «Рапорту» також пояснюють розчаруванням у підсумках помаранчевої революції, лідери якої змарнували суспільну енергію, але й саме суспільство продемонструвало пасивність після Майдану. Здобувши перемогу, воно не взяло під контроль свою начебто владу, а сподівалося, що нова політична команда сама побудує в Україні демократію і створить гідні умови життя. Втома від помаранчевого «хаосу» часів президентури Ющенка посилила очікування біло-блакитної «стабільності» та «сильної руки» Януковича, котрий обійнявши найвищу державну посаду, впевнено повів країну до напівавторитарного правління й опустив її позиції в міжнародних рейтингах. Так, за версією FreedomHouseУкраїна із «вільної країни» швидко перетворилася на «частково вільну».

Хоча на тлі владної сваволі та постійних утисків різних соціальних груп спостерігаються певні позитивні зрушення, адже порушення прав (чи бодай зазіхання на них) спонукає громадян – журналістів, підприємців, чорнобильців, «афганців» – до захисту власних інтересів. Ознакою доби «покращення» стало гуртування активних людей у неформалізовані об’єднання, зразками яких є громадські ініціативи проти незаконних забудов у Києві та Львові, що часом досягають успіхів і змушують владу й бізнес рахуватися з думкою громадськості. З’являються екологічні рухи й ініціативи авторитетних інтелектуалів на зразок групи «Першого грудня», що провела національний круглий стіл і наприкінці 2012 року запропонувала зневіреному соціуму «Українську хартію вільної людини». Мають здобутки й НУО, які працюють на локальному рівні та користуються повагою місцевих громад.

Іншою характерною тенденцією часу, як зазначають Юлія Тищенко та Владислава Бакальчук, стало використання інститутів громадянського суспільства для легітимізації рішень влади, до чого і раніше вдавалися українські президенти й урядовці, проте на даному етапі ця технологія застосовується з винятковою зухвалістю. Актуальність і живучість практики «одобрямсу» яскраво ілюструє ситуація з громадськими радами при міських радах, обласних державних адміністраціях і особливо при Київраді та МЗС України. Так, у лютому 2013 року з дорадчого органу дипломатичного відомства «вичистили» практично всіх експертів-міжнародників (зокрема з Українського незалежного центру політичних досліджень, Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва й Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова), замінивши їх на членів «фантомних» структур, наближених до скандально відомої церкви «Посольство Боже». Внаслідок цього профанується сама ідея експертного обговорення проектів рішень. Задіяні ж об’єднання громадян відграють роль не самостійного NGO, а ручного і зручного GONGO (Government-OrganizedNon-GovernmentalOrganization).

Політологи й соціологи справедливо вказують на кризу ідентичності, яку нині переживає громадянське суспільство: українці здатні на одноразовий вибух активності, проте часто їхні дії не отримують продовження і поступово згасають або цинічно використовуються. Втім, це лише один (негативний) бік медалі, підкреслює стриманий оптиміст Павел Прокоп, який також змальовує позитивну перспективу розвитку «третього сектора»: «Усі ті, що переконано і безкомпромісно заангажувалися у будь-яку громадську діяльність, уже назавжди позначені позитивним вірусом жаданої активності. Українці – це люди величезної креативності й уяви. Головна умова – це усвідомлення потреби послідовних, далекосяжних дій. Постійне підкреслювання, що не можна розчаровуватися після перших поразок. Визволення громадянського потенціалу – це дисципліна для стаєрів. Ми повинні вказувати, наскільки важливою є прозорість діяльності та процесів і процедур, які полегшують її реалізацію. Важливо зміцнювати переконання в тому, що варто приймати від партнерів і друзів не тільки фінансово-логістичну підтримку, але й стандарти та фундаментальні цінності». Що ж, рецепт успіху чіткий і зрозумілий – залишилось хіба що пробудити приспаний потенціал українців, застосування котрого буде однаково корисним як для культури, так і для НУО.

Сергій Шебеліст, спеціально для «Арт-Вертепу»

Довідка:«Рапорт про стан культури і НУО в Україні» − це своєрідний путівник сектором культури і НУО, який складається зі статей, аналізів, скорочених версій рапортів та інтерв’ю з видатними експертами і практиками з цих секторів. Серед його авторів, зокрема: Зеновій Мазурик, Олександр Буценко, Микола Рябчук, Богдан Шумилович, Єжи «Юрій» Онух, Андрій Курков, Катерина Ботанова, Андрій Когут, Оксана Забужко, Олександр Михед, Оксана Кісь, Михайло Бриних, Володимир Тихий, Пйотр Казьмеркевич, Олександр Євтушенко, Андрій Любка, Рустем Аблятіф, Катерина Бабкіна, Террі Санделл.

Рапорт народився зі співпраці Фундації «Open Culture», часопису «Культура Ентер», Фундації «Культура Ентер», часопису «Критика» (Київ), Майстерні культури та Фундації менеджерських ініціатив. Електронні версії польською, англійською та українською мовами доступні на сторінці часопису www.kulturaenter.pl.