Гурт Фолькнери / «Шароварщина править всюди»
«Фолькнери» – київський фрі-фолк гурт, заснований Володимиром Мулярем та Яриною Квіткою у 2009 році. Учасники – мандрівні музиканти, подорожують по країні та світу на велосипедах, збираючи автентичні пісні. Далі – “реінкарнують” їх, надаючи оригінального звучання.
Гурт дебютував з відеокліпом на пісню «Випливало утєня» на фестивалі «Трипільське коло - 2010» (режисер – Оксана Казьміна, оператор – Макс Гуцу). З цього часу активно концертують, були запрошені на відомі фестивалі: «АртПоле», «Трипільське коло», «Terra Heroica», «Рожаниця», «Країна Мрій Різдвяна», «Miko?ajki Folkowe» (Польща), «Рок-Коляда», «Країна Мрій», «Трипільські зорі», «Saba?owe Bajania» (Польща), «Letnija Akademijа Filmowa w Zwierzy?cu» (Польща), «Muzyczne Dialogi nad Bugiem» (Польща) та ін. Свою унікальність гурт вбачає в оригінальному поєднанні автентики та модерних драйвових ритмів, етно та альтернативних стилів музики. Фолькнери стали найкращим етно-колективом 2011 року на міжнародному фестивалі «Miko?ajki Folkowe» в Любліні (Польща). Крім 1-го місця, гурт, за результатами народного голосування, з великим відривом переміг у номінації «Приз глядацьких симпатій».
Чи є щось, що поєднує Чорне та Біле моря, незважаючи на протилежність клімату та назв? Що може бути спільне між людьми на величезному просторі, який розділяє ці моря? Яких пісень співають на гарячому чорноморському узбережжі, а яких – на холодному біломорському? З такими питаннями музиканти київського етно-альтернативного гурту «Фолькнери» вирушають на велосипедах в чергову етнографічну експедицію, везучи з собою привіт від рідного Чорного моря – Білому, сподіваючись, що останнє стане таким же рідним і – хтозна – можливо, трішечки теплішим.
«Фолькнери» не долають цю відстань «на рекорд» – вони їдуть зустрічатися з людьми, говорити з ними, збирати їхні пісні та навзамін співати їм своїх, слухати їхні життєві історії, обрамлені пожовклими від часу чорно-білими світлинами, історії простого і складного людського життя між чорним і білим – історії, яких більше не буде в майбутньому. У світі, що так стрімко і кардинально змінюється, все буде вже інакшим. Отже, за час експедиції (20 травня – 24 липня) музиканти будуть зустрічатися з людьми-носіями раритетних, автентичних зразків пісенного фольклору України, Білорусі, Росії та Фінляндії, все буде фільмуватися та записуватися. Маршрут пролягатиме різними шляхами – від бездоріжжя до автострад, різними населеними пунктами – від «забутих Богом» найменших сіл до багатотисячних міст. Довжина маршруту – 3380 км. Тривалість експедиції – 65 днів. Після її закінчення (липень – грудень) колектив буде обробляти зібрані матеріали, змонтує фільм та поповнить концертну програму «Фолькнерів» експедиційними піснями. І врешті буде презентовано результат проекту – фільм «Двоколісні хроніки – 4: Чорно-білі історії» разом з концертом «Фолькнерів» та фотовиставкою в багатьох містах України (січень – березень 2014). «Галицький кореспондент» поговорив з Яриною Квіткою і Володимиром Муляром – учасниками експедиції.
- Ви займаєтесь збиранням кореневої музики. Ваша творчість все-таки належить до міської культури чи це сучасна сільська культура?
Ярина Квітка: Як на мене, це мікс, бо й справді живемо в місті, вбираємо в себе весь індастріал і пропускаємо крізь себе все, що до нас дотичне. І, звісно, музику - бо нею ми живемо. А село - це наше коріння. Ще змалку я багато часу проводила в бабусі в селі - це як позитивне тавро на моєму свідомому світосприйнятті. Бабусі, в яких ми зараз записуємо пісні і цікаві життєві історії, - це те, чого мені не вистачає у сучасному світі, тобто в місті. Місто, а особливо Київ, - це шаленство, це згусток мільйонів енергетик, які часто утворюють хаос, що часто призводить до хаосу наших думок і творчості. А село і бабусі все врівноважують. Вони для нас, як Дзен для йогів. Ну і, звісно, весь цей "вінегрет", в хорошому значенні цього слова, - це наша творчість.
Володимир Муляр:Коли ми починали все, то не замислювались над тим, що це має вийти - сільське, міське чи ще якесь... Ми просто почали брати дорогі нам речі, різні - автентичну пісню, рокові та африканські ритми, почуття і відчуття - і намагались показати все це разом, як ми це бачимо. Тож, гадаю, це ні міське, ні сільське, бо у ньому є все.
- Зараз осмисленням кореневої музики займаються більше музиканти, які живуть в урбаністичному середовищі, тоді як у глибинці панує імітаційна музика не найкращої якості. Ви не бачите в цьому парадоксу?
Я. К.: На жаль, більший парадокс в тому, що так звана «шароварщина» править всюди. Чому виникло викривлення справжньої української культури, автентичної пісні? Як почали в 90-х, а може, й раніше, записувати примітивне «бум-ци-цик» до народних пісень, так воно якогось дідька закарбувалося в головах більшості людей - як народне, як культура. Яке воно народне? Яка це культура? Це викривлення, але я, зрештою, не проти викривлень, бо «Фолькнери» для когось - це теж викривлення. Тут головне якість і творчий дух. Бабусі, яким за сімдесят, слава Богу, цього викривлення не зазнали. Вони ще несуть у своїх генах, крові, душі справжність. Навіть якщо вона не професійна, але вона правдива і щира. Тобто більшість бабусь і дідусів вбирали культуру і пісню в себе саме на рівні відчуття, а не бо так треба, бо то наша культура і кров з носа її треба передавати.
В. М.:Тому що з нашою глибинкою зараз не все гаразд. Вона занепадає, а отже, занепадає і народна культура, в тому числі й музика. Здебільшого люди, які хочуть і мають потребу творити, щось змінювати, рідко залишаються в селі, народившись там. Бо це справді важко для них. То хто ж буде піднімати народну музику? Проблема в глобалізації та підміні цінностей, яка з нею приходить. Більшість же цього не бачить і не помічає "ніякої імітації".
- Як, на вашу думку, зупинити вал глобалізації і чи потрібно це робити?
Я. К.:Ой. Це глобальна проблема – гадаю, її не зупинити, але її можна трохи "розмалювати" піснями, культурою, всякою творчістю. Аби люди пам’ятали. Tehominem esse memento. Або інакше все людське втратимо - і залишимось роботами, яких природа наділила мовою і ще чимось. Як писали в давнину мудреці, часи змінюються і ми разом з ними. Я додам, що й усе навколо змінюється, на жаль чи на щастя. Я не знаю. Але дещо мені точно не подобається, а саме втрата ідентифікації нації - втрата культурної спадщини: звичаїв, традицій...
В. М.:Зміни – це природно. (От тільки не знаю, чи такі стрімкі зміни – це природно...) Від цього нікуди не подінешся, бо це властивість людства. Потрібно сприймати все по-філософськи, намагаючись зрозуміти, що серед змін є позитивним, а що негативним. Отже, боротися потрібно не з процесом глобалізації, а з темнотою людською.
- Під час ваших подорожей, а ви подорожуєте глибинками, яке у вас склалося враження? Темнота людська наростає, це вже стає загрозою для культури?
Я. К.:Печально, що більшість молоді як майбутнє суспільства - дуже темна, примітивна і її взагалі не цікавлять традиції, звичаї і тим більше пісні. Молодь цікавить – «потусити», «побухати», покурити і поспати. Більшість молодих людей страшно ліниві. Можливо, це проблема навіть не в них, а у вихованні, у самому суспільстві, яке не прагне, аби молодь була духовно багатою. Нам одна гуцулка казала: "Я не знаю, шо то сі робит. Колись дівчєта - вечоріє - до хати йшли, а тепер вечоріє, а дівчєта лиш з хати виходят". Зрештою, нащо далеко йти, я бачу ситуацію в краї, звідки я родом (Стрий, Львівська обл.). Колись ми, дітлахи, на Різдво ходили колядувати, на Великдень - бавились в гаївки під церквою, а тепер наче всі сказились - то не модно, то не цікаво, то стидно... Українці встидаються власної традиції та звичаю, ми встидаємось бути українцями і, що найгірше і найболючіше для мене, встидаємось говорити рідною мовою, коли покидаємо батьківську хату. (Звісно, я кажу про більшість, а не про свідомих і тверезих, і з власного досвіду). До прикладу, коли ми під час подорожі спілкувалися з турецькими підлітками і молоддю, кожен гордиться, що він турок і що народився саме в цій країні, вважає за обов'язок та честь служити у турецькій армії...
В. М.:На жаль, так є. Може, трапляються і квітучі села, але таких одиниці, вони виглядають, як диво. В минулі століття село могло існувати автономно, його культура живила його зсередини. Але зараз інший час, село потрібно підтримувати, розвивати його. І це залежить від влади. Але таке враження, що країні село не потрібне.
- Ви зараз збираєтесь в четверту Велику подорож, розкажіть детальніше про неї.
В. М.:Четверта експедиція "Двоколісних хронік" стартує 20 травня в Одесі. Поїдемо від Чорного до Білого моря (звідси і назва проекту - "Чорно-білі історії") через Україну, Білорусь, Росію, Фінляндію, закінчимо шлях в російській Карелії. Хоча основна мета буде та ж сама - збір фольклору, але ми б хотіли приділити більше уваги спілкуванню з цікавими людьми старшого покоління, позаписувати їхні історії життя. Це має бути найдовша (за довжиною маршруту - 3400 км) з усіх наших експедицій. Після приїзду ми запланували ще одну важливу річ - створити сайт проекту "Двоколісні хроніки", на якому згодом розмістимо всі записи з усіх наших експедицій, сотні пісень в аудіо та відео, а також хроніки подорожей. Зараз ми збираємо кошти на втілення в життя цього задуму, адже систематизувати весь матеріал (за регіонами, жанрами, назвами, іменами виконавців), набрати тексти пісень, здійснити мастеринг записів, врешті створити дизайн і сам сайт – це велетенський шмат роботи, засобів і здоров'я. Тож на сайті Велика Ідея ми розмістили наш проект, і його може підтримати фінансово кожен, хто має бажання, - http://biggggidea.com/project/149/
- Така довга подорож і через, скажемо відверто, не дуже комфортні краї - страху не маєте?
Я. К.:Страх - це найбільший наш ворог! Але важко його на сто відсотків позбутися, часто він не контрольований. Ліпше про страх не думати. Бо я вже переконалася - думки матеріалізуються. Більше думаю про комарів і те, як від них захищатися!
В. М.:Ми намагаємось перебоятися до початку подорожі. І тоді їдемо спокійно. Перевірений варіант!
- Насамкінець, у романі "Тіль Уленшпігель" герой весь свій шлях мотивує себе словами "попіл Клааса стукає в моє серце". Що стукає у ваше серце?
В. М.:Нам стукає світ і каже: вставайте, беріть ровери і їдьте шукати те, чого нема. Адже для чого б ми вирушали знову і знову в дорогу, коли б знаходили те, по що їхали? Гадаю, скільки б країн не побачив, скільки б невідомих пісень не почув, скільки б мов не вивчив, а все ж здається – мало.
Я. К.:Вислів Сковороди: «Світ ловив мене і не спіймав». В моєму серці стукає жага пізнання і пошуку власного призначення у мандрівці по широкому й красивому світі, можливо, й за межами цього світу.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ, Галицький Кореспондент