Сергій Злючий / Поезія Сергія Злючого

Псалом

зачитай Святе Письмо
горобцям
з білих-білих сторінок
сніг здмухни

і допоки
руки
айсберг безсмертя тримаючи
не задубіють вкрай
несамохіть відпускай
з вуст вічні душі слів

потім таки здобудь
з пітьми кишені шрифт
шрифт перепаленого
соняшникового насіння
і розкидай його
- жменя за жменею -
у книзі книг зими

і набубнявіле птаство
злетиться
шукаючи теплого слова
для гороб`ячих псалмів

Берег

море затока мис

дюжину шкаралупок
смолений темнотою
вечір гойдає ледь

місячна плеще сіль
берег лице мовчання

лагідно розтинає

часу спинний плавник

скажеш два слова вже

третє – говорить море

втілене поглинання

– хто йому мовить зась

зірка або маяк

зводить для ока відстань

а для душі – помилку

море затоку мис

Жити у передмісті

жити у передмісті

– голубом на карнизі

диких часів пісні

перелітаючи вздовж

– псом між м’ясних рядів

під найдорожчим ринком

грати порожнім шлунком

– пияком що співає

спивши грамів із двісті

голосом під Карузо

– вітром що розуміє

голуба пса Карузо

більшими за передмістя

Лише

прошепотіти

перед тим як написати –

і не для того щоб почути
але щоб доторкнутися до звуків
аби відчути що вони йдуть далі

за ледь рухомий вологий язик
і розриваються і відкривають слова
піднесені всередині нас.

ви були всюди зі мною –
ніби то я був словами
розгойданими вашим диханням
лише нашептаним лише римованим
дражнився у глибині

лише до часуне натрапляючи

на вашу довгу гортань

* * *

день крихкий мов архівний аркушик паперу

на якому нам сонце розгладжує цедру

і пилок від бриніння джмеля в контрабасі

і посохлий бурштин абрикосів на таці

небо світить з площини ріки і латаття

крізь прозорий рукав твого літнього плаття

блідо-жовтий аркушик як шкіра без сонця

тимчасовість кумира і міра безсоння

мітять обручі в нім денця склянок з-під чаю –

нам подібних відзнак вочевидь вистачає

ми лишаємо осуд і опусів осип

але цього не досить не досить не досить

Застуда 1980 року

тепер

понад тридцять років по тому

можна сміливо казати що

мене ніколи не було у Львові

ніколи у березні я не ходив

роз’юшеним снігом його хідників

і не відчував що вода у чоботях

говорить по-іншому

скупо й про інше

змовницькі промовляючи

нечуване доти –

церата і ратуша

нині

сумнівно щоби

десь на Маріяцькій

стояв собі стовп і Міцкевич

тримав одним жестом

всю площу і ним же

її відпускав у провулки

у вулички мокрі й холодні

а геній поезії чемно

терпляче й окрилено

п’яти студив у чеканні –

коли вже до лютні

пан Адам візьметься

напевно

ці понад три десятиліття

вся звірина і потвори

всі янголи й демони

всі безіменні фігури

тоді весняного та зимного Львова

посівши думки мої і почування

ніколи за мною не входили

в вузьку прохідну безугавного ЛАЗу

щоби запросити до мнимого почту

сколошкані запахи фарби й бензину

гуркіт новенького двигуна

мерзлий салон у котрому

варені яйця почистити

від шкаралущі

пальцями вкрай закоцюблими –

то вже майстерність

якою й не снив Фаберже

не може

реальністю бути

моє назирання крізь напівдрімоту

із майже притомного стану

за копирсанням у механізмах

двох прототипів

фігур барокових карнизів

що окрім обценьків

ключів молотка і ганчір’я

добре справлялися

із євразійським матюччям

та час переконував

мляві його аргументи

згодом ставали міцніше заліза

посеред сніжного поля

завмерлого космосу поршнів

зубчастих коліс клапанів

новенького двигуна

в якім бракувало

чи кеби чи чмиху малого

чи іскри чи може півоберта

кулі земної чи профілю світлого

поміж березневих зірок

схоже

що час за собою виводив

зграю химер і примар

із моєї застуди

котра приходила щоби затерти

рейки трамвайні

що різали полиск бруківки

неприпустимо вузької

вулички із нечастими

ліхтарями збляклими у тумані

настільки щільному

що вони згорблено придивлялися

до поодиноких сновид

й лише місцевий сліпець

міг прислужитися вам

й стати проводирем

до сліпучої вітрини фармації

що дивом застрягла у часі

у цьому місті

у цьому світі

понад століття тому

навряд

що усе це було

і навряд

що воно було Львовом –

швидше заплутаним

спогадом про застуду

давню і незбагнену

але усе це тривання

не заважало мені

переглядати стрічку

покладену на полицю

понад тридцять років тому

забуту навіть цензурою

але не спалену часом

Чути

ми вийшли із тиші

зліпилися з безмежності

її туманних таємниць

і ставши стрекотливим

зізнанням Singera і цвіркуна

ми раптом спромоглися

намацувати в реві літака

криваву важкість

комариного дзижчання

і здатність линути піснями

наших батьків

при довгих дошках столу

ми глухли у тиші

завмерлих на півоберті заводів

й від тихих слів коханих

як я тебе ненавиджу

тож нам не різатиме вухо

слабке шаркання

наших старечих капців

схоже на повтори ковзання голки

поверхнею не спиненої грамплатівки

що завжди крутиться

у напрямку тиші

Дріб

О. Завгородньому

розміром із дробину

низками – ой високо! –

гуси летять у небі

у веснянім-весіннім

вічнім немов інстинкт

сірім немов перо

минулорічний дріб

рідних уже рушниць

в крилах загоєних

знов повертається

плесами небезпек

множити лет і дріб

Тестамент

командоре – земної товщі

досить щоби нас віддалять

всі ці двадцять чи двадцять п’ять

років росту – та ліс не той ще

щоб ловити гнучкою плоттю

сонце волі і цмоки куль –

вік згодований вщент сволоті

мов зневіра стриже під нуль

щоб надійно прикрити спину

чи баніти чоло – росте

парость в сонечко золоте–

грає крона в зелених кпинах

й поки корені не сягнули

командоре кісток твоїх –

дихай вільно на повні груди

тим що видихнути не встиг

командоре – нам доля ледве

свисне – прапором станеш ти

гаслом кров’ю тавром за тим

станеш тихо торговим брендом

пам’ятним мережевим кешем

станеш ідолом – про і лже –

та спочатку ти мусиш вперше

вмерти вдруге нарешті вже

Кіно Аврора

Авроро

ми і справді не забули

ті важелезні двері із пружиною

до нашого минулого в якому

такий рипливий вхід

з туманним склом і слідом

відбитку напомадженого від

із тріщинкою губ твоїх

Авроро

погрітися в мороз

чи вистигнути влітку

за десять а пізніше двадцять п’ять

копійок – головне

вчетверте або вшосте

чапаєв із конем – вже лише тло

за сяючим і світлим завитком

жаданої потилиці твоєї

у ряді що попереду

Авроро

усе кіно – війна або любов

де до ладу ані війни не сталось ні любові

і довго сохне порох почуттям

мов молоко губам твоїм – напевно

не стрекотав і разу в сизуватих

тих променях нещирих

зблиск золотистих пестощів твоїх

Авроро

як запах яблука

у темряві надкушеного раю

страх штучності вмикав

для нас спасенне світло у перерві

щоб серце стишити й погамувати

кисленький запах сторожких обіймів

серед яких втрачалися кумири

і ми самі губилися

Авроро

ми тут дорослішали – нам

прогули ставили суворі вчителі

в реальній школі гамування долі

та імені твого первинний зміст

поволі сходив нам

у небо наших знань

про світ про світло й тіні

де вже хазяйнувала ти

Авроро

тепер тут вітер

носиться справдешній

і абияк гортаючи щоденно

засмаглі перечитує газети

та заграє до битих шиб тонкого

скла наших спогадів коротких

немов осмикнуті спіднички

твоїх цнотливих подружок

Авроро

***

ти не повіриш –

насправді Ніхто –

єдиний читач

твоїх слів

твоїх снів

його спів

ти чуєш

коли він проходить

лунким парадним

космосу всередині нас

Морячка

ти проводиш неспішний вітрильник до Смирни

й зігріватимеш довго у мушлі вушній

тихе дзенькання ринди в рипінні сумирнім

щогл і хвилі неспинне згортання в сувій –

ти чекатимеш довго з егейських просторів

не тютюн контрабандний чи прянощів пак

не турецьких прикрас не солоних історій

не фіналу ходінь на безсонний маяк –

ти чекатимеш довго – встромивши чекання

ніби ніж поміж рухів повільних і слів

щоб далекому серцю твоєму – вертання

і в чіпкім забутті виринало зі снів

Гілка

поки не знає втоми гілка гойдати цвіт

в чистім вікні світанку й поки ще не остигла

знаджена і пестлива множена кров’ю сила –

втілений в коливання світить безсмертям світ

поки ще пахне медом випростання і хтива

сходить зоря в обличчі млосно й несамохіть

поки тобі сміється хтозна з якого дива

шал твій і цілий всесвіт – гілкою хить та хить

Підсумок

За цілий день – подумати! –

користі з мене світові –

квіти полив

мовчав

нагодував собак

Чашка

у просторі зниклого світла

шукаєш чашку з надією –

раптом у ній ще лишився

хоча б ковток

хоча б холодний

і ти в пітьму

по саме серце вмочаєш руки

на дні

є – чашка

є – ковток гіркої темряви

з полегшенням і присмаком солодким

Гра

сядемо друг супроти друга й заскоринілий

важко зведе свій погляд кожний з бувальців гри –

так ніби не затерпли ігри невинні ніби

зіграні під щоденну одноманітність дримб

муха промчить між нами і горобець – за ними

з місця не рушить погляд твій а тим паче мій

музика розпочата – вичерпана самими

тими котрих не зітре змах многотрудних вій

може утнемо пісню чи роз’ятримо рану

очі у очі – лине в райдужці гам і догм –

можеш лишить надію – я все одно не стану

слабшим за сподівання нижчим за перше до

Оберіг

діти пускають за вітром

мильні кульки –

повільно

тепле і чисте повітря

їхнього дихання

світом іржавим летить

вітер тримає в долонях

долю вологу недовгу

райдужний оберіг

міниться кольорами

поки летить ні з чиїм

іще не змішаний видих

серце звільни своє

дихання затамуй

у мильній кулі

спогаду

Пісня

птиці завмерли як тінь за кущем

ніби і справді це не надовго

в стиглім повітрі пахне дощем

пряно і чисто

гостро й волого

густо край степу гуртується гнів

ворон у дзьобі тне благовістя

що залишились лічені дні

сірій отарі

в небі імлистім

вітер не бачить ще кров своїх ран

зріє звитяга більша за болі

зійде в непам’ять тирса й бур’ян

з вічного поля

з нашого поля

довго рядився у кволість і щем

нурт стожилавий літеплий зовні

в нашім повітрі – вже не дощем –

гаряче й люто

тягне грозою