Богдан Софійчук / Сон

Одного разу я прокинуся в раю і зрозумію, що це був лише сон, довжиною в життя… І вмить все здасться таким марним та не потрібним, я буду сидіти над обривом в безодню і дивитися як заходить сонце, буду відривати пелюстки троянд, які краплями дощу падатимуть на землю, розбиваючи свою кришталеву чистоту об важку картину дійсності. Я буди сидіти біля костра і дивитися як гаснуть останні жаринки: «Яке ж все таки марне наше існування: ми йдемо до мрії заради того, щоб залишити її приреченою на провал іншими, ми дозволяємо іншим руйнувати наші мрії…». Ми живемо так само, як і горить вогонь: спочатку він маленький вогник; пізніше це вже великий вогонь; а потім, коли остання його жаринка остигне, це лише попіл який вітер розвіє безмежними степами….