Ірена Карпа / «У мені помер клоун-неборака…»
Ірена Карпа – українська письменниця, співачка, журналістка, телеведуча, фронтфрау групи «Qarpa». Відома своєю епатажністю. Знімалась в еротичних фотосесіях для журналів «Playboy», «Penthouse», «FHM». Попри досить молодий вік, Ірена Карпа не вважає себе молодою письменницею, бо літературною працею займається вже не перший рік. З 6 жовтня 2012 веде програму «Наші в Раші» на «Новому каналі». Програма присвячена російським зіркам шоу-бізнесу, які походять з України. 20 грудня 2012 року разом з гуртом «Qarpa» Ірена виступила на розігріві Мериліна Менсона у Києві.
– Оце якраз слухаю ваш останній альбом і раптом подумав, що вже ж багато часу пройшло від релізу, де новий?
Новий в процесі. Щастя, що матеріалу у нас вистачить до пенсії. Тобто того, що написано мною. Артим воліє не писати нових пісень, поки не закінчимо старих. Зараз у процесі десь шість чи вісім. Альбом обіцяє бути більш жорстким за попередній. Але й більш танцювальним, як на мене. Лірика здебільшого стьобна, знайомі дівчатка вже полюбили й акапельно наспівують собі наше "допо-до побачення, розмір має значення". Артур скаржиться, що підліткові тексти, а Артиму подобається. І мені подобається веселити людей. Помер у мені клоун-неборака...
– Пишучи пісні, ти враховуєш якісь фактори, скажімо, аудиторію? Взагалі, наскільки ти свідома в своїй творчості?
Пишучи щось стьобне, я якраз думаю про людей рівня моїх подруг – вільних, просунутих, освічених людей, в яких стосунки з Его вже переросли стадію "я сприймаю себе занадто важливою". На людей, які не бояться посміятися з себе. І простих речей не бояться. І з однаковою легкістю сприймають глибинні філософські підводні течії і гостру іронію. А взагалі, що пишеться, те й пишеться.
- Ти пишеш, коли пре, чи вмієш вмикати себе? І наскільки ти самоцензурована, самокритична?
Пісня – тільки коли пре. То в книгах у мене дедлайни. Самоцензура відсутня. Самокритика працює так: відкладаєш на якийсь час, потім передивляєшся, і якщо щось не подобається чи насторожує, переписуєш. Хоча таке рідко буває. В піснях я, як правило, є лише ретранслятором.
– До речі, про ретрансляцію. Ти якось відчуваєш це на фізичному рівні – йшла-йшла і раптом торкнуло, чи як?
Десь приблизно так. У моменти душевних зламів воно торкає найчастіше. Творчість – компенсаторна функція. Якби ми не писали, то спилися би, я знаю? Нестабільна мистецька психіка (сміється). Причому що сумніший стан речей, то веселіші тексти виходять.
– Займатись якісною музикою в Україні досить безнадійна справа... Відсутність концертів, стабільного доходу – не опускаються у вас руки? На що розраховуєте?
Це наша улюблена справа. І ці пісні – чи не єдине, що залишиться після наших життів. Оце й усе, що має значення. Ясно, що вигідніше було би трубами торгувати. Але тут інше – йдеться про долари душі.
– «Долари душі» – це гарно сказано. А як у групі, мотивації вистачає на всіх? Ви взагалі мирно живете, адже вже довгий час разом, кризи бувають? Як виходите з них?
Мабуть, коли довго не бачимося, тоді кризи помирають своєю смертю. Ми всі заробляємо гроші ще чимось, окрім музики. Хоча заробляти на повноцінне життя лише концертами і роялті – одна з моїх мрій. Мотивація – творити, виконувати, обмінюватися енергією з правильним слухачем. Тільки так і може бути по-чесному.
– А якщо, дай Боже, так станеться, що зможете заробляти концертами, то зав’яжеш з літературою? Взагалі, для тебе цей вибір існує?
Ні. Я не прихильник "або-або". Я за "і-і". І вважаю гріхом закопувати в землю щось, що Боженька безплатно дала.
– Давай ще трохи про страхи… Коли довго немає концертів, паніка не нападає?
Ні. Завжди буде наступний. Але це лише через те, що музика не є постійним джерелом доходу. Це приємний бонус, що приносить певну винагороду. Але я розумію переживання людей, які є лише музикантами. Для них зірваний тур означає незаплачену ренту і відмінені канікули...
– Я завжди дивувався твоїй самостійності і силі духу, таке мале і таке тверде... Звідки це в молодої, красивої, успішної жінки? Що тебе навчило?
Не знаю. Просто слухаюся внутрішніх інстинктів і не йду на компроміси з собою. Не втрачене дитяче відчуття, чи що. Роблю так і є тим, ким хотіла бути в дитинстві. Он нещодавно в Черкасах з посмішкою оглядала той стіл у дворі, де писала свої "книги" років у шість-вісім. Не парюся питанням престижу, "а що люди подумають" тощо. Мене часто звинувачують, мовляв, "живеш, як сама хочеш", так ніби це злочин. А насправді ж сумно, що більшість людей настільки намагаються подобатись суспільству і не виходити за рамки пристойного, що ніколи насправді й не живуть. У мене весь сценарій життя протестний. І це не дуже комфортно насправді. Чорна вівця, той самий нє-бєз-урод, але будь-які спроби побіліти, зробити щось методом "ол-інклюзів", як всі, завдає мені ледь не фізичного болю. Така-от залежність від незалежності. Треба шукати золотої середини, бо скоро на мене не стане найвищих скель і найнебезпечніших країн.
– Що тебе може вибити з колії, довести до сліз?
Та я взагалі легко плачу, я ж не Маргарет Тетчер. Плакати так само природно, як сміятися. Я нормально ставлюся й до того, як плачуть чоловіки. Серотоніном себе тішать.
Я взагалі занадто експресивна. Можу лютувати, сваритися непростими лайками і відразу ж попускатися. Найгірше вивести з себе мене може моя тупість – коли чогось не передбачила чи не послухала інтуїції. Наразі треба вчитися себе прощати. Піду до сестри на йогу, як повернуся в Україну. Досягати внутрішнього спокою.
– Що з літературою, щось пишеш зараз?
Так. Окрім періодичних колонок, потихеньку пишу книгу. Про подорожі з дітьми. Для цього навмисно навіть на Балкани з ними поїхала машиною. Набрехавши мамі, що ми полетіли в «ол-інклюзів», щоб не переживала...
– Давно хотів тебе запитати, ти досить часто присутня в медіа, на різних заходах, куди ходять професійні тусовщики. Всілякі кінопрем'єри, ну, і таке інше - світ Каті Осадчої, так би мовити. Я розумію, що це часто буває промороботою. Чи цей світ гламуру не дратує тебе?
Насправді я там украй рідко. Часто там бувала в час заміжжя за Антоном Фрідляндом, бо всі ці бізнесмени й ресторатори – його тусовка. Зараз головно йду туди, де мені цікаво. Фільми подивитися й по інтерв'ю відстрілятися одним матом, економлячи час і собі, і журналістам, які теж у всіх «звйозд» на одному кінофестивалі на сезон уперед інтерв'ю наберуть. Я щиро співчуваю тим, кого титрують як «свєтських львів» чи «львіц». Дуже сумно в житті себе бачити чимось таким…
– Хто має на тебе найбільший вплив у цьому житті?
Далай-лама.
Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ, Галицький Кореспондент