Андрій Содомора / «Літкритика віддзеркалює загальний стан речей»

Андрій Олександрович Содомора – письменник, перекладач, професор Львівського Національного університету ім. І. Франка, лауреат премій імені Максима Рильського, літературної Нагороди Антоновичів, обласної премії імені Михайла Возняка., державної премії ім. Григорія Кочура та премії «Книга року» літературного сайту ЛітАкцент у номінації «Художня література» (за книгу малої прози «Сльози речей»). Серед найновіших книг, перекладених  Андрієм Содоморою, – «Буколіки. Георгіки. Малі поеми» Верґілія (Львів: Літопис, 2011), «Елегії вигнанця» Теогніда (Львів: ЛА «Піраміда», 2012), «Пісні з Лесбосу» Сапфо (Львів: ЛА «Піраміда», 2012). На початку 2013 року побачив світ том зібраних творів А. Содомори «Поезія. Проза» (Львів: Літопис, 2013).

«ЛітАкцент» спробував з’ясувати в Андрія Олександровича, як йому вдається поєднувати перекладацьку працю з оригінальною творчістю і викладанням в університеті.

—    Вас більше знають як перекладача, ніж як письменника. Розкажіть трохи про свою письменницьку працю.
—    Писати почав я десь двадцять років після того, як перекладати (щоправда, ще за учнівства пробував писати щось своє). І не жалію, бо праця над перекладом була доброю підготовкою до власного писання: дедалі легше ставало викладати («перекладати») свої думки й настрої – на папір. Отож мене більше знають як перекладача, аніж як письменника. Втім, чи можна конкурувати з такими іменами, які мені випало впроваджувати в українську перекладну літературу: Сапфо, Горацій, Овідій, Вергілій, чимало інших?.. Що ж до особистої думки про себе, перекладача й письменника, то тут доречним був би голос Сенеки та й усієї античності: «Поспішай до мене, але до себе – насамперед». Кожен, природно, насамперед хоче зрозуміти себе, поділитися «своїм» – з іншими. Є, зрозуміло, й у перекладах частка того загадкового «я», особи перекладача, але все-таки стежка до себе – це передусім стежка оригінальної творчості.

 

—    Чи відчуваєте увагу критики до своєї перекладацької роботи?
—    Літературна критика віддзеркалює загальний стан речей – наскільки у наш час цікавимося літературою загалом, зокрема – античною. Щодо останньої, коли мова про переклади з античної поезії, то тут нелегко бути компетентним і цікавим критиком: треба добре знати художню вартість оригіналу і, відповідно, оцінити те, що вдалося зробити перекладачеві; необхідно прочитати переклад у контексті сучасної доби – показати потребу його появи. А це нелегко і для того, хто пише відгук, і для того, хто його читатиме (спробу критичного погляду на свої ж переклади Горація зробив я в «Студіях одного вірша»). Тож і звучать переважно загальники, як от: «вдало переданий дух оригіналу», «майстерно відтворені віршові розміри», «перекладачеві вдалося зберегти єдність змісту і форми» тощо. Але й такі, інформативні, відгуки сьогодні – рідкість. У часи мого студентства й потім (пригадую появу перекладів Бориса Тена) входження античного твору в українську літературу мало таки ширший резонанс. Мабуть, недостатньо задумуємось над тим, що голос античних звернений до нас, що він чекає на відповіді, і цей діалог важливо підтримати особливо сьогодні, коли з дедалі стрімкішої життєвої круговерті знову постає одвічне: «Хто ми?.. Звідки?.. Куди йдемо?..» А от щодо оригінальних творів, то тут мені гріх було б нарікати. Я мав приємність читати цікаві відгуки і на мою прозу, й на поезію. Вони додають мені заохоти до подальшої праці, визначають моє місце в сучасному літературному процесі.

—    Чи знаєте Ви нинішнього читача своїх перекладних, а також власних творів?
—    Хто пише, той, хай мимоволі, а таки думає про читача. У таких випадках згадую римського поета-сатирика Персія (відомий був нелегким стилем своїх творів), який ось так починає свою першу сатиру: «Але хто це читатиме?..  Може, якихось двоє, може, – й ніхто»… Мої читачі – це і старшого віку люди, і, що особливо приємно, – молодь. Не всім, певна річ, одне й те саме до вподоби. Комусь подобаються мої портретні речі, що в «Лініях долі»; комусь – поезія; іншим – «Студії одного вірша»; ще комусь – есеїстичні роздуми в книзі «Наодинці зі словом» чи роман-есе «Під чужою тінню». Найприємніше – коли чую прихильний відгук про мої прозові збірки «Сивий вітер» чи «Сльози речей»: у скількох жанрах не працював би, а новела, образок, спостереження – це справді мій жанр. І все ж найширше коло читачів має книжка, яку вважаю пробою пера, – «Жива античність» (тричі перевидавалася!), а також – «Наодинці зі словом»: вони – легкі для читання… Цікавим є коло читачів і моїх перекладів. Десь на початку 1980-х років, коли у видавництві «Дніпро» вийшов мій повний переклад творів Горація, я почав отримувати листи від тернопільчанина, колишнього гімназійного професора, психолога, Івана Смолія (кожен лист – по кільканадцять сторінок дрібним почерком), який усіляко заохочував мене до подальших перекладів античної поезії; був прихильником не антологій, а повних зібрань творів античних авторів  – от я й намагаюся в міру можливостей дотримуватися його побажань. Тоді ж  я отримав листа з луганської області (автор дізнався мою адресу через видавництво) з таким-от зачином: «На столе у меня Гораций и “Электрон в химических процессах”». Потім я довго міркував над тим, що спільного між античною поезією й точними науками (наслідки тих міркувань – у «Студіях одного вірша»: про «геометричність» Горацієвих образів, про «математичність» його мислення тощо). Горацієві завдячую своїм знайомством із професійним спортивним тренером, львів’янином Сашком Крестіним (Горація він читає в оригіналі), з багатьма іншими цікавими людьми; спілкування з ними – і корисне, й приємне для мене.

Один із читачів, щоправда, признався мені якось, що з найбільшим інтересом у перекладах з античної поезії читає… примітки. Докладаю всіх зусиль, щоб і давня поезія була якомога доступнішою і привабливішою для нашого сучасника. Але найширше коло читачів – у Сенеки («Моральні листи до Луцілія»); популярною стала книга моральних сентенцій «Дистихи Катона»: наш сучасник усе-таки тягнеться до живої думки, до діалогу, до поради – як знайти рівновагу духу в позбавленому рівноваги, хаотичному світі?..

—    Про Ваші студентські роки та про Ваших учителів Ви написали в книзі «Лініями долі». Що можете сказати про сучасний стан Франкового університету, в якому професоруєте?
—    Годі й повірити, але дехто з нас, студентів початку п’ятдесятих років (уже минулого століття!), ходив на заняття ще з каламарями (чорнильницями) й ручками, у яких встромляли металічні пера! Нині перед студентом –монітор комп’ютера. І все-таки: набуваючи – втрачаємо. Передусім – світ речей (серед них – і книжка), з якими людина впродовж віків спілкувалася, впроваджувала їх у сферу свого духовного й душевного (говоримо про «психічну ауру» речей); звідси – й знаменитий гекзаметр із «Енеїди» Вергілія: «Є-таки сльози речей…» Втім, це обширна, особливо цікава для мене тема – «людина й речі»… Що набуваємо? Змогу швидко орієнтуватися в матеріалі, вмить віднайти те, на що раніше доводилося витрачати дні й тижні. Та чи належно використовуємо той час, який заощаджують для нас сучасні технічні винаходи («Я не мав часу піти в бібліотеку», – не раз чуємо від студента)? Чи, знайшовши потрібне, ступаємо східцем вище у наближення до Слова?.. Ми, студенти класичної філології п’ятдесятих років, ще застали професорів, які представляли стару школу філології. Ми ще вловили подих «гімназійної», з її плюсами й мінусами, філологічної освіти. Ми ще відчули те особливе світло, що у мовленому слові –  грецькому, латинському… Про все це я спробував сказати в своїх книжках «Лініями долі», «Під чужою тінню», «Студії одного вірша» та інших.

 

—    Які вимоги ставите до своїх студентів?
—    Спілкуючись і досі зі студентами-філологами, вимагаю від них передусім розуміння того, чим є та наука – філологія. Коли відповідають дефініціями, пробую пояснити їм по-простому: бути філологом – це вміти бачити й чути, а почуте й побачене – уміти перенести на папір, щоб з іншими поділитися чимось, що гідне уваги. «Ти бачив коли-небудь джерело Клітумн?»  – звертається Пліній Молодший на початку листа, який  адресує своєму приятелеві. «Напевно, що ні, – продовжує, – інакше ти б мені описав його». У цьому – вся античність. Античний автор не просто описує природу – висновує з неї все, що живить і думку, й почуття («Діалоги» Платона народжувались на тлі природи). Античні  були цікавими людьми, бо живо цікавились усім, на що впав їхній погляд. «Чуєш?», «Бачиш?» – так чи не в кожному своєму творі загострює притуплену буднями увагу адресата свого твору Горацій. «Не помічаємо – як надворі весна розцвітає, / Не помічаємо – як з дерева сиплеться лист» – сумно констатує наш неокласик Микола Зеров, пригасання тієї зацікавленості у прив’язаної до «колеса темних турбот» міської людини… Отож – уміння бачити, чути, перенести на папір. А вміння не приходить саме по собі. На жаль, немає сьогодні такого предмета, де б учень чи студент вчився писати – просто писати, як художник вчиться малювати чи музикант – на інструменті грати; в античні часи риторичній освіті, вмінню викладати свої думки, приділяли особливу увагу. «Частіше повертай стилос» (Горацій) – ось найперша, найголовніша вимога до студента, який обрав собі професію філолога.

—    Як, на Вашу думку, найкраще популяризувати поезію: сучасну й класичну?
—    Повернення до поезії – це повернення до слова: слова колискового, казкового, пісенного, бесідного, листовного, загалом – до мовленого слова. «Слово» у народній пісні часто перегукується асонансом із «коло», наприклад: «Ой зійди, зійди, ясен місяцю, як млиновеє коло, / Ой вийди, вийди, серце- дівчино, та й промов до мене слово»; а повернення до слова, бачимо й з цих рядків, – це повернення до земної та й позаземної, космічної, краси: «Що то за Божа краса…» – знову ж у нашій пісні, де мова про місячну, зоряну ніч. Звісно, не можемо, склавши руки, чекати на те рятівне для людини повернення. Маємо докладати всіх зусиль, щоб у сім’ї, у школі, у вищій школі в особливій пошані, як у давні часи, було Слово. Щоб відновилось розуміння того, що Слово у такому розумінні – це, власне, поезія; кажемо ж: «Слово о полку Ігоревім» (грец. «епос» – це і «слово», і «поетичний твір»). А що поезія в наш час не вельми шанована, то це знак того, що й над словом, яке завжди було виявом духовності, гору бере матеріальне…

 

—    Як ставитеся до того, що учнів примушують вивчати поезію напам’ять?
—    Слово «змушувати» – не з тих слів, до яких варто звертатись у шкільній практиці (якщо зацікавити учня – то й примусу не треба), надто – коли мова про поезію. «Якщо робити щось проти волі, то воно не є добрим, навіть якщо добре ту роботу виконано» (св. Августин). Отож, то не є добре, коли вчитель, не впровадивши учня в світ поетичного твору, не пересвідчившись, що учень таки бачить змальоване в поезії, а не просто читає («лопоче язиком» – казали римляни), – одразу ж вимагає вивчити вірш напам’ять. У кращому разі – це просто технічне тренування пам’яті, у гіршому – провадження на стежку, що веде від слова, а з неї, раз уже вона втоптана, не легко буде зійти. Послухавши, як декламують деякі школярі та ще й гарну оцінку за те декламування отримують ( не збилися ж ні разу), погодимося: поезію вони бачать лиш фізичним оком – літерами на папері… Загалом же, що більше знаємо напам’ять – то краще: античні дивують нас обширами своєї пам’яті…

—    Чи доводилось Вам чути задовільне читання віршів Ваших улюблених античних поетів мовою оригіналу?
—    Хіба що – в уяві: «реконструюю» голос Горація, Вергілія… Річ у тім, що античне віршування – квантитативне (часокількісне), побудоване на чергуванні довгих і коротких складів (у нас – наголошених і ненаголошених). Повною мірою користаючи з тієї властивості латинської та старогрецької мов, античні поети творили вражаючі звукові образи, які, на жаль, не піддаються перекладові (щось подібне – в «Осінній пісні» Поля Верлена); можемо лишень слабо їх імітувати, а решта – хіба що домальовувати. «Поезія – то картина», – сказав Горацій у своєму «Поетичному мистецтві», і ця картина була віртуозно озвучена. Самі ж поети були рівно ж віртуозними виконавцями своїх творів. «Зачаровував наші вуха багатий ритмами Горацій» – згадує Овідій так звані «рецитації», тобто виголошення поетичного твору самим же автором. Коли Вергілій перед Октавіаном декламував частину щойно написаної «Енеїди», майбутній імператор, кажуть, просльозився, а його сестра таки знепритомніла від зворушення. Були, щоправда, серед декламаторів і такі, хто свою неспроможність чути слово надолужував силою голосу; про одного з таких – гострий на язик у своїх епіграмах Марціал: «Декламувати зібравсь, а вовною кутаєш горло. / Радше б ти нам її дав: вуха заткати пора»… Чимало проблем виникає при озвученні виконаних «розмірами оригіналу» перекладів античної поезії. Тут декламатор мусить бути обізнаний із специфікою античного віршування й особливо уважним до звукопису вірша, його ритмомелодики, до звукових образів, цезур, – інакше всі зусилля перекладача підуть нанівець, навіть більше: «працюватимуть» проти нього: на тлі неналежного виголошення його перекладу всі похвали збере далекий від першотвору римований переспів. І ще одне. Уявімо собі читача, який подумки пробігає оком, скажімо, Горацієві оди, Вергілієві гекзаметри чи винятково складні щодо ритму хорові партії грецької драми. Що залишиться від античної поезії, яка всю свою красу являла лише у живому звучанні?.. Як загалом подавати античну літературу (а її представляє все-таки поезія), щоб слухач того курсу міг зрозуміти, радше відчути, що стоїть за таким ось висловом, скажімо, Поля Клоделя, французького поета, дипломата, члена Французької академії: «Кожному, хто зустрічається з Вергілієм, лишається хіба що впасти перед ним на коліна, тому що бажання далі йти своїм шляхом остаточно покидає його. Хто ж бо стане слухати роздумування про поезію, коли перед ним втілений Поет – Поет у найвищому значенні цього слова і в найдосконалішому звучанні, яке будь-коли освячувало людські уста?» Але це вже інша тема, інша, яка лиш чекає свого вирішення, освітня проблема.

 Розпитувала Богдана Неборак, ЛітАкцент
 

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2013/09/09/andrij-sodomora-literaturna-krytyka-viddzerkaljuje-zahalnyj-stan-rechej/">ЛітАкцент</a>