Знаний літературний критик Євген Баран розродився новою книжкою. Це його літературно-критичні статті,рецензії,есе за 2 роки,з 2011 по 2013 роки. Зібране в цьому виданні,можна надибати на різних літературних мережевих порталах,тому особливого сенсу купувати його Інтернет юзерам  не бачу. Навіщо купив його я?Для колекції,пам’яті. Так вже повелося,що знаю Євгена Михайловича давно,читав багацького його книжок,та й у моїй долі ця людина не остання. Літературна стезя Юліана Покириса (його нік вЖЖ) почалася в 90-х роках,  з перших публікацій у газеті Друг читача, потім вирине різкий «Вінок на пам’ять БУ—БА—БУ», писання про цікавих і не дуже літераторів. В застійні перехідні роки,коли про Інтернет тільки дізнавалися,а тодішня література роздроблювалася на купку  маргіналів,яка тусувалася по квартирах і мріяла,що з настанням незалежності їхня писанина стане доступнішою для мас,пан Євген активно працював – дописував у різні видання,клепав дисертацію,ходив на літературні заходи. А останнім часом пасіонарій Є. Баран займається культуртрегерством,що,безперечно,дуже взірцево для літератів,котрі не хочуть зайти в професійний глухий кут.  Доречним буде згадкаі про вельми цікаву його  книжку «Дев’яності навиворіт». Сам автор нарік її спогадовими есе,літ.критик Олег Соловейозначив як «Літературний побут 90-х». Насправді йдеться про мемуаристику,з усіма її приватно-інтимними аспектами,літературними й дотичними до літератури персонажами. Та годі про минуле,крокуємо вперед до «Повторення пройденого».

Назва книжки насторожує, асоціюється з шкільним учительським «Repetitioestmaterstudiorum» (рос. «Повторение - мать учения»). Що ще раз хоче нагадати-повторити нам франківський літератор,так це про власну персону,присутність не тільки в «усесвітній павутині» в основному на Буквоїді,але й про існування у паперовому вигляді його статейок. І тут є своя логіка. Бо Інтернет це така хитра штука, сьогодні твоя творчість є на сайті,а завтра може йзникнути. Хоча,це вже камінь в город несумлінних й нечесних редакторів. Тому свою писанину в наш час зовсім незайве продублювати.

Читаючи Євгенові писання, непомітно вкрадається думка – автор мало говорить по суті, натовплює свої рецензійки  інформацією та фактами. Метикую навіть так, що його творчість – спроба писати не зовсім критику, а історію сучасної української літератури (про що він говорив на презентації кн. у Львові та в своїх інтерв’ю). Яку б рецензію ви не взяли, на початку обов’язково буде «біо» письменника, його минулі злети й падіння, а ще якісь промовисті й інтимні факти: «Сю поетку я для себе відкрив восени 2007-го року у Кракові…Насправді, була молодою жінкою, мамою вже двох дорослих дітей…Чудово співала українські пісні, десь ніби бабуся була українкою. Був майже платонічно закоханий» (це про поетку Боба-Дигу Божену на ст.7).Якби критик не розбавляв нудний фактаж,академічний почин такими цікавинками,то його статті заледве хто-небудь дочитував до кінця.    

Часто Євген Баран зловживає цитатами. Наріже фрагментів із книжки,  байдуже цікаві вони для читача чи не зовсім,і гатить у текстову гущу. Відсоткове відношення цитати/роздуми – 60 до 40 або 80 до 20. Ні,це не означає,що високошанованому кандидату філологічних наук,поважному   доцентукафедри української літератури Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника,лауреату з 10-ка (!) премій нема що сказати. Міркую,що це такий особливий Баранівський прийом:показати велич і красу авторового письма,і десь там в кінці,між іншим,поставити й своїх парочку реплік. Що ж, вельми своєрідний хід,коли не хочеться або не можеться говорити,а обставини змушують,то вихід один -  натовпити свої статті Вікіпедією.

Щодо реплік. Серед гущі цитат,дюжини фактів про письменника,можна справді натрапити на не поверхові судження про твір. А можна й на дилетантські. Це вже як пощастить. А все залежить від близькості:критика до конкретного автора. Для своїх фаворитів пан Євген розкланюється в реверансах:«Цей письменник є феноменальний у своїй любові до життя. Цей мислитель є феноменальний у своєму розумінні світу людей…І як такий Володимир Брюгген для мене є взірцевим у ставленні до літератури і до життя (с.43); «…Качкан – єдиний і неповторний у своєму роді творець вимріяного світу і вимріяної поетичної мови» (с.47); «Для мене українська сучасна література має сенс, бо у ній є Василь Слапчук» (с.51). Ще показовішим кніксеном є стаття про кума. Але про що це я,в кожній Євгеновій книжці присутня рецензія на книжки (-у) Степана Процюка. Тональність цих статей, думаю, і так всім зрозуміла. Для віддалених літераторів обирає різку й негативну оцінку: «Багато в матеріялах статики, описовости…Що стосується матеріялів про Тараса Прохаська…вони розкривають певну немічність аналізу й неглибоке знання історії дослідження…Я не беру до уваги стилістичних неоковирностей і юнацького епатажу, що межує з невихованістю…» (с.108). Та це, звичайно, не значить,що ці судження об’єктивні та беззаперечні.

Часто-густо Євген Михайлович описує творчість містечкових графоманів. Таким є,наприклад,Мирослав Лазарук,якого ні слухати,ні читати неможливо. А ще Василь Шкурган – для розшифровки творчості якого не рецензії потрібні,а якісь дрімучі діалектологічні словники. В інших книжках науковця про таких писак сказано куди більше. З чим пов’язана така тенденція в творчості критика?По-перше,наш автор чиновник від літератури – голова Івано-Франківської НСПУ,що вже зобов’язує його йти на певну кон’юктуру,поступки перед авторами. По-друге,звинувачення в продажності. З передмови: «Мені часто дорікали і дорікають сьогодні, що, мовляв, мої літературно-критичні писання з ряду «продажних». Якщо навіть таке припустити,я не вбачаю в цьому ніц поганого. Стаю на бік літератора,для якого критика не хобі,а справжнісіньке ремесло й напружена робота. Лишень ідеалістичні невігласи можуть стверджувати,буцімто,праця критика не повинна оплачуватися. Критика – такий самий важкий труд,як і журналістика,який повинен винагороджуватися чи авторами чи виданнями. А всі хто вважають інакше – пихаті бевзі й сліпі ідеалісти. По-третє,Євген обмовився в передмові про симпатію до творців книг,про яких він пише. Як на мене, чим дотичніший критик до письменника,тим гірше й похвальніше його письмо. У «Повторенні…» помітно, Євген зближується з багатьма, намагається  багатьом бути другом, що в свою чергу погіршує якість матеріалів, часто зводячи їх до компліментарщини й відвертих хвалебних од.

Попри все,  в «Повторенні пройденого»є лише один цікавий розділ «Українська класична спадщина».  Думки в ньому слушні й не скороминущі. Стосуються вони мертвих фізично,але живих духовно письменників:Лесю Українку,Івана Франка,Тараса Шевченка. Хоча мені не хочеться думати,начебто це теж кон’юктурщина,і штучна проба створити навколо власного імені шум.               

Неприємно вражений літературним редагуванням цього видання. Начебто Петро Коробчук,заявлений на заднику книжку,поет,про зібрки якого десь чув,щось читав. Але-але. «Рука» літературного редактора навіть не торкалася Баранових писань. Наприклад,інколи в трьох реченнях підряд критик вживає частку се,а в інших місцях ще сі,сього,сей тощо. Отаке от «засесекування» і «засісікування» власних рецензій спотворює читацьке  сприйняття. Вживання слів:приречености с.21,любови,слабости с.26,  творчости с.27,матеріял, cоборности,мудрости іт.д. не є нормативним. Хто із цих двох «грамотних» – автор чи редактор – не заглядають в орфографічний словник невідомо (до слова,й інший колега Євгена Барана випендрюється такими словечками в своїх статтях). Часто,пишучи в патетичному дусі,філолог пише загальні назви з великої букви – Жінка,Людина,Правду,Ненависть,Біль,Життя іт.п.. Якщо один десь призабув правило,то другий мав би відати його. Дуже часто стикаюсь із таким халатним ставленням редакторів до своєї роботи,видається мені,що такі особи лишень протирають штани у видавництвах.

А,може,принаймні, є така думка,Євген Баран вже став «класиком», «метром» критичного письма?А таким,як відомо,редактор вже і не потрібен.