«Думаю, шо воно є, – відповідає Андрій Єрмоленко на запитання, що він думає про сучасне мистецтво. – Але я про нього нічого не знаю. І не художник я, чесно». Попри це, 39-річний колишній учитель хімії відомий сьогодні передусім як художник та ілюстратор, один із головних представників течії жлоб-арту. Каже, що любов до живопису проявилась у три роки, коли Андрійко створив свій перший шедевр – собаку з п’ятьма лапами-ковбасами. За що був премійований іграшковою собакою. Зараз він працює арт-директором журналу «Український тиждень» і малює картини, які скидаються на суцільний добре продуманий іронічний мем.

«Не люблю художньої тусовки, тому що вони збираються й обливають одне одного брудом або хвалять, – Андрій Єрмоленко пояснює, чому дистанціюється від означення “художник”. – А мене цікавлять тільки роботи художника. Ось, наприклад, люблю Ігоря Бежука. Дивлюсь на його картини і кажу: офігенно, класно! І мене не цікавить, хто він і що (коломийський художник-ілюстратор і карикатурист Ігор Бежук є за фахом ветеринаром і працює на виробництві комбікормів, – прим. авт). Я не критик. Кого б розстріляв повністю, то це критиків. А ще розстріляв би людей, які влаштовують виставки, тому що вони продають фейк. Вони продають, і їм по барабану, що намальовано, їх цікавить ім’я і більше нічого. Сучасне мистецтво – це лише продаж імені».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Попри це, у Львові, де ми спілкувались із Андрієм, він був зокрема й із нагоди виставки «Жлоб-арт», у якій брав участь разом із Іваном Семесюком, Олексою Манном та іншими митцями-однодумцями. Гопники у клітці – жива реклама збірки «Жлобологія», для якої Андрій намалював серію ілюстрацій, - справили враження на відвідувачів цьогорічного Форуму видавців. Раніше він називав завданням для нас усіх викорінення жлобства, тепер розширює фронт робіт. У розмові Андрій Єрмоленко порадив не боятись змін, перестати жалітись і почати діяти, бути чесним із самим собою і перебивати брехунів на півслові.

- Мистецтво має продаватися і за мистецтво треба платити,- каже Андрій. – Але художники часто інфантильні персонажі. В них роботи крадуть, а ніхто не судиться. Кожна людина, що себе поважає, повинна судитися, коли в неї крадуть.

- А ти судився із партією «Свобода», коли вона вкрала в тебе роботу?

 - Якби ти був міністром культури і науки, що б ти зробив?

- Просував би науку. Тільки науку. А ще заборонив би носити до пам’ятників похоронні вінки, бо це брєд.

 - Тоді чи потрібні пам’ятники взагалі?

- Потрібні, звісно. Вони мають бути! Але навіщо похоронні вінки? Щороку в день народження Тараса Шевченка тарабанять вінки до його пам’ятника. До Лесі Українки теж тарабанять. Ну, не можна так! На Заході такого немає. А ще, якби я був міністром культури, сказав би заборонити все неукраїнське. Тупо заборонити! Якби зі мною почали воювати, можливо, пішов би на поступки. Чіпати Толстого і Достоєвського не став би, бо це класика.

- Хто з українських авторів уплинув на тебе найбільше?

- Шевченко! Це був найлютіший чувак, неопанк того часу. Єдина людина, яка не посоромилась обізвати царя. Хоча Микола І його викупив із кріпацтва, він обізвав його і його дружину, за що потім поїхав на Кос-Арал. До речі, також історія цікава: чувак поїхав на Кос-Арал і організував там першу експедицію, описавши ці місця. До нього ніхто ще такого не робив.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Для мене це приклад людини-дії. Треба діяти! А все інше – фігня. А ще в нього було нормальне почуття гумору, починаючи зі ставлення до релігії й закінчуючи здоровою самокритикою. Ще він показав реально чесного Христа – не хіпі «в белом венчике из роз впереди», а реально сильну людину, яка вела за собою дванадцятьох людей і нікого з них не загубила, хіба що крім одного зрадника. Але яку силу треба мати, щоб вони не розбіглися, а почали ходити пророкувати!

Оце герой, якого не вистачає Україні. У нас є авраамічний герой – Ісус, а українського героя досі немає. Ніякого! Навіть казкового, на жаль. Є Іванушка-дурачок, російський народний персонаж. Чомусь потім Іллю Муромця записали до російських. Івасик-Телесик – український персонаж, який змусив дівчинку сісти на лопату й засунув її до пічки. Люте зло! Але воно перемогло ще лютіше зло. Треба визнати, що домовитися з покидьками по-доброму не можна.

- А чому у шкільній програмі з літератури зібрано все найдепресивніше з творів Шевченка?

Українцям не вистачає клепки боротися за щось, будувати. Ми воюємо то проти Польщі, то проти Москви. Перемогли і гуляємо. Нічого до кінця не говоримо. Але я не про політику – про політику я взагалі мовчу. Може прийти ідея, але довести її втілення до кінця дуже важко. Це і мене стосується. Потрібно розізлитись, захотіти і зробити, але злитись не на себе, а на все, що нас оточує.

- Опиши позитивного героя, який потрібен Україні.

- Вважаю Махна офігенним чуваком, хоча в нього і були свої прибамбаси. Це людина дії, хоча він мутився з більшовиками, а потім із Петлюрою. Але Махно єдиний, хто в той час, коли французи й росіяни розповідали, що «можлива анархістська республіка», приїхав і сказав: так, у нас анархістська республіка, ми працюємо, крапка. І село встало, зібралася кіннота з нормальними шаблями, вони перерубали свої американські брички на тачанки.

Богдан Хмельницький? Я його дуже поважаю, чесно кажучи. Він був уродженим поляком, а не українцем. Але він був українським героєм. І все ж, де український персонаж, чесний і лютий?

- Якщо відійти від історії: які потрібні герої у візуальному мистецтві?

- Сильні. В Україні немає героя, але я хочу його створити. Шукаю і таки знайду його!

- Мистецтво може донести ідею, що не варто терпіти?

- Зараз це роблять Іван Семесюк, Олекса Манн, Ігор Бежук, Святослав Пашук і ціла плеяда інших художників. Це все створення реального світогляду – агресивного: «задовбало!». Бо чесно, задовбало вже. Як може завгар бути президентом? У якій ще країні люди сидять на кухні й розмовляють про політику? Ми знаємо, що вони покидьки, але все одно сидимо й терпимо. Ще два роки потерпимо, а потім нового виберемо. Мене питають: «за кого ти будеш голосувати?», а я не знаю, бо всім їм не довіряю.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

- Після серії картин про гопників ти взявся за «Зоряну Україну» - серію українських сюжетів за участю персонажів «Зоряних воєн». Звідки взялася ця ідея?

- Я побачив на стіні напис: «Йода, проснись, ситхиху*ют». Побачив і уявив Йоду з бандурою, такого собі мамая-джедая. Це автентика, сучасна й весела. Хочеться героя. Хочеться створювати героїстику, а не увічнювати лайно. Я вже втомився, не хочу малювати гопників. Так ми продукуємо лише лайно, але нічого не створюємо. А нормальна людина відрізняється від жлоба-маргінала саме тим, що щось створює.

- А хто такий маргінал?

- Це людина, яка себе до чогось приписує, але не є собою. Ясно, що люди часто піддаються якимось хвилям і течіям, але маргінал просто вдає, що він такий чи сякий. Він хоче чогось, але не знає, чого саме. Оце Україна. Чому Україна маргіналізована? Бо ніхто не знає, чим усе це закінчиться. Всі прагнуть до кращого, але як це зробити – не знають. Ну, чуваки, не візьміть і хоча б що-небудь робіть! От, наприклад, Генрі Форд залишив по собі дофіга інновацій у сфері машинобудування. Рокфеллер залишив інновації в економіці, які вивчають дотепер. Стів Джобс «підняв» комп’ютери. А що по собі лишають українські мільйонери? У кращому разі ПінчукАртЦентр. Я не плачуся, але мені шкода.

- І що робити?

- Треба боротися і бути сміливішими. Боротися не проти, а за. Кожен українець має усвідомити, що він уміє щось робити, і не боятися. Інакше ти ніколи нічого не створиш. Одна людина вміє малювати, друга писати, третя ще щось. Треба просто встати і щось зробити. Краще щось зробити й забути, ніж не зробити і потім спитися через жалість до себе.

 

Фото Сергія Галуна