Оксана Забужко / Читацькі щоденники письменників: скільки книжок прочитали за 2013 рік?

Письменники завжди закликають читати. Якщо не них самих, то їхніх колег. А що при цьому читають вони? Та, головне – як багато? Попри революційні (і святкові) дні нам вдалось поцікавитись у кількох авторів, які з книжок, що прочитали минулого року, їм запам’ятались найбільше. Читачі, мотайте на вус

Оксана Забужко:

Ну звідки ж я знаю?:-) Це ж тільки дуже згрубша можна визначити – по тому, скільки прочитуєш на тиждень, на місяць… Десь у діапазоні від 100 до 200 буде «похибка». «5 книжок, що найбільше запам’яталися», одібрано виключно за критерієм внутрішньої суголосности моїм власним пошукам – творчим і інтелектуальним (насправді «запам’яталось» далеко більше, десь зо 2-3 десятки). Отже, в порядку спадання «коефіцієнта рідности»:

Джуліан Барнс «Відчуття закінчення». Поза суто читацькою насолодою від Барнсового стилю й мови (читала англійською), вразило (потрясло!) те, як, працюючи з темою пам’яти не в колективному, як здебільшого східноєвропейські автори (і між ними аз многогрішная), а в індивідуальному вимірі, він стисло й елегантно пройшов по тих самих «смислових лініях» («Що ми можемо знати?» і «Чи минає минуле?»), що й я в «Музеї», – і навіть послуговуючись тими самими сюжетно-наративними ходами (а вже коли виявилося, що «його» Адріян також залишив по собі ніколи не баченого ним сина, і також «каліку», хоч і в іншому сенсі, ніж мій Бухалов, то на мені дослівно шкіра затерпла! – взагалі, чим більше книжок пишеться на планеті з року в рік, тим нав’язливіше враження, що в кожній епосі кількість, умовно кажучи, платонівських «ідей роману» незмінно обмежена, і всім нам «диктують» із того самого «запасника першоджерел», просто сьогодні це статистично куди помітніше, ніж було в літературі 19-го століття).

Міленко Єрґовіч «Срда співає в сутінках на Проводи». Несамовита читацька й інтелектуальна втіха, просто-таки неперервний 500-сторінковий «ням-ням», невипадковий лауреат «Східного Букера» – Ангелуса-2012 (читала польською). Взагалі, за моїми спостереженнями, «східноєвропейський роман» сьогодні потроху виростає на феномен, подібний до «латиноамериканського» у свій час, і тут є своя логіка: роман – завжди функція історії, а в східноєвропейському реґіоні її виклики для літератури спільні – й достатньо потужні, щоб породжувати великі епічні полотна. З одного вбивства дівчинки-жебрачки й п’яти історій підозрюваних Єрґовіч «розкручує» трагедію цілої Югославії за ціле 20-те століття, справжній «національний епос» постмодерної доби, жахливий і прекрасний водночас, як фільми Тарантіно. Страшенно хочу, щоб ця книжка побачила світ українською, і вже працюю в цьому напрямку:).

Мо Ян «Алкоголандія» (так у польському перекладі, в англійському менш вдало – «Республіка Вина»). Блискуче скомпоноване ґротескове епічне полотно, звідки вперше по-справжньому зрозуміла – на тому підшкірному, світопереживальному рівні, що його здатна передати тільки література, – який грандіозний «гнійник на людстві» (нічим не кращий од путінської Росії!) являє собою сьогоднішній «зреформований» Китай. Це треба знати – бодай тільки на те, щоб здавати собі справу, в якому світі живемо.

Софі Оксанен «Очищення». Ще один зразковий «східноєвропейський роман». Взялась читати «з професійного обов’язку» (німецька критика настійно порівнювала його з «Музеєм», треба було перевірити, наскільки слушно), але незчулася, як проковтнула цілу книжку за одним заходом. Дуже рада, що її нарешті перекладено українською (якість перекладу оцінювати не буду, бо авторський текст «перекриває» огріхи).

Йонас Йонассон «Столітній дід, що виліз у вікно і зник». Це для мене була насамперед інтелектуальна вправа, але вельми цікава й повчальна. Бо міжнародний бестселер Йонассона, вперше виданий 2009 р. в Швеції (я читала англійський переклад), експлуатує той самий сюжетотворчий хід, що й «Століття Якова» Володимира Лиса (це знов до питання, як «всім нам диктують з одного першоджерела»!), – історія століття через історію 100-літнього чоловіка, – і з цього порівняння «шведського Якова» з «нашим» (хоча наш, мушу визнати, написаний краще, у Йонассона десь від середини я вже нудилась!) можна багато чого зрозуміти про різницю ментальностей – не героїв, і не авторів, а народів і культур. Той випадок, коли тебе розпирають думки, приречені лишитись «не озвученими», бо в тебе в країні для них немає ні відповідної критичної трибуни, ні публіки, яка б володіла контекстом (бодай читала б обидва твори!), – от через те й запам’яталося.

Андрій Кокотюха:

Подібні записи та підрахунки я веду від 1988 року. Всякий раз під кінець року проводжу серед себе опитування та відзначаю, які саме книги сподобалися найбільше. Зазвичай протягом кожного прочитаного року таких від 20 до 25. Тих, які не сподобалися, значно менше, але все одно в межах 10-12. Решта все може бути. Для мене читати – як їсти. Прочитаний 2013 рік задовольнив 20-ма книгами. З них я б виділив:

Валентин Тарасов «Чеслав. У темряві сонця» – я дочекався повноцінного, технологічно зробленого та актуального українського «чоловічого» детективу. Тим більше, що в тренді – на історичному матеріалі.

Ю Несбьо «Привид» – на цей момент заключна книга норвезького автора про пригоди алкозалежного сищика Харрі Холе. Пристрасть до алкоголю в буквальному розумінні рятує йому життя. Чого і вам бажаю.

А. Рейд «Ленінград» – давно хотів прочитати хоча б щось про трагедію блокадного Ленінграду без совкової ідеології. Є дві підозри: в Росії це не видадуть і нічого подібного не напишуть дуже довго.

С. Робелло «Хичкок» – біографія мого улюбленого Гіча, який чесно хотів знімати розважальне кіно без інших претензій, крім як подобатися глядачам. Написана оригінально – на прикладі створення фільму «Психо».

Кит Ричардс «Жизнь» – автобіографія живої легенди рок-н-ролу, яскравий зразок того, як треба писати автобіографії. Нічого не приховувати: кількість алкоголю, наркотиків, жінок, приводів у поліцію. Цікаво, хто з українських митців готовий про себе так написати?

Надійка Гербіш:

Минулого року прочитала трохи більше п’ятдесяти книжок. Читала геть різні тексти, розчарувань майже не було.

Найкраще із нон-фикшн: Anne Lamott «Bird by Bird», Valorie Burton «Successful Women Think Differently».

У розділі християнський нон-фікшн: Elizabeth George «Woman After God’s Own Heart», Tommy Newsberry «40 Days to a Joy-Filled Life», Don Miller «A Million Miles in a Thousand Years: How I Learned to Live a Better Story», Августин «Сповідь», Dr. Erwin Lutzer, Rebecca Lutzer «Jesus, Lover of a Woman’s Soul».

Найкраща закордонна дитяча книжка в оригіналі: Laura Ingalls Wilder «Little House in the Big Woods».

Найкраща українська дитяча книжка в оригіналі: «Хто зробить сніг» Прохаськів. Із поезії – «Розмови з Богом» Богдани Матіяш. Також перечитувала Толкіна в оригіналі, а «Енн» Монтгомері – в прекрасному українському перекладі.

 

 

Макс Кідрук:

Це десь між 8 і 9 десятками. Пять найкращих:
Ларіо Варґас Льоса «Свято козла» – книжка про диктатора Домініканської республіки Трухіліо. Дуже актуальна для нашої ситуації, бо майже та ж сама історія повторюється в нас з Януковичем.
Стівен Кінг «Кладовище домашніх тваринок» – книга стара, ще 83-го року. Вважаю, це один з найкращих його жахливчиків. Дуже коротка, але дуже хороша історія.
Девід Мітчел «Хмарний атлас» – ввійшов у шорт-лист Букерівської премії. Вона ту премію заслуговувала. Одна з книжок, яка найбільш дивно побудована композиційно – така собі матрьошка: шість різних історій одна в одну вкладені і потім наприкінці книги в зворотньому порядку розгортаються.
Четверта – науково-популярна – Річард Фейман «Квантова електродинаміка: дивна теорія світла і речовини». Це книга американського нобелівського лауреата, в якій він дуже популярно розжовує про квантову фізику і показує наскільки все дивно відбувається в світі на мікроскопічному рівні.
Сашко Ушкалов «Жесть» – одна з найбільш смішних і трешових історій, які я читав мабуть за останні 5 років.

 

 

 

 

 

 

 

Антон Санченко:

Порахувати прочитані книжки мені легко, бо я щомісяця писав книжкові огляди, в яких було не менше 4 книжок, отже, щотижня я читав не менше 1 книжки. Тобто від 48 до 52 книжок.

Щоб не думати довго про кращих 5, напишу одразу про кращу серію. Це серія перекладних науково-популярних бестселерів видавництва «Ніка-Центр».

Зокрема такі книжки як:

–        Греки, араби і ми. Ддослідження ісламофобії в гуманітарних науках (збірка статей французьких науковців за редакцією Філіпа Бютґена)

–        Брайан Фейґен «Велике потепління: Зміна клімату та піднесення й гибель цивілізацій»

–        Чарльз Кінґ «Історія Чорного моря»

–        Спенсер Велз «Посіви Пандори. Непередбачена ціна цивілізацій»

–        Джаред Даймонд «Зброя мікроби і харч: Витоки нерівностей між народами»

Вже прийняті на Заході підзаголовки в назві книги позбавляють необхідності розповідати, про що саме книга. А взагалі вся серія – переклади лауреатів різних наукових премій у США та Європі, що саме по собі гарантує певний рівень. Сподіваюся, що подібні перекладні серії якось привчать і наших науковців, передовсім істориків, до думки про те, що наукова література може бути бестселерами і навчить їх писати про свої труди захопливо і не нудно.

Галина Вдовиченко

Думаю, сімдесят, не менше, прочитала. З художньої літератури найсильніше враження залишив роман «Лавр» Євгена Водолазкіна з Санкт-Петербурга. Автор народився у Києві. Дуже сильна проза. Це розповідь про середньовічного лікаря, його життєвий шлях, зміцнення його дару, про реалізацію таланту, який працює для людей. Деякі епізоди заледве прочитавши, знову перечитуєш, згодом думаєш і про окремі вислови та формулювання, і про те, як авторові у найкращих уривках вдалося знайти саме ті слова і виставити їх саме у тій, єдино можливій, послідовності. За двома російськими авторами тепер уважно спостерігатиму. Другий з них – Марина Степнова. Її роман «Жінки Лазаря» («Женщины Лазаря») – теж одна з «книжок-2013» для мене як читача.

Не одразу дійшла черга до деяких новинок попереднього року. Так сталося зі збіркою Ярослава Мельника «Телефонуй мені, говори зі мною». Автор, який живе у Литві, видав книжкою свою повість та оповідання, від яких я у захваті.

Те саме сталося з романом Александера Ґранаха «Ось іде людина» у перекладі Галини Петросаняк. Настав час – купила його, і як розгорнула на першій сторінці, то вже не могла відволіктися на жодну іншу книжку. Актор, народжений в Галичині, який став відомим у німецькомовному світі у першій половині минулого століття, а згодом працював у Голлівуді, написав захоплюючий автобіографічний роман. Автор написав про себе так, як мало кому з літераторів до снаги.

З задоволенням прочитала збірку есеїв Тараса Прохаська «Одної і тої самої» та його дитячу книжку «Хто зробить сніг», написану у співавторстві з Мар’яною Прохасько.

Мені подобаються книжки, автори яких гуртуються у «збірні команди». Цього року вдалими, як на мене, були антології «З непокритою головою», «13 різдвяних історій», «Історія України очима письменників». Це з тих, які я читала. Актуальною та вчасною для нас усіх вважаю збірку «Жити-пити. 40 градусів життя». Для країни, де сорокарічні чоловіки кажуть: «Півкласу вже спилося» – це надзвичайно важлива тема.

З літературно-мемуарних видань особливо запам’яталися «Літературний Львів 1939-1944» Остапа Тарнавського та «Скелети в письменницьких шафах» Дмитра Стельмаха.

Ще одне «відкриття року», яке сталося з величезним запізненням. Разом з малим Михайликом (йому 8 років) прочитали на канікулах більшу частину книжки Джоан Роулінґ «Гаррі Поттер і філософський камінь». А тоді він книжку забув у Львові, але Св. Миколай приніс йому її у подарунок. І далі ми читали книжки паралельно, обганяючи одне одного і з’ясовуючи телефоном, хто попереду. Я програла: прийшла до фінішу другою. Тепер черга дійшла до «Гаррі Поттера і таємної кімнати»… Малий вже чекає на неї, готовий прочитати усі сім книжок про Поттера. Тепер я розумію, за що діти в усьому світі люблять книжки Джоан Роулінґ.

P.S. На цей матеріал нас надихнув Андрій Кокотюха, який «прозвітував» про кількість прочитаного за 2013 рік на своїй сторінці у соціальній мережі.

Розпитувала Анна Богородіченко, Друг Читача