( коротенький кіносценарій)

      Що може бути чарівніше  за літо на початку червня ?

      Десь за пагорбами вище села  дощ.  Між небом і землею, опершись на степ - веселка.

      Від  дощу дорогою між ланами іде дід. Такий собі - середнього зросту, охайно одягнений в світлу одежину .  Перед самим селом, він зупиняється, обперся на вишневий посох  розглядає хати, сади, толоку. Вже можна добре розгледіти його сині, втоплені між зморшок обличчя, очі. Біле, в акуратній зачісці, волосся. Не з нашого села дід. Може йде далі на хутір, може до рибалок. Видно, добрі люди зі станції до роздоріжжя підвезли, от він з нього і йде до нашого села.

      Життя кожного двору озвучується в просторі. Звуки зливаються і організовують загальний сигнал села на планеті. Цей сигнал в залежності від проблем життя то притихає то гучнішає, набирає різних відтінків. В той галас і ввійшов подорожній.

     Перший хто зустрівся йому на краю села це незапам’ятного віку кінь. Впряжений в бестарку  на котрій тягнув через вічність і степ бочку води.  Порівнвшись з нашим дідом кінь зупинився. Їздовий , хлопчина старших класів, поклав вожжі і розлядає подорожнього.

-          Доброго дня діду. Попийте води.

-          Доброго. Дякую. Тільки пив. Не хочу.

-          Діду хоч пригубите кружку. Бо кінь не поїде. Він коло усіх зустрічних стає і поки не поп’ють води не іде далі. У нього така місія на цій землі.

-          Свята місія.  ( Дід поклавши вишневий посох в безтарку, двома руками тримає кружку і п’є воду. Далі набирає воду в свою флягу.)

-          От бачите яка у нас вода в криниці.

-          Райська.  Дякую вам. Добра справа у вас.   

     (Кінь починає іти, скрип коліс безтарки вливається в загальний звук села на планеті.  Дід  дивився вслід вічному водовозу поки він не порівнюється  з дикою грушею.)

    Тепер попереду в нього вулиця, з двостороннім рухом, через все село. Роль роздільної полоси виконує дорога. Вона вся в ямах, подекуди з залишками твердого покриття, обочинами котрої  дві ґрунтові зустрічні полоси.  Наш подорожній  іде вулицею. Вітається  з зустрічними.  Зліва, біля верб, продуктова крамниця.  Звуки, котрі делегує вона в планетарний сигнал села, явно не кращі.  Два чоловіки розливають вогняну воду. Дід зупиняється.

-          Вживаєте?

-          Вживаємо.

-          Так киньте.

-          Кинемо.

-          Брешете.

-          Брешимо.

-          Киньте хлопці.

-          От ти, діду, смішний.

 

     Попереду, за крамницею,  церква, біля неї люди.  До церкви переходить дорогу батюшка.  Наш  дід зупинився, щоб уступити йому дорогу.

-          Доброго дня.

-          Доброго. – батюшка автоматично протягнув руку і  поклав хресне знамення.

-          Дякую..

    Батюшка розмірним кроком пішов далі до прихожан під церквою, а до нашого діда підійшов дядько Андрій.

-          Здраствуйте!

-          Доброго здоров’я, чоловіче.

-          Ви до церкви?

-          Ні. Я до Степана рибалки за село.

-          Так він вроді дуже хворий і в лікарні. 

-          Вже виписати Степана.  А чого люди в церкву зібрались?

-          Батюшка свідчити буде, “явлєніє йому було". Він так віру християнську укріпляє.

-          Вірити треба. Як без Віри? Без Віри не можна.

    Дядько Андрій пішов слідом за батюшкою до церкви.  А наш дід пішов далі. Він ішов сонячною стороною вулиці, під вишнями по споришу. З двору, що біля криниці, виводили до автівки сусідські баби Оксану. Виводили щоб везти в сільську лікарню. Оксана була така красива, що хоч би не народила ще на шляху до лікарні. Вмостивши її в авто,  Василь лагідно поїхав між ям на дорозі. Стояв дід поміж бабів дивився в слід Оксані і Василю.

-          Дівчинка буде (мовив дід,  коли зникла в провулку автівка)

-          Динька снилась Оксані. В тайні держали ми. Так Петька внучок усьому селу розповів.

-          Господарка буде

-          Було б біля чого господарювати в цьому житті.

        Баби гучно почали обговорювати все причетне і не причетне до цієї події. І в цей момент  їх голоси займають більшу частину інформаційного наповнення в планетарному позивному села.

         Дід вийшов з села. За крайніми хатами дорога розходилась. До річки дорога блукала толокою і опускалась там,  де дід Степан ладнав свого рибацького човна. В  березі грались діти.

 

З цієї сторони сільський  планетарний сигнал складався з голосів гусей і качок, сміху дітей , голосів череди під переліском та співу птахів.   З васильків до нього вийшов котик,  кульгаючи на ніжку і ліг біля ніг.  Дід його підняв, притиснув до грудей і розглядав все навколо. Поки ішов,  то дощ сусідньою долиною обійшов село і вже був не позаду , а попереду. Десь за переліском над злиттям річечок стояла веселка.

         Перепнувши козу, неподалік нижче по дорозі,  баба Марія спостерігала за подорожнім. Він відпустив котика і пішов на зустріч їй.

-          Здраствуйте.

-          Доброго дня,  Маріє.

-          Ви сестру бачили?

-          Бачив

-          Хочу поїхати до неї.

-          Поїдеш. Город висапаєш і поїдеш. Город несапаний не можна кидати.

    Дід пішов вниз до води. Говорив з дітьми, а потім сів з Степаном в човен. Діти їх відштовхнули від берега.  Марія ж стояла на пагорбі проводжаючи човен котрий плив у край веселки…

    Толоку край села залив дитячий сміх. Він домінував у планетарному звуковому сигналі села. Цей сміх не просто рухався, він крутився в танку, заповнював простір.

-          Баба Марія, а що то за чужий дід?

-          Господь то,  дітки.

-          Таке скажете.

-          Господь дітки. Він котика кульгавого на руки взяв, а відпустив ходячого.  За Степаном приходив.  Бачте забрав Степана. Забрав з човном, буде і там рибалкою.

       Бабуся тихо заспівала: “По горам, горам сам Господь ходив…  Сам Господь ходив та й все лагодив…”

 

      …в  сільській лікарні  в малого Петра народилась сестричка. Господь дарував нове життя. Вона плакала вплітаючи свій дитячий голосок в звуковий сигнал рідного села на планеті. (Під вікном палати на ослінчику стоїть малий Петро і заглядає в вікно на сестричку і маму.