Керамістка Неллі Ісупова створила композицію "Небесна сотня" в пам'ять за майданівцями, які загинули на барикадах у лютому. 30 тонких білих ваз із глини із глиняними квітами і пагінцями в них нагадують хмарочоси, або ж цвинтар, де вази - замість хрестів.

Чому саме так вирішили зобразити "Небесну сотню"?

- Я спочатку так не задумувала. У мене просто була ідея зробити багато однакових вазочок. У цей час відбуваються події на Майдані. Думаю: так це ж чудова ідея! Продовжувала робити вазочки. Хлопці гинуть - вазочку роблю. Потім стало скучно робити просто вазочки. Тим більше, що люди приносили квіти. Тому я вирішила у вазочки поставити квіти. Зараз у композиції 30 вазочок.

На відміну від цієї композиції, інші ваші роботи щедро розписані глазуррю.

- Кераміка - живий і безкінечний матеріал. Якщо раніше ми думали, що з неї можна робити тільки посуд і свистульки, то зараз бачимо, що це не так. Я можу робити і дерева, і квіти, і вази у вигляді суконь. В колекції українського музею прикладного мистецтва 60 моїх робіт. Я працювала і з фарфором, і з фаянсом, і з кам'яною масою. Спочатку я трохи імітувала прибалтійську кераміку. У мене були сухі естетські роботи. Але у мене внутрішній майоліковий стан свободи. Тому я повернулася до майоліки - яскравих кольорів. Мені стало легко працювати. В Україні при радянській чомусь вважалося, що національна кераміка - це тільки кераміка селянська. Хоча насправді працював Межигірський завод, який випускав кераміку "для багатих". Художники також працювали на порцелянових заводах і придумували зразки для тиражу. Я починала свою творчість із Васильківського майолікового заводу, який робив майоліку для масового споживача. Настав якийсь момент, коли ми, керамісти, вирішили робити кераміку за зразком прибалтійської. Там художники працювали руками, а не лише на гончарному крузі і з гіпсовими формами.

- Як працюють керамісти за кордоном? І чи можемо ми з ними конкурувати.

Якість наших робіт - на вищому рівні. А умови праці не найліпші. Я була у Франції на симпозіумі-конкурсі. З першого дня нашої роботи журі визначало, як ми працюємо - починаючи від того як ти глину розминаєш. Три дні ми творили. У Франції премії художники отримують що обпалювання, коли роботи ще сирі. Роботи переможців обпалюють. І відправляють в музеї. Всі інші знову розмочують і перетворюють на глину. Я там отримала срібну медаль. Це підвищило мою самооцінку, тому я що постійно в собі сумніваюся.  Була на симпозіумі в Естонії три роки тому. Там є Спілка керамістів, свій дім творчості і велика пічка у дворі. Вона працює добу. Ти не знаєш, що буде з твоєю роботою після обпалювання. Височезна температура - до 1500 градусів, в різких кутах цієї пічки можуть виходити зовсім різні ефекти. Щоб розпалити цю пічку, потрібно дуже багато дров. То, ми крім того, що ліпили роботи - ще й пиляли дрова. Зате жили у дворянському домі на березі ріки в розкішному парку. В тому ж парку продавалися наші роботи.  В Україні фестивалі для керамістів проводяться лиге в Опішні. Але там інші умови. Для роботи - непогані, але харчування і житло не дуже. Поки що Опішня - єдине місце, яке збирає художників на симпозіуми. Потім організатори вимагають, щоб ми дарували їм роботи. На відміну від західних країн, де до митців ставляться шанобливо.

Де працюєте зараз?

Я отримала творчу майстерню від Союзу художників на Горького. Там є місце, де тримати глину і обпалювати її. Звісно, все я придбала за власний рахунок . Першу пічку купила за 300 доларів. Знала, що вона швидко окупиться.

Українська глина добре надається для сучасних робіт?

В Україні унікальна глина в Слов'янську. Її експортували і у Францію, і в Італію, на багато фарфорових заводів. Ми там постійно брали матеріали для своїх робіт. Зараз там усе зруйновано. Уповаємо, щоб Слов'янськ звільнили, тому що без цього міста кераміка не зможе існувати. Ми всі там беремо глину. Більше немає де.

Автор: Валерія РАДЗІЄВСЬКА, Gazeta.ua