Юлія Головчин / Притча Юлії Головчин "Радість і смуток"

Якось говорили між собою Радість і Смуток. Смуток нарікав на свою долю:

– Куди мені подітися в цьому житті?! Мене ніхто не хоче, бо зі мною тільки плачуть. А тобі добре, ти для всіх бажана, тебе всі хочуть, тобою мріють!

– Та ні, – зітхнула Радість, – мене також інколи не приймають.

– Тебе? – здивовано запитав Смуток. – Не вірю!

– Так, мене! Іди зі мною і побачиш!

Йдучи, зайшли в одну хату, де чоловік і жінка сварилися. Радість піднесла жінці квітку з рук чоловіка, та жінка в гніві викинула її. Смуток каже:

– Може, ти замало веселості даруєш?

– Ні, – зітхнула Радість, – це вони прийняти мене не хочуть.

– Тоді я до них прийду! – з охотою сказав Смуток.

Прийшов до них Смуток. Жінка почувалася винною. Вони мовчали цілий день. Чоловік був ображений. Вони не розмовляли, тож між ними жив Смуток.

На другий день пішли в іншу оселю, там жила сім’я, в якої не було дітей. Радість принесла добру новину.

– Жінко, давай я тобі подарую хлопчика! – сказала Радість.

– Та не потрібно мені тих дітей! Знаєш, як кажуть: «Діти – це квіти, а якщо квіти, то нехай вони цвітуть на інших підвіконнях!»

Радість, заплакавши, пішла геть. І тут до цієї сім’ї з охотою, підстрибуючи на одній нозі, прийшов Смуток. І сказав:

– В тебе не буде дітей, замість них з тобою житиму Я, а згодом тут поселиться моя сестра – Самотність.

– Може, замало ти себе людям даєш? – запитав Смуток у Радості.

– Та начебто ні. Ось дивись.

Радість привіталася з ангелом, він прийняв її і, прийшовши до Діви Марії, сказав: «Радуйся, благодатна, Господь з тобою! Благословенна ти між жінками» (Лк. 1.28).

– І її син буде Спасителем для всього світу, – прошептала Радість.

– Ого! Це величезна радість людству! – прошептав Смуток.

Ісус дійсно був для людей Спасінням. Люди прийняли Його, бо, радіючи, вітали: «Осанна Синові Давида! Благословен, хто йде в Ім’я Господнє…» (Мт. 21.9)

– Ну, то чому ти плачеш? – спитав Смуток. – Тебе ж прийняли!!!

– А дивись далі, – прошептала тихо Радість.

«Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали». (Йоан 10.10)

Не пошанували і цю Радість. Били, плювали, жовчю напували і, врешті, розіп’яли на хресті. І знову мали тільки Смуток.

Часто ми відкидаємо радість, не усвідомлюючи, що втрачаємо її, можливо, назавжди. Адже вона вже ніколи не повернеться до нас такою, якою приходила перше. Тоді замість неї завітає сум. Бо людське серце ніколи не буває порожнє. Воно завжди наповнене чимось: радістю чи смутком.

 

Джерело: CREDO